Тюремний замок Переяслава. Коротка історія похмурої обителі.
Інколи вигляд будівель до того неоковирний, що погляд мимохіть сковзне по їх фасадам, і спрямовується далі – до широко відомих будинків і пам’яток архітектури. Проте часто-густо минуле таких непомітних будинків вельми цікаве. Колишній тюремний замок лічиться по вул. Богдана Хмельницького 131, і є однією з домінант привокзальної площі. Щоправда оточений навкруги цегляними крамницями, не одразу впадає у вічі подорожнім. Сучасному переяславцю важко уявити, але майже століття ця споруда похмуро бовваніла на околиці Заальтицького передмістя. Голісінька пустка навкруг величезного темно-червоного будинку додавала оточуючому краєвиду суворої відлюдності. В’язницю навмисно звели на перетині двох головних транспортних шляхів: суходольного до Києва та водного до Дніпра, так легше було гнати по етапу пересильних колодників, та виконати нормативні приписи розташування подібних установ.
Зовні колишня в’язниця нагадує фортецю: міцні стіни з цегли, маленькі віконця. Проект головного корпусу розроблявся будівельним відділенням Київського губернського правління і розрахований був на утримання 100 чоловік арештантів (аналог в Умані).
Споруда прямокутна плані, з боковими різалітами на південному фасаді, має два наземних поверхи та один підвальний. Композиція всіх фасадів симетрично-вісьова. Декор надзвичайно лаконічний: наріжники оформлені рустованими лопаткам. Площини стін у метричну шерегу членують невеличкі прямокутні віконні проєми з лучковими перемичками. Входів два, обидва розміщені на північному чоловому фасаді. Розпланування корпусу коридорне з двобічним розташуванням приміщень. Стіни в інтер’єрі потиньковані, декор відсутній. Сходи влаштовані по центру приміщення. Опалення первісно було пічним. 
Серед тюремних замків Полтавської губернії, переяславський протягом ХІХ ст. вважався одним з найкращих: цегляний, міцний, і…зручний. В 1864 р. загальних камер було11- одиночних 18, всього на 75осіб. Утримувалось за розглядом справ-87осіб. В 1897р. кількість місць становила – 113; середнє щоденне число арештованих було 63; найбільше за один день перебувало 84 особи. Станом на 1902 кількість місць в камерах досягла 122, в одиночних камерах -3 ;в середньому щоденно перебувало 69 осіб; вищий одноденний склад досягав 99 осіб; в 1903 р. налічувалось арештантів – 95 осіб.
Станом на 1910 р. перший поверх займали 12 камер для ув’язнених, по дві майстерні та два речових цейхгаузи. Підвальне приміщення виконувало функцію господарського – службового призначення. Тут розміщувались приміщення для наглядачів, кухня, столярня, продуктовий та реманентний цейхгаузи, хлібопекарня, льох, карцери та кімната для свідків. На другому поверсі окрім церкви було влаштовано дев’ять камер, приміщення контори, кабінет начальника, лікарня, аптека, матрацна. В камерах були печі, опалювали дровами.
Переяславський тюремний замок призначався для утримання строкових та пересильних арештантів, а також осіб, справи яких знаходились в судовому розгляді. Інколи у складі ув’язнених числились жінки і діти, які супроводжували арештанта. Про це свідчать відповідні записи в метричних книгах переяславських церков.
Тюремний замок знаходився на державному фінансуванні. Не поскупившись при будівництві, відомство тюрем зекономило на послідуючих ремонтах. Так в 1881р. на ремонт установи було відпущено з казни 2750 рублів, в 1884 р. витрачено 299 руб. та на охайне утримання 60 руб., в 1894 р. на ремонт 300 руб. на чистоту-75 руб.
Громадськість міста також не полишала своєю увагою арештантів. В Переяславі діяло повітове відділення попечительного комітету о тюрмах і товариство призріваємих, яке опікувалося не лише дітьми сиротами, але й дітьми ув’язнених. До складу переяславського комітету о тюрмах входили посадовці та поважні громадяни: предводитель дворянства, повітові члени суду, товариші прокурора, суддя, повітовий поліцмейстер, голова земської управи, міський голова, міський благочинний, повітовий лікар, два купця Літман Арінштейн і Стефан Богомазов та начальник в’язниці. В 1893 році за ініціативою священика Олександра Росинського та фінансової допомоги купця Стефана Богомазова була влаштована церква Стефана Сурозького. Для церкви виділили на другому поверсі у східному крилі наріжну камеру, приміщення навпроти, через коридор, обладнали під паламарню.
Та усе ж, умови утримання були жалюгідні, тому майже щомісяця священики відспівували арештантів, які помирали від тифу, холери, водянки, шлункових захворювань, запалення легень, сухот. Кошти на утримання ув’язнених виділялися, але в такій мізерній кількості, що все ХІХ ст. арештанти обробляли власні городи. Також арештанти рубали дрова, чистили подвір’я і камери, прали одяг, пекли хліб, готували їжу, лагодили реманент. Частенько арештовані направлялися на господарчі роботи до місцевих жителів, а на початку ХХ ст., після обладнання столярні, виконували замовлення по виготовленню найпростіших меблів та ін. Це був невеличкий, але дохід на утримання.
Головною штатною особою в замку був доглядач. В 1866-1868 рр. доглядачем в’язничного замку був штабс – капітан Михайло Єгоров;1869-1876 рр. функції виконував титулярний радник Іван Волошин;1903р. – штабс капітан Федір Ігнатьєв; в 1907р. – надвірний радник Мефодий Самойлович; з 1908 р. по 1910 р. начальником в’язниці служив Строков Іван, титулярний радник.
Конвоювання арештантів та каторжників здійснювала, так звана, кінно-етапна інвалідна команда. Згідно плану міста, казарми інвалідної команди розташовувались поблизу тюрми, зокрема на території сучасного автовокзалу і прилеглих крамниць. Городи кінно-етапної команди були на землях сучасного кутка «Лагері». 
В’язниця була повітовою і функціонувала за призначенням до 1941 року. З 1944 по 2000 рік використовувалась як складське приміщення військової частини, тому всередині відбулись декотрі перепланування приміщень. З 2000 р. в ній розташоване підприємство меблевої фабрики “Сіміх”.
Переяславський тюремний замок хоча й відзначається суворістю архітектурного вирішення, але становить значну історико–архітектурну цінність як типологічно унікальний об’єкт. Таких будівель в Україні залишились одиниці.

Джерело