В усьому світі відзначався День визволення в’язнів фашистських концтаборів. З цієї нагоди у Переяславі-Хмельницькому (Київська область) в рамках реалізації проекту “Служба медико-соціальної допомоги на дому, організація зустрічей та дозвілля жертв націонал-соціалізму із залученням їхніх родичів та волонтерської молоді” за кошти Німецького федерального фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” було організовано зустріч колишніх в’язнів, остарбайтерів, народжених в неволі та інших біля першої школи. В ній в роки ІІ Світової війни знаходився пункт збору жителів міста й району для відправлення для підневільної праці в Німеччині.

Біля головного входу до навчального закладу, стиль якого зберігся ще з тих часів, грала журлива музика, для людей похилого віку, а деяким було вже і 90 та навіть більше років, поставили стільчики. Мітинг пам’яті провела Неля Ковальська, яка очолює місцеве відділення міжнародного фонду “Взаєморозуміння і толерантність”. Нагадала, що в часи війни в ці двері увійшли тисячі наших земляків і багато хто з них не повернувся з Німеччини. Серед них, наприклад, і Яків Білошицький, завуч другої школи. Його було страчено в сумновідомому “Бухенвальді”; Тетяна Трохименко, Єфросинія Пасацька та інші.

Перед присутніми зі словами і вдячності, і співчуття виступили і заступник міського голови Валентина Губенко, і керівник міського територіального центру захисту пенсіонерів та інвалідів Раїса Голованова, 18-річний волонтер з Берліна Маартен Форндамм від громадської організації “Акція спокути заради миру” та інші.

Яків Ломака: “Назавжди вивчив німецькою свій номер в концтаборі”

Та особливо хвилюючими були спогади самих, вже сивочолих, учасників тих далеких подій. Так жителю села Дівички Якову Ломаці сьогодні вже 93 роки. А в період тієї далекої війни його доля склалася так драматично, що випало бути в’язнем двох концтаборів “Аушвіцу” та “Мантхаузену”, а ще різних тюрем. Лише, як кажуть, божим чудом йому вдалося пройти ці фабрики смерті і дожити до похилого віку.

– Як і тисячі інших молодих українців, – пригадав Яків Якович, – мене забрали для підневільної праці в Німеччині. Там я потрапив на шахту. Робота під землею була така важка, що мені тоді, в 17 років, це було не посильно. До того ж в шахті траплялися обвали, людей задавлювало. То одного дня я втік звідти. Дійшов аж до польського кордону. І тут прикордонники мене спіймали. Спочатку кинули до в’язниці, потім – штрафтабору, далі – концтабору. Рили якісь канали. А через рік, коли наші війська наближалися до Польщі, нас евакуювали до “Мантхаузену”. Він тоді був вже переповнений, то багатьох розвозили по інших концтаборах. Працював на асфальтуванні доріг, у кузні танкового заводу був помічником такого ж в’язня з Чехії. Війна йшла до завершення і американці один раз розбомбили той завод, а коли розбомбили вдруге, німці його вже не відновлювали. З часом і нас звільнили.

Як вічну пам’ятку про ті страшні часи, він показав номер-татуювання на своїй руці. “При чому ці цифри кожному потрібно було знати по-німецьки. Як не знаєш, не дадуть їсти. Ще й черпаком могли вдарити по голові”, – додав. Він свій номер запам’ятав німецькою назавжди.

Перед присутніми виступили також такі ветерани, як Галина Скляр із села Світанок, дружина колишнього остарбайтера переяславка Ніна Лазенко, Софія Голянд з міста, Іван Сиса з села Студеники, Ольга та Олександра Галенко-Хмельницькі із села Стовп’яги, чиї батьки в далекому минулому були остарбайтерами, та інші. Заспівав відомий у Переяславі вокальний ансамбль “Весняний подих”.

Ще багато років тому на території школи коштом німецьких партнерів проекту Петера Ветцеля, Майка Райхеля та Олівера Брауна було висаджено Сад пам’яті. Вже давно фруктові дерева плодоносять. Проте щороку під час отаких от акцій ветерани, молоді волонтери та інші саджають в ньому нові й нові дерева. Після вшанування хвилиною мовчання загиблих на тій війні, покладання квітів до Каменів спотикання, молоді деревця було висаджено і цього разу. А ще організатори заходу запросили його учасників на чай до міського Будинку освіти, де зустріч, спілкування, щемливі спогади продовжилися за столами, накритими солодощами, бутербродами.

Ала Величко: “Матір, вагітну мною, врятувала німкеня-наглядачка Інга”

Напередодні Міжнародного дня пам’яті наш кореспондент поспілкувався з переяславкою Алою Величко. Зараз їй 72 роки. І хоч народилася вона у березні 1945-го і особисто тієї війни не пам’ятає, вона назавжди залишила в її долі свій слід. Бо місцем народження було місто Темплін в Німеччині, куди її батьків вивезли для підневільної праці.

– Маму Софію Романенко забрали з Переяслава, коли їй було лише 17 років, – поділилася. – Спочатку працювала на заводі, пакувала снаряди. Робота і життя були настільки важкі, що разом з іншими вона втекла. Тиждень пішки йшли до дому. Їх спіймали, повернули. Але після цього призначили на сільгоспроботи. Збирали моркву, буряки і таке інше. Щоб не тікали, тепер вже працювали з колодами на ногах, а німецькі наглядачі охороняли із собаками.

Там, де жили, були бараки для чоловіків і жінок. Мама познайомилася з моїм майбутнім батьком Іваном Краснюком, якого вивезли із Таращанського району. Ну, і так сталося, що завагітніла. Коли німці побачили це, хотіли її розстріляти. Проте серед наглядачів була одна дуже добра німкеня Інга. Вона врятувала матір, забрала її до себе порати собак. У неї було чотири вівчарки. То вона їх купала, розчісувала, годувала. Крім того, у батьків цієї німкені було велике господарство – поля, коні і таке інше. Мати працювала й там.

Також розповіла, що звільнили їх американці. Коли повернулися до Переяслава, мати побачила тут післявоєнну розруху. Батьківська хата на Підварках була розбита. Щоб відремонтувати її, поїхала на Донбас працювати на шахті. Тоді шахтарям гарно платили. Але там дуже захворіла. Повернулася і ті невеликі гроші, які привезла, всі пішли на лікування. Не дожила й до сорока років.

Дитинство Али Іванівни було важке ще й тому, що в школі знали, що її привезли з Німеччини. Тому, як зазначила, “як мене лише не називали: німецька й турецька, давали стусани”.

– Дуже це було образливо, – сказала. – То я, бувало, приходжу до дому, запитую у бабусі: “Чому мене так називають?” Вона жаліла, але могла відповісти лише, що коли виросту, зрозумію.

Батька її після звільнення забрали воювати. Більше вона про нього нічого не знає. Якось запитала у матері. Та відповіла, що загинув.

Після того, як у 1992 році в Україні було прийнято законодавство про людей таких категорій, як Ала Величко, вона має статус прирівнений до учасника бойових дій і користується всіма відповідними пільгами.