Нещодавно у Публічній бібліотеці в Переяславі відзначили 80-річний ювілей кандидата філологічних наук, доцента, поетеси Марії КАРП’ЮК. Себе вона називає Людиною Всесвіту.
Хотіла бути медиком чи біологом, а стала вчителькою Марія Денисівна Карп’юк (в дівоцтві Білявець) народилась 15 квітня 1942 року в мальовничому селі Новосеменівка на Херсонщині – Переяслав.City.
Там же й пішла до школи.
– У моїх батьків було близько 12 дітей, – розповідає про себе ювілярка. – Кажу «близько», бо коли уже у зрілому віці якось запитала маму, то скільки взагалