У Переяславі провели зустріч пам’яті Володимира Воловика. Що пригадували?

21 січня у Переяславській публічній бібліотеці провели вечір пам’яті Володимира Воловика. Зібралися друзі та ті, хто просто знав його за життя, – близько 15 людей, які ділились спогадами. Про це повідомляє Інформатор.

Володимир Воловик – колишній багаторічний працівник переяславського заповідника, професійний фотограф, музейник та громадський діяч. Його ім’я нерозривно пов’язане зі збереженням історії міста та музейного простору. Завдяки його світлинам, фотоальбомам, буклетам і путівникам значна частина культурної спадщини НІЕЗ “Переяслав” збережена для наступних поколінь.

Народився він 21 січня 1950 року в Переяславі у родині службовців. Після закінчення середньої школи №2 у 1967 році розпочав свій шлях у музейній справі – спершу як помічник реставратора, згодом як наглядач історичного музею. Після служби в армії повернувся до улюбленої справи, працював фотографом, проходив професійне стажування у Києві та здобував досвід у фотолабораторіях.

Із 1974 року його життя і праця були тісно пов’язані з Переяслав-Хмельницьким історико-культурним заповідником. Упродовж десятиліть він робив фотофіксацію музейних цінностей, пам’яток архітектури, культурних подій і видатних особистостей. Особливе місце у його доробку займали світлини народної архітектури, сільських краєвидів та археологічних експедицій. Панорамні фотографії музею та історичних об’єктів – церков, вітряків та інших пам’яток стали важливою частиною музейних фондів. Його роботи публікувалися у періодичних виданнях і книгах, зокрема у видавництві “Мистецтво”. Окрім цього, Володимир Воловик долучався до створення фотоальбомів, буклетів і поліграфічних матеріалів.

Окремою сторінкою його життя була громадська діяльність. Володимир Федорович очолював фотокооператив “Кадр”, надавав фотопослуги жителям Переяслава та активно долучався до суспільних процесів. У 1990-х роках він керував місцевими осередками політичних і громадських організацій, був членом товариства “Просвіта”, Всеукраїнського комітету охорони прав людини та об’єднання “Громадський контроль”.

Помер 30 серпня 2025 року.

Павло Колесник знав Володимира Воловика, як каже, з пелюшок: “Народилися ми з різницею у два роки в одному дворі. У мене був шостий номер по вулиці, а в нього другий. Але двір був один. Пам’ятаю перші його кроки на цій землі. І от ми товаришували з ним буквально з чотирьох чи п’яти років. Читати ми обоє почали рано. А він народився в сім’ї інтелігентів. Мав доступ до книг, до літератури. Читали ми в той час не дитячі книжки. Тоді їх було мало та й дорого було. Там сім копійок – це вже було пів хлібини. А пів хлібини – це було на день їсти сім’ї”.

Також Павло Колесник розповів, що Володимир брав безпосередню участь і у заснуванні Товариства української мови. За його словами вони, були одними з ініціаторів його створення.

Олег Коломієць пригадав, що Володимир Воловик любив плавати. З друзями вони перепливали Дніпро кілька разів. Це було доволі ризиковано. Олег дуже переживав, навіть кошмари йому снилися, що хоч би живі залишились. Пригадав, що Володимир вступав на факультет журналістики після 10 класу, проте не склалось: “Його мама Ганна Трохимівна хотіла підстрахувати його, але Володя казав: “Ні, я сам”. Але не вдалося, на жаль. І він у цей час працював. Він дуже любив свій народ, аварців. І одну фразу Володя часто повторював: “Якщо в минуле вистрелити із пістолета, то воно в тебе вистрелить потім із гармати.”

Пригадали і становлення політичних поглядів. Володимир завжди вважав, що Україні необхідна незалежність, а також щиро любив та мріяв про українську мову. У школі навчалась його донька Оленка. Одного разу школу вирішили перевести на російську мову, то він приїхав зі словами: “Люди добрі, що ж ви витворяєте?”. Там ціла дискусія була, і він витримав це все.

Друзі згадують, що коли були молоді, часто ходили ввечері й зранку на “лайку” – владу лаяти: “По-своєму лаяли. Багато тоді не розуміли, але напрямок був такий, що воно повинно щось мінятися, а то так далі не годиться. Ми часто говорили: зміни повинні бути.”

Олег Коломієць казав, що з Володею легше було, адже вони собі твердо вирішили, що не вступлять в партію. “Ну, хіба у соціал-демократичну”, – жартував Володимир.

Згадували і про те, як їздили з друзями на Січ, де проводили своєрідні акції спротиву: “Це було таке зрушення, яке фактично Україну рушило далі. Вдень, значить, виходять комсомольці, розвішують прапори УРСР, а вночі цих прапорів нема. На другий день комсомольці знову порозвішують свої прапори, а вночі знову з’являються жовто-блакитні. Така була боротьба”.