Коли в березні цього року я був у редакційних справах в музеї Заповіту, мене засмутив стан пам’ятника кобзареві, що експонується на його території. Його основа, викладена керамічною плиткою, осипалася, та й сама скульптура почала руйнуватися – відразу в кількох місцях метал полопав і утворилися добре помітні тріщини – Переяслав.City
Таких тріщин на скульптурі було безліч
Тож проїжджаючи минулого тижня повз, не міг не зупинитися – біля пам’ятника чаклував майстер. Чому “чаклував”? Бо це робота, яку, як мовиться, не поженеш, бо вимагає і вміння, і інтуїції, і знання сучасних технологій та матеріалів. Такий висновок зробив, познайомившись з реставратором НІЕЗ “Переяслав” Григорієм Єгоровим, 61 рік, який працював зі скульптурою. Основа її вже була відремонтована – тепер її обклали чорною гранітною плиткою.
– Основу зробили інші люди, – сказав Григорій Дмитрович. – Моє ж завдання – врятувати скульптуру. Так, так, це не реставрація (то набагато солідніша, скрупульозніша, що вимагає залучення науки, справа), це – терміновий порятунок. Скульптуру виготовив 1986 року відомий на Переяславщині і не тільки Степан Куций. Вилита з бетону, потім покрита мідною жерстю товщиною близько 2 міліметри. Бетон, очевидно, набирався вологи, збільшувався в об’ємах при низьких температурах і розривав метал. Помітно, що скульптуру вже не раз підремонтовували: щілини хтось замазував цементним розчином, але це мало допомагало.
Я ж, вичистивши зі щілин бетон, залив ці порожнини спеціальним герметиком, використав і гумову фарбу. Тепер, завдяки цим каучуковим матеріалам, і бетон зможе “дихати”, і мідь стискатись-розширюватися від температур, не руйнуючи скульптуру.
– Звідки такий оригінальний підхід, – запитую в майстра. – Це досвід?
– Та, ні, – відповідає. – Це швидше від бажання спробувати щось нове. Мене з дитинства тягнуло до творчості. Народився на Донеччині, у Великоновосілківському районі, він межує із Запорізькою областю. У школі захопився малюванням – завдяки прекрасному вчителю Григорію Пантелейовичу Алчієву. Вступив до державного художнього училища в Дніпропетровську, вийшов звідти викладачем креслення та малювання. До речі, після армії попрацював пару років у рідному селі Старий Комар учителем з цих предметів. Навіть художником у колгоспі був. Потім – у художньому кооперативі дизайнером, проєктував інтер’єри приміщень, меблі для них.
А у 2001-му переїхав із сім’єю до Переяслава: порадила сестра Олена, яка вже жила тут не один рік, вийшовши заміж. Спочатку працював у ТОВ “Гарант-Сервіс” так само в проєктуванні приміщень та внутрішнього облаштування. Якось зробив на замовлення дирекції заповідника проєкт реконструкції актової зали в приміщенні, яке переяславці знають як колишню молочну кухню. Моя робота сподобалася, так мене й запросили на роботу до музейників, уже два роки тут працюю.
Картина Г. Єгорова Фото: надане Григорієм Єгоровим
– Я бачив ваші картини на виставці творів музейних працівників, що розпочалася в музеї Заповіту в середині травня. Тяга до живопису непереборна?
– Завжди хотів малювати. На жаль, не завжди є час і можливості. А ще, щоб завжди, як кажуть, бути при фарбах, потрібно мати для цього приміщення. Адже натхнення приходить не завжди. Тому виконую не більше однієї-двох робіт за рік. Це або пейзажі, або натюрморти. На виставку подав три роботи. Взагалі помітив, що малювати треба регулярно, адже якщо допустити тривалу перерву, руки забувають потрібне.
