Фестиваль стає міжнародним. І як належить у світі, тут не питають твоє прізвище, достатньо почути ім’я. Вже не перший рік активно вивчає українські пісні француженка з українським корінням Естель, що співає в фольклорному ансамблі у Парижі, та Наталя, що живе зі своєю сім’єю у Берліні. Одного вечора дорогу «на звук пісні» знайшов хлопець Іван з Києва, що тимчасово проживає у Берліні. Кожен учасник фестивалю цікавий по-своєму. Ось колоритна Наталя у яскравому вбранні і по-чепурному вив’язаній хустці на голові (вона щороку приїздить на фестиваль з Краматорська), розповідає, як з подивом її сприймають в українському національному одязі та з її українською мовою. Наталя проводить майстер-класи на Донеччині з виготовлення ляльки-мотанки, ще одна майстриня з Полтави з усіма охочими виготовляє мотанки-янгелики для атовців та проводить уроки з плетіння маскувальних сіток.

Юрка Фединського в Україні знають як американця, онука емігрантів з України, який повернувся на батьківщину, оселився зі своєю сім’єю в селі в старій хаті. Юрко прямо на подвір’ї проводить лекцію про народні музичні інструменти, показує кобзу, бандуру, торбан, має у колекції і старовинні інструменти Остапа Вересая та Гната Хоткевича. Він всіляко популяризує кобзарську музику і завжди запрошує усіх охочих приїхати до нього в село, змайструвати собі бандуру та навчитися на ній грати. Обмежень у статі немає, на відміну від традиційного кобзарського цеху, де безпосередньо майстерність передавалась від учителя до учня, де могли вчитись лише чоловіки.

Інколи здається, що потрапив у інший час. Автентичний одяг, давні пісні, старі музичні інструменти… Запланованої програми немає, є лише багато однодумців і талановитих музикантів і колективів, які спонтанно виступають у різний час у одному з будиночків або просто надворі. Серед них – київський молодий гурт «Царина». Хлопці хвацько виконують мелодійні пісні, зібрані в різних куточках України, а ще в них є інструменти, на яких так гарно звучить середньовічна музика. А поруч молоді бандуристи з Києва Святослав Силенко і Сергій Чурай чудовими голосами виконують забуті пісні 16 ст. та пісні, стилізовані під давні. Василь Живосил Лютий проникливо виконує власні пісні. Музиканти з київського гурту «Вулиця» разом з Валентиною Проценко захоплюють дітей автентичними дитячими пісеньками та хороводами. А ось сім’я Фединських, де Юрій разом з дружиною Марією та білявими маленькими дітьми разом з оркестром вуличних музикантів співають старовинні християнські канти латиною та англійською.

Окреме місце на фестивалі виділили для вуличних танців. Київський гурт «Буття», заснований родиною Бутів, навчив, втомив і «запалив» надзвичайними українськими танцями. Годинами відбивали нові ритми, обмінювалися партнерами та яскравими емоціями учасники фестивалю. А після фестивалю Олег Бут, головний невтомний танцювальний провідник, сів на свій велосипед і поїхав до Києва, ніби доводячи всім, що танці – запорука міцного здоров’я.

Ще однією родзинкою фестивалю став концерт-імровізація мультиінструменталіста Олекси Кабанова. Він володіє багатьма інструментами, тут і волинка, і двоколісна ліра, і багатострунний псалтир. Інтуїтивно і несподівано народилася ціла перфоманс-містерія під музику Олекси, коли на стінах будинку стали відбиватись красиві силуети танцюючих фігур.

На жаль, лише не дочекалися місцевих бабусьок з відомого на всю Україну і в світі автентичного гурту «Древо» (пам’ятаєте «Ой там на горі» з мультика «Жив, був пес»? – то вони співали), які проживають у цьому селі і є гарними друзями таборів Фединського. Не вийшло, бо втомилися вони після чергового виступу на виїзді.

Фестиваль зробив усіх учасників однією сім’єю спільними прийомами їжі, традиційними молитвами, постійними піснями, особливою енергією одного роду. По всіх куточках роз’їхались натхненні носії української культури – до Полтави, Пирятина, Львова, Києва, Дніпра, Запоріжжя, Берліна і навіть Парижу.

Олена Шкребтієнко (“Вісник Переяславщини”)