Рівно 13 років тому зупинилося серце людини, без якої не можна уявити Переяслав, – корифея музейної справи, багаторічного директора НІЕЗ «Переяслав» Михайла Сікорського. Науковці Музею Заповіту Т.Г.Шевченка провели захід під назвою «Спом’янемо добрим словом…», присвячений ушануванню пам’яті видатного історика та краєзнавця. На зустрічі побував і Переяслав.Сity.
Сьогодні на гостину до Михайла Івановича завітали музейники, студенти переяславського університету та найпочесніші гості: Ніна Захарчук, Галина Бузян, Галина Козій, Людмила Набок, Лариса Годліна – які працювали з ним, створювали під його керівництвом численні цікаві експозиції, пам’ятають і знають усе, що пов’язано з його, так би мовити, епохою. Під час заходу відвідувачів ознайомили з експозицією меморіальної кімнати Михайла Сікорського, продемонстрували фільм «Сікорський. Літопис життя» (авт. С.Вовкодав), який у світлинах розкривав різні періоди життя і діяльності М.І.Сікорського. Коментувала світлини Людмила Набок – хто поруч із Сікорським, яка це була подія, бо вже не всі це пам’ятають. І, як завжди, звучали гумористичні і водночас щемливі спогади про нього.
– Це що?
– План на рік старшого наукового співробітника, – відповідаю.
– Та це ж чепуха! Тут же нічого немає!
– Як же нічого немає, таблиця на шести сторінках каліграфічним почерком, дай Боже мені його виконати, – відказую.
– Послухайте, ви тільки що фактично обізвали мене ледацюгою і нездарою, – обурилася я. – Але коли до музею приїздять євреї, то не можуть мною нахвалитися: і розумниця я, і стільки роботи виконую, і музей такий гарний! Того кого мені слухати – їх чи вас?
Засопів Михайло Іванович, зиркнув з-під широченних брів, віддав мені підписаний план:
– Іди, працюй…
Мої колежанки, окрилені тим, що комусь, виявляється, підписали план, причесалися, підфарбували губки і побігли і собі «на прийом». Повернулися дуже скоро, якісь розгублені, знічені: «Сказав, що Захарчук усі сили в нього вимотала, більше він нікому нічого не підпише…».
– І я розкажу історію, – посміхається Лариса Годліна, колишня головна зберігача Заповідника. – Це було у 1980-х, приїхав до нас міністр культури Сергій Безклубенко. Михайло Іванович його веде, ми, свита, шанобливо тупцяємося ззаду. Заходимо у зал історичного музею, де експонується порцеляна Міклашевського.
– Ой, це ж такі цінні речі, такі унікальні, вони взяті на облік ЮНЕСКО! – каже Михайло Іванович.
Міністр недовірливо гмикає:
– Мені зранку на стіл поклали список предметів з усіх музеїв України, які на обліку в ЮНЕСКО, а ваших я там щось не бачив. Де ваш головний зберігач, покличте!
Підходжу. Міністр питає:
– Це правда, ця порцеляна на обліку в ЮНЕСКО?
Куди ж мені подітися… Кажу:
– Якщо так сказав Михайло Іванович, значить так і є. На обліку. В ЮНЕСКО. Правда.
Довго дивився на мене міністр, а тоді питає у Михайла Івановича:
– Де ви їх таких берете?
– Та де… Самі приходять…
Михайло Іванович Сікорський – направду легендарна постать. Усі, хто з ним спілкувалися, можуть із ностальгією розповісти не одну таку історію: як любив тварин, як терпіти не міг святкувати свій день народження, як обожнював морозиво, як ненавидів пияцтво, як в експедиції виграв у карти рушник, як за свої гроші купував майбутні експонати для музейної колекції, як стрибав у вікно, щоб не зустрічатися з делегацією чернігівського музею, що приїхала повернути шаблю Богдана Хмельницького, як казав: «То всьо чепуха», «Сотвори чудо»… Ми, музейники, ніколи його не забуваємо, ні-ні, та й процитуємо якийсь із його крилатих висловів.
Вічна пам’ять і шана Михайлові Сікорському, без якого не було б сьогоднішнього Переяслава.
