«Тіням забутих предків» — 60: чому п’ятий фільм Параджанова став шедевром

«Тіням забутих предків» — 60: чому п'ятий фільм Параджанова став шедевром

Відзначаємо ювілей знакової кінострічки “Тіні забутих предків” і відповідаємо на запитання: під чиїм впливом Сергій Параджанов змінив свій стиль, як радянська цензура пропустила фільм у жанрі магічного реалізму, чим картина одразу підкорила Аргентину та Францію і чому вона більше нагадує півторагодинний музичний відеокліп.

У списку національних шедеврів “Тіні забутих предків” посідають, за версією кінокритиків 2021 року, перше місце. Стрічка здобула понад 100 призів і стала точкою відліку для українського поетичного кіно. Фокус вирішив подивитися на цей фільм з погляду сучасності: чим він візьме сьогодні? Що здається, як і раніше, свіжим, а що — застарілим. І як так сталося, що тільки п’ята картина 39-річного режисера Сергія Параджанова вистрілила на світовому рівні. Що не так із попередніми?

Зазначимо, останнім часом — до сторіччя Сергія Параджанова (1924-1990) — на YouTube вийшло безліч українських відеофільмів украй спекулятивного характеру. Вони майже нічого не пояснюють — ані стилістику, ані творчий шлях режисера, наголошуючи лише на політичній складовій його біографії (два тюремні ув’язнення) або ж обігруючи одні й ті самі, давно відомі факти. З оператором Юрієм Іллєнком були такі розбіжності на зйомках “Тіней”, що вони із Параджановим викликали один одного на дуель; ніхто, включно з виконавцями головних ролей Ларисою Кадочниковою (на той момент — дружина Юрія Іллєнка) та Іваном Миколайчуком, не вірив у її успіх. Параджанов не хотів брати “наше все”, тобто Миколайчука, на головну роль, а бачив у ній російського актора Геннадія Юхтіна з “Весни на Зарічній вулиці”. Мовляв, йому не потрібен актор “із бабським обличчям”, а потрібен той, у кого “лицо как нож”. Але проби показали, що Миколайчук — відповідніша кандидатура. Прем’єра “Тіней” у кінотеатрі “Україна” стала політичним протестом проти арештів представників творчої інтелігенції, які просувають національну лінію — на противагу радянсько-партійній.

Усі перемелюють знову й знову ці факти, та жодного слова про те, у чому ж фішка стилю Параджанова? З чого б це він раптом вирішив у 39 років “стати іншим”? Хто на нього вплинув? Чому фільм “на ура” пішов, насамперед, в Аргентині та Франції? Ми відповімо на ці запитання, які ще ніхто чомусь не висвітлював або не помічав.

“Тіні забутих предків” — бекграунд

До 39 років вірменин Сергій Параджанов, штатний режисер студії Довженка, не зняв нічого видатного, хоча з першого курсу заявляв, що він — геній. Перший його фільм був екранізацією казки молдавського письменника Еміліана Букова про пастушка Андрієша, який мріяв стати витязем. Це відверта нісенітниця: пафосна й безглузда. Хоча в ній є те, що зацікавить Параджанова в “Тінях”: сопілка, скелі та боротьба зі злим чарівником Чорним Вихором. Потім Параджанов знімає три поспіль соціальні картини — романтичні фільми з елементами комедії чи мелодрами: “Перший хлопець” (1958), “Українська рапсодія” (1961), “Квітка на камені” (1962). Параджанов явно прагнув потрапити в мейнстрим. Усі ці стрічки зроблені за образом і подобою чарівного суперхіта про пролетарів Марлена Хуцієва “Весна на Зарічній вулиці” (1956, подивилися 30 млн глядачів), знятого на металургійному комбінаті в Запоріжжі. Загальна калька: симпатичні робітники або сільські хлопці пробиваються в житті, не без дотепності залицяючись до дівчат. Хоча синові вірменського антиквара з Тбілісі, який обожнював і збирав усе красиве (про колекції Сергія Параджанова ходять легенди), це не було близьким, він зняв цілком комерційний хіт. Фільм “Перший хлопець” подивилися 21 млн осіб. Але душа у Сергія до цього не лежала.

Тут несподівано підвернувся прийдешній 100-річний ювілей українського класика Михайла Коцюбинського (1864-1913). На екранізацію його повісті “Тіні забутих предків” (1911) було кинуто чимале фінансування. Параджанов швиденько підписався на проєкт. І повість йому сподобалася, її жанр вказано як історія, драма, мелодрама. Це не зовсім правильно, тож уточнимо нижче, чого не вистачає.

