Справу життя обрав ще у школі

В’ячеслав Заболотний народився в Переяславі. Тато працював слюсарем в РТП, мама на швейній фабриці. Навчався в переяславській школі №5, і коли перейшов у 5 клас, вирішив записався в спортивну школу на легку атлетику, бо секції футболу на той час там не було.

– Тренером у мене був Олександр Руденко, якого ми називали Сан Санич. Саме він мене і надихнув на мій подальший вибір у житті. А ще цьому посприяла Ніна Петрівна Конорєва, вчителька фізкультури п’ятої школи. Тож уже в 9 класі я для себе чітко визначився з професією — стати вчителем фізкультури або тренером.

Опановуючи науку електрифікації, юнак продовжив заняття легкою атлетикою. Бігав спринт та стрибав у довжину. Виконав норматив першого дорослого розряду, але досягати більших результатів із порівняно невисоким зростом – 169 см у цьому виді спорту було складно. Водночас В’ячеслав захоплювався футболом і з задоволенням грав за різні любительські черкаські команди. Тоді студентам навіть платили по 20 рублів за матч – на той час це були великі гроші.

Лівим захисником грав найкраще

Після закінчення технікуму В’ячеслава призвали до війська. Службу проходив в танковій частині в місті Чита. У 1987 році повернувся зі служби і рідний Переяслав і все ж таки вирішив втілити свою шкільну мрію – стати вчителем фізкультури. Тоді в місті відкрили філію Київського педагогічного інституту ім. О. Горького, куди й поступив на факультет фізичного виховання та спорту.

– У Переяславі на той час настав справжній футбольний бум. Майже кожна організація в місті чи колгосп у селі мав свою футбольну команду. Переяславський «Колос» тренував киянин Микола Кірсанов. Щоправда, я вже не застав його на тренерській посаді в команді. На той час, як я прийшов, він уже закінчив тренерську діяльність, але в колективі про нього ходили легенди.

Я в «Колосі» грав на різних позиціях. У мене була чудова стартова швидкість – тридцяти- та шістдесяти метрівок у мене ніхто не міг виграти! Тож мене спочатку спробували у нападі. Не склалося, бо була погана реалізація моментів. А ось коли запропонували зіграти на місці лівого захисника, вийшло добре. То цю позицію й закріпили за мною.

У Переяславі на той час був непоганий підбір гравців. Брати Авраменки, Анатолій Болбот, який був ще той «пушкар» – міг пробити точно з однаковою силою як лівою, так і правою ногою. Олег Макаренко грав центрального півзахисника, як тепер кажуть плеймейкера. Це гравець, який наперед знав, що робитиме, коли отримає м’яч. Він за мить встигав оцінити ситуацію й розумів, хто, куди і як буде «відкриватись». А про точність його передач годі й говорити.

У 1989 році я одружився. Дружина Галина кілька разів приходила на стадіон вболівати, але потім сказала, що більше не піде, бо не хоче дивитись, як мене б’ють по ногах.

Бронзовий призер першості Переяславщини з футзалу 2023-24 р.

Команда швейної фабрики Гаян фото 90-х років. Перший праворуч В’ячеслав Заболотний

Дитячий футбол став покликанням

Активно грати у футбол В’ячеслав Заболотний закінчив у 37 років. Проте, працюючи вчителем фізкультури, бачив, як хлопчакам хочеться грати саме у футбол, а секції футболу в ДЮСШ іще не було. Тож при шостій школі у 1999 році він організував футбольний клуб “Переяслав”.

– Проводили по два тренування на день. До початку уроків у школі та після закінчення навчання. Тренування проходило в залі розміром усього 8х15 метрів. Згодом стали заявлятись на різні змагання. Завжди їздили дві вікові групи: молодші та старші. Форми на всіх не вистачало, тож коли закінчувала свій матч молодша вікова команда, вона віддавала форму старшим і ті у спітнілих футболках виходили на поле. Але треба було бачити, як у дітей світилися очі, із якою самовідданістю вони грали на полі!

Проблеми тоді були не лише із формою, а і з м’ячами. Звертався до колег, шкільних вчителів фізкультури, чи немає в них, бува, якихось зайвих футбольних м’ячів. Новими ж із тобою ніхто не поділиться, а ось старі та порвані віддавали. Зашивав, латав, аби хлопчаки могли повноцінно тренуватися.

Команда швейної фабрики Гаян фото 90-х років. В’ячеслав Заболотний — перший ряд в центрі

Команда – це як родина

– Коли нарешті відкрили секцію футболу в ДЮСШ, я пішов туди тренером. І так уже ось 21 рік працюю. Перша група, яку набрав, була з хлопчиків 1983-1984 років народження. Загалом же я випустив шість груп. Двічі мої вихованці ставали чемпіонами області. Це школярі 1988-1989 та 1993 років народження. А в 2024 році мої вихованці стали переможцями в області першої ліги з футзалу.

Взагалі останній мій випуск був, мабуть, найсильнішим. Ростислав Човгаленко уже підписав контракт із київським «Динамо». Слава Мороз – один із футболістів, які уміють думати на полі, нині грає в Австрії. Ігор Гомонай, Антон Бойчев та й інші хлопці демонструють також непогану гру. Я розумію, що футболістами в майбутньому стануть одиниці. Зате всі вони будуть фізично міцними та здоровими. Я намагаюсь виховувати їх так, щоб вони були не лише вправними спортсменами, а й стали просто хорошими людьми.

Я доношу до них, що команда – це як родина. Й вони це розуміють, бо попри конкуренцію на футбольному полі, хлопці стають кращими друзями, а згодом навіть кумами. Для прикладу, я й досі підтримую тісні дружні стосунки із хлопцями, з якими колись грав у футбол. Більшість із них і зараз грає у ветеранських командах.

А я уже п’ять років як повісив бутси на цвях. Останній раз зіграв у 55 років на турнірі ветеранів з мініфутболу в Баришівці. Після того три місяці заліковував коліна, тож вирішив, що грати вже точно не буду. А то всі ці місяці працював лише на лікарню. Тож мені особисто залишається тільки дивитися матчі та вболівати. А ще – виховувати юне покоління. Хоча цього року донька і дружина просили вже не набирати нову групу. Та я не можу просто сидіти вдома, бо футбол – це моє життя.

Тренувальний збір в манежі ФК Динамо Київ. Перші кроки в футболі переяславців 2007 року народження

Шостий випуск

Це лише невеличка частина призів, які завоювали вихованці В’ячеслава Заболотного