Депортація – примусове або насильницьке переселення одних людей іншими за межі певної території – найдавніше явище. Своєрідний «інструмент» боротьби, в цілому , з власними страхами тих, хто займається подібним неподобством, їх побоюванням за примарну владу. Ефективність подібного методу вкрай сумнівна і не витримує жодної здорової критики. Більш того, виступаючи в якості тимчасового заходу «вирішення проблеми» лише додає цих проблем, породжуючи і горе, і приховану ненависть, біль і страждання, які в свою чергу, в тій чи іншій мірі, неодмінно мають зворотний, дуже потужніший ефект.

18-го травня, починаючи з 1994-го року в Україні, згідно Указу Президента № 165/94 від 14-го квітня 1994 року, відзначається День скорботи і пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, яка сталася 18-20 травня 1944-го року. Переселенню піддалися і старі, і жінки, і діти, цілі родини, більше чверті мільйона люду. Жахливий злочин, з цілої черги, від антилюдських проявів у часи сталінського режиму, війни та радянської влади. Вже у 1967-му році, при тій же самій, радянській владі, Указом Президії Верховної Ради СРСР № 493, ці дії були визнані необгрунтованими. Пізніше, в 1989-му році , Верховною Радою СРСР, ця депортація була нарешті засуджена, визнана незаконною і оголошена злочинною. Татари отримали реальну можливість відновити порушене кимось і колись право на свою споконвічну територію, що входила до того часу до складу суверенної України, територіальну цілісність якої у 1994-му році гарантували не багато не мало, а три найавторитетніші країни у світі : Росія, Сполучені Штати Америки і Великобританія. Почалося активне повернення людей на свою рідну землю, радість і сльози, звичайно ж маса труднощів, але безперечно, колишній жах здавався позаду…