Шекспір по-гуцульськи

Формально в Коцюбинського це історія гуцульських Ромео і Джультетти. Два ворожі роди: Палійчуки і Гутенюки. З чого почалася ця ворожнеча, як писав Коцюбинський, ніхто не пам’ятав. Однак їхні діти — Іван Палійчук (Іван Миколайчук) і Марічка Гутенюк (Лариса Кадочникова) закохуються одне в одного. Іван змушений піти на заробітки, а Марічка за його відсутності гине в гірській річці. Іван кілька років поневіряється лісом. Потім виходить до людей і несподівано одружується з вродливою і багатою Палагною. Господарство велике, але дітей немає. Іван дедалі прохолодніше ставиться до дружини. Та заводить коханця — чаклуна-мольфара Юру. У корчмі чоловік і коханець б’ються сокирами. Іван бачить свою Марічку у вигляді мавки, йде за нею і гине. Але головна фішка повісті в тому, що гуцули живуть у своєму відокремленому магічному світі. У них є десятки язичницьких ритуалів, і все це — на тлі щирої християнської віри. Гуцули спілкуються зі стихіями та різними потойбічними істотами, як із сусідами по селу.

Мольфар у повісті розмовляє з хмарою на горі та заклинаннями примушує її повернути, щоб просипати град повз овець. “Тіні” — не казка в чистому вигляді, це той самий магічний реалізм, що якраз на початку 1960-х став провідною світовою течією завдяки аргентинським письменникам Борхесу й Кортасару, а трохи пізніше — колумбійцю Маркесу, чий роман “Сто років самотності” (1967) стане класикою жанру.

Параджанов був зачарований містичною та етнічною начинкою повісті й вирішив використати на повну котушку свої художні та організаторські здібності. Він їде в Карпати з величезною знімальною групою. Живе в гуцульських хатах. Збирає начиння та одяг, а це — суцільна екзотика. Разом із 25-річним композитором Мирославом Скориком записує десятки місцевих народних пісень, а також гру на трембітах, які у фільмі звучать пристрасно й урочисто, як фанфари. Проте це всього лише цікавий матеріал. Як його втілити?

Параджанов розумів, що для екранізації потрібна інша стилістика. Яка? Для нього став потрясінням дебютний фільм 30-річного режисера Андрія Тарковського “Іванове дитинство” (1962). Це була поетично-метафорична рефлексія режисера на тему долі хлопчика-розвідника на війні. Параджанов кілька разів сходив на цей фільм і зрозумів: те, що йому потрібно. За свій дебют Тарковський відхопив “Золотого лева” у Венеції.

Зазначимо, що на самого Тарковського і його стиль вплинув Олександр Довженко своїм німим шедевром “Земля” (1930). Яблука в сонячних краплях, омиті дощем, і коні стануть знаковими образами для обох майстрів, ба більше: Параджанов і Тарковський незабаром подружаться. Коли Тарковський 1986 року помре у вигнанні, Сергій зі сцени, плачучи, попросить зал вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання. А початок 1960-х став потужним ривком для обох.

Форма подавання

Коли я нещодавно переглянув “Тіні”, зрозумів, що це, по суті, яскравий і образний півторагодинний кліп у стилі похмурого фентезі. Стрічка одразу починається в дусі магічного реалізму чи й навіть містичного горору — навіть білі літери “Студія імені Олександра Довженка” Параджанов по-хуліганськи зробив кривавими.

Назва, зрозуміло, теж у такому дизайні. За кадром — стукіт сокири. У Параджанова за перші шість хвилин стрічки відбувається дві смерті: старшого брата Івана, Олекси, та їхнього батька. Підрубана смерека падала на дитину і брат її врятував, пожертвувавши собою. Батько Івана — Петро Палійчук — починає діставати в церкві голову ворожого роду — Онуфрія Гутенюка. Уже на вулиці вони б’ються сокирами (бартками по-гуцульськи). Екран показує те, що бачить батько Івана: прямокутник екрану заливається кров’ю, яка перетворюється, як в анімації, на червоних коней, які скачуть, — вони немов летять на білому тлі. У повісті жодних коней не виривалося зі свідомості гуцулів. Де їх Параджанов узяв?

червоний кінь, Параджанов, Тіні забутих предків, фільми Сергія Параджанова, студія Довженка, фільми студії Довженка

Була відома картина Кузьми Петрова-Водкіна “Купання червоного коня” (1912 — рік написання майже збігається з виходом “Тіней” Коцюбинського). Червоного коня назвуть символом-провісником Першої світової та революції 1917 року (картина через початок Першої світової довго зберігалася у Швеції). Червоний кінь — символ кровопролиття. Є схожий образ і в Одкровенні ап. Івана Богослова (Апокаліпсис) 6:1-8: “І вийшов інший кінь, рудий, і тому, хто сидить на ньому, дано взяти мир із землі, і щоб вбивали один одного”.

Параджанов придумав символічний образ ворожнечі двох родів. І настільки вдало, що на Заході картина демонструвалася під назвою “Вогненні коні” — там оцінили знахідку.

Параджанов, Тіні забутих предків, фільми Сергія Параджанова, студія Довженка, фільми студії Довженка

Коли почалася бійка двох голів родів, біля воза тремтіла маленька Марічка. Щоб узяти участь у розправі над давніми ворогами, Іванко спробував її вдарити. Дівчинка втекла. Він наздогнав її і, зірвавши стрічки з голови, кинув їх у річку. І раптом вона сказала: “Нічого, мені мама інші купила — ліпші”. “А я на сопілці вмію грати”, — сказав хлопчик. “А чого ти б’єшся?” — поставила запитання Марічка. У фільмі вона заплакала. А в повісті дістала цукерку і, розділивши, половину віддала Іванкові. Хлопчик збентежився і діти стали просто мирно базікати. Дівчинка одним примирливим жестом зупинила біг цих червоних коней люті! Діти стали дружити, голяка купалися в річці. Іванко все більше закохувався. Роки йдуть — молоді люди зібралися одружитися. Але Марічка зітхає: “Не бути нам парою”.

Барвистий образний ряд картини зроблено на шкоду лінійності оповіді, текст зім’ятий. Увійшла в пародії перекличка головних героїв по кілька хвилин: “Марічко! — Іванко!” — “Марічко! — Іванко!”. Так само, образами на шкоду дії, мислив Тарковський.

Наприклад, у сценарії “Андрія Рубльова” (1966) була сцена нападу на селище татаро-монголів. А у фільмі від неї тільки кадри догоряючих селянських будинків і церкви з безліччю вбитих людей. Параджанов і Тарковський переводили дію в образно-метафоричний ряд — такий їхній спосіб художнього мислення.

У Коцюбинського Марічка, рятуючи худобу, загинула: вона впала в гірську річку. Про цю подію — лише абзац. І ніби це — трагічна випадковість. У Параджанова трагедія відбувається закономірно.

Після загибелі батька Іван змушений був поїхати на заробітки — пасти овець. Він хотів зібрати грошей на весілля. Матері Івана — Ганні — не до вподоби наречена сина. Вона, проводжаючи, йде за ним і проклинає родину Марічки: “Щоб у них хата спорожніла, як у нас! Нехай згине їхня худоба!”. І невдовзі ми бачимо, як дівчина лізе на скелю, куди вилізло чорне ягня. Марічка обережно рухається по краю прірви. Потім бере ягня на руки, але летить каміння і дівчина падає, не зумівши втриматися. Худоба згинула і хата спорожніла — прокляття Ганни збулися. Загибель Марічки спровокувала мати Івана: не забудьте, всі герої фільму живуть у магічному світі.

Параджанов не показав жодної містичної істоти, але магію він створює незвичайним відеорядом і музикою. Наприклад, такий епізод. Палагна обіймає Івана біля копиці сіна, а чоловік відсторонюється. Потім він іде до річки і п’є просто з неї. Зйомка цього моменту відбувається з-під води (!): Іван нахиляється на тлі хмар дедалі ближче, потім видно бульбашки з рота, і ось уже обличчя хлопця зникає.

Однак цей оригінальний прийом Параджанов узяв у Тарковського з “Іванового дитинства”. Там хлопчик із мамою дивиться в колодязь і тягне руку до поверхні води: ми бачимо їх знизу і спостерігаємо, як від його пальців розходяться кола.

Іванове дитинство, Андрій Тарковський, фільми Тарковського

Однак у Параджанова, крім формально красивого прийому, цей епізод має глибший сенс. Такий ракурс — це ніби на свого судженого дивиться потонула Марічка з води. Аж мурашки по шкірі, це й сьогодні — геніальна знахідка.

Звісно, щоб знімати такі кадри, режисерові й оператору потрібно бути єдиним цілим. У чому ж була суть конфлікту Параджанова з оператором Іллєнком? Режисер навіть викликав із Києва іншого оператора на заміну.

Параджанов хотів для свого нового містико-символічного стилю знімати плавно. А Іллєнко, який відучився у ВДІКу, був фаном модної тоді “французької хвилі”, де оператори знімали з рук. Так само, як у фільмі Жан-Люка Годара “На останньому подиху” (1960). Там це було від злиденного бюджету, але стало фішкою.

Бюджет у Параджанова був великий, тож Іллєнко своїми “ручними” зйомками його дратував. Дійшло до того, що вони вирішили битися в Карпатах на дуелі. Але дощ зірвав їхні плани. Та й якось розхотілося грати в аристократів. Однак роздратування режисера одразу минуло після попереднього перегляду відзнятого матеріалу: Іллєнко, хоч і камерою з рук, виконав основні режисерські настанови, знімаючи детально і небо, і землю — магія не зникала в кадрі.

Потім, в інших своїх стрічках, Сергій Параджанов завжди знімав плавно. Але в “Тінях” вийшов варіант перетину двох художніх манер: здається, зовсім непогано. Параджанов постійно змінює ракурси зйомки: дерева ми бачимо то знизу, то зверху — це робить карпатський ліс живим — і все це на тлі церков.

Тарковський у кадрі з’єднує похилений православний хрест на могилі (крізь який світить сонце) і дерево — немов два світи: релігійний і природний.

Іванове дитинство, Андрій Тарковський, фільми Тарковського

Точно так само з’єднує два світи Параджанов у своєму шедеврі — християнський і язичницький, магічний. Гуцули вітаються: “Слава Ісусу” — “Навіки слава”. Слова ці десятки разів звучать у фільмі. А також — заклинання та ворожіння.

Параджанов, Тіні забутих предків, фільми Сергія Параджанова

Один із весільних ритуалів Параджанов сам винайде: наречений Іван і наречена Палагна (Тетяна Бестаєва) продягають голови в ярмо. Мовляв, для Івана цей шлюб — як ярмо на шию. Гуцули, звісно, були незадоволені, що режисер вліз зі своїм креативом у сакральну сферу. Але художник є художник!

Параджанов придумав весільний ритуал, який підкреслює, що шлюб — це одне ярмо на двох

Світовий успіх фільму “Тіні забутих предків”

Де вперше вистрілив шедевр Параджанова? Не в Україні. Картина в радянської номенклатури викликала підозру. Там нічого не було про соціальну несправедливість. Фільм, який був повністю закінчений влітку 1964 року, стали відправляти на фестивалі. У прокат його не запускали, хоча сторіччя Коцюбинського якраз було 17 вересня 1964 року, — кіно виявилося підозрілим: містико-релігійним із дикими гуцульськими пристрастями (у фільмі часто стаються вбивства, але жодної кримінальної відповідальності за них не настає).

Раптом стало відомо, що “Тіні” перемогли в Аргентині: фільм отримав премію за режисуру і приз критиків у місті Мар-дель-Плата. Параджанова туди не пустили через жарт: “Купуйте квиток в один кінець”. Вирушили Кадочникова та Миколайчук, які нічого не очікували від картини. А там стався фурор. Чому? Тому, що південноамериканцям близький магічний реалізм. Потім тріумф у Франції з тієї ж причини: Кортасара й Борхеса розкрутили саме там.

Англомовна частина світу набагато спокійніше поставилася до “Вогненних коней”. Кіно продовжувало підкорювати південь: Гран-прі МКФ у Салоніках (Греція), Кубок на Фестивалі фестивалів у Римі (Італія).

У радянському прокаті стрічка зібрала чимало, як для експериментального полотна: його подивилися 8,3 млн осіб. Фільм давав відчуття краси та свободи — гуцули жили, як їм подобалося.

Когось сьогодні може дратувати відсутність у стрічці виразної лінійної історії. Тож, коли зберетеся дивитися, налаштуйтеся, що це величезний музичний кліп — з яскравими барвами, масками та строкатим оздобленням гуцулів, дивовижною природою Карпат і незвичною грою трембіт. Однак це не “поетична драма про велике кохання”, як зазначено на початку, а “магічна”. І її чари не втратили сили навіть через 60 років.

Джерело

Додати коментар