Український кінематограф під час великої війни переживає складні часи, але він не зупиняється. Режисери фіксують нову реальність, в якій горе йде пліч-о-пліч із радістю. Їхні стрічки – своєрідний архів російсько-української війни, зокрема її нової, повномасштабної фази.
Сучасні режисери й режисерки кіно знімають життя людей і міст під час війни, часто ризикуючи власним життям. Переглядати їхні стрічки часто буває морально складно, особливо тим, хто втратив на війні свій дім чи близьких, хто знає, як це — жити в окупації, хто ніяк не звикнеться, що в XXI ст. можлива така жорстокість. Саме тому цілком зрозумілі дискусії кінокритиків про доречність і своєчасність зйомок ігрового кіно в містах і селах, де російські військові ще в березні-лютому вбивали українців…
Втім, первинна функція документального кіно – фіксувати дійсність, якою вона є. Такі стрічки, окрім мистецької цінності, стають документами війни. Адже ми маємо все пам’ятати, а світ – бачити, чим насправді є росія і на що вона здатна. Важливо, щоб такі стрічки створювали передусім саме українці, які стали потерпілими та(чи) свідками війни, адже ворог швидко заповнює будь-які культурні прогалини своїм пропагандистським контентом.
З нагоди прем’єрного показу фільмів короткого метру про сучасну війну українців проти московітів у Центрі культури і мистецтв зібралися поціновувачі документалістики на кіно не для розваги чи відпочинку, а на кіно для переосмислення…
Свої документальні відео презентували: кореспонденти інформаційного агентства Proslav; Сергій Шкріба та Руслан Щербатюк.
Ліричної нотки показу своєю пісенною творчістю надали Юлія Ковалівська, Ганна Ляч та Наталія Александрова. Ведучою заходу була Влада Черненко.
Захід відбувся у рамках відзначення річниці визволення Київщини від російських загарбників. 
Деякі короткоментражки оприлюднюємо зараз, решту – по мірі надходження матеріалів…
