Із 16 до 30 червня два переяславські подружжя – Володимира і Людмили Борисенків та Олександра й Наталії Остапенків – відпочивали в Італії та Франції. А точніше, в Альпах. 25 червня вони підкорили найвищу вершину Європи – Монблан (4807 м). Це не перший подібний похід для цих двох сімей кумів. Минулого літа вони піднялися на 4852-метровий Тетнульд у Кавказьких горах. Людмила Борисенко (40 років) розповіла журналістові «Вісника», чому цьогоріч було складніше і що найважливіше слід зробити, щоб підкорити Монблан.

– Коли ми спілкувалися рік тому після підкорення тобою Тетнульда, ти сказала, що далі хочете піти на Фанські гори в Таджикистані. Чому плани змінилися?

– Ми ніколи не були в Європі, тому вирішили спочатку з’їздити туди. Так би мовити, побачити справжню цивілізацію. І звичайно ж, підкорити найвищу європейську вершину – це круто. Потихеньку готувалися до цього майже цілий рік. Оскільки я фітнес-тренер, то постійно тримаю себе у формі. Чоловік із кумом тренувалися разом, а кума займалася в залі з тренером. Без хорошої фізичної підготовки на такі вершини немає сенсу йти – не підніметеся. Спорядження у нас є ще з минулого року, лише дещо докупили. Ну й надалі будемо потроху докуповувати, щоб взагалі нічого не орендувати. Поїхали з тим самим гідом, що водив нас на Тетнульд. Були там аж шістнадцять днів, щоб встигнути акліматизуватися. Спочатку жили на висоті 3 тисячі метрів над рівнем моря. Кожен організм реагує на це по-своєму: хтось постійно хоче спати через брак кисню, у когось болить голова, у когось тіло не випускає воду, через що розпухають кінцівки. За добу зазвичай все минається.

До сходження на Монблан готувалися поступово. Піднімалися то на одну вершину, то на іншу, а потім поверталися назад. Наприклад, з Франції ми йшли на Брайтхорн (4165 метрів). Дорогою заблукали так, що горами забрели аж на територію Швейцарії. Тож можна сказати, що і в цій країні ми встигли побувати (усміхається).

– А як добиралися до Італії?

– Маршруткою з Києва. Їхали через Угорщину та Австрію. У Австрії заночували в наметах в заброньованому раніше кемпінгу. Ця країна мене дуже вразила своїм виглядом. Здається, там навіть асфальт миють – всюди ідеальна чистота. Вдень на вулицях майже не видно молодих людей, вони працюють. Зате літні їздять на класних дорогих машинах, відпочивають у кафе, словом, насолоджуються старістю. В Італії ми оселилися в містечку Ріва-дель-Гарда.

– Поселилися в Італії, а на вершини піднімалися у Франції…

– Прямісінько в горі під Монбланом прокладено 11-кілометровий тунель між Італією та Францією. Тож з переміщеннями між країнами проблем не виникало.

– А на Монблан звідки потрібно підніматися?

– Можна піднятися як з однієї країни, так і з іншої. Найпопулярніший маршрут – із Франції, він коротший, простіший. Але так вийшло, що французи недавно заборонили законом ставити намети будь-де, лише у спеціально відведених місцях. Там, де ми хотіли забронювати, уже не було місць. Тому були змушені йти з Італії. За цим маршрутом навіть наш гід йшов уперше, до цього він разів п’ять піднімався на Монблан з французького боку. Уяви собі, наш похід загалом тривав аж сімнадцять з половиною годин.

– Розкажи детальніше.

– Спочатку треба піднятися до Гонелли (3072 м) – це така хатина-притулок, де люди ночують перед сходженням на Монблан. Лише щоб на неї піднятися, потрібно докласти багато зусиль, зокрема, пройти віа феррата (маршрут для скелелазіння, обладнаний в Альпах та деяких інших місцевостях. Основою є кабель, натягнутий вздовж маршруту та прикріплений до скелі. Альпіністи мають карабіном прикріпити себе до кабелю, щоб запобігти падінню – ред.). Проживання і два прийоми їжі в тому будиночку коштує 70 євро з людини. До речі, годували макаронами… всюди. Я за два тижні так наїлася макаронів, що, приїхавши додому, відразу сказала: «Мені якусь кашу можна?».

Поспавши три годинки в Гонеллі, о першій ночі ми почали сходження. Підніматися треба в темну пору, бо на сонці сніг тане навіть при морозі. Є ризик із брилою злетіти донизу. На Монблан піднялися об одинадцятій. Десять годин! Ну це дуже довго. Мені підніматися було важче, ніж на Тетнульд. Серйозний стрес для організму – значний перепад висот, близько півтори тисячі метрів. Не вистачає енергії, починає боліти голова, думаєш, ще трішки, ще трішки, а вершина все так же далеко. Є багато небезпечних хребтів. Дивишся: і з одного боку провалля, і з іншого, а треба пройти. Але ж, звичайно, заспокоює те, що ідеш у зв’язці, яка підстрахує (у нашій були ми вчотирьох, переяславці). Із нашої групи з України із 22 осіб піднялося лише десятеро – інші припинили сходження на певних етапах. Не піднялися ті, хто прилетів в Італію всього лиш за чотири дні до походу. Вони не встигли акліматизуватися, а це, вочевидь, найголовніше.

На вершині якось і емоцій небагато було. Мабуть, дуже виснажилася. Хотіла підняти там прапор Переяслава, але не знайшла його ніде в нашому місті. Тому була з державним прапором. Хвилин 15 побули на вершині, пофотографувалися. І щоб не обгоріти на сонці, відразу пішли вниз. Добре, що на висоті 4200 метрів є будиночок, де ми трішки перепочили, перекусили і сил на спуск стало більше.

Однак спускатися, здається, було ще важче. Чоловіки йшли позаду, щоб притримувати нас (між кожним у зв’язці було по 10 метрів мотузки). Але на одному небезпечному відрізку шляху, який покрився льодком, я з Наташею пройшли нормально, а Саша послизнувся, полетів униз, при цьому збивши мене. Слава Богу, що мій чоловік встиг зреагувати і заритися, так утримав усю зв’язку. Інакше хтозна, куди б ми всі залетіли. Серйозно травмувалися б точно, а так обійшлося лише моїми подряпинами на животі. До речі, якщо на Кавказі рятувальників треба викликати і не зрозуміло, коли вони прилетять, то тут, доки сходили, ми двічі бачили гелікоптер, який літав просто так: контролював згори, чи все гаразд.

– І після такого ще хочеться в гори?

– Зараз поки що нічого не плануємо. Коли піднімаєшся, а ще якщо раптом якісь непередбачувані обставини трапляються, думаєш сама собі: «Ну нащо воно тобі треба? У тебе вдома двоє дітей». Але потім минає час, і знову хочеться побачити цю неймовірну красу. Коли ти перебуваєш вище хмар, це настільки зачаровує, важко описати словами. Думаю, зараз ще трішки понию, що більше мені такого відпочинку не треба, а тоді знову почнемо готуватися до сходження на якусь вершину.

– А відпочити у стандартному розумінні встигли?

– Після підйому в нас ще залишалося два дні в Італії. У нашому містечку є дуже красиве озеро Гарда. Воно величезне, наче море, автомобілем об’їхати його можна за три дні. Хоча вода була трішки прохолодна, ми там купалися. Мені дуже сподобалося, що ось ми в горах, а ось уже під ними пальми та оливкові дерева. Місто, мабуть, вдвічі менше за Переяслав. Ми орендували велосипеди і об’їхали його все. Про італійців скажу, що вони дуже привітні, відкриті. На відміну від французів, які інколи навіть можуть зробити вигляд, що не розуміють англійської, щоб не допомагати. Повсюди дуже багато китайців, лише на горі не бачила їх (сміється).

– І наостанок. У скільки ж обійдеться така поїздка?

– Скажу так: два рази на море за кордон з’їздити можна. Половина суми виплачується гіду та за оренду деякого спорядження.

Віталій Усик (“Вісник Переяславщини”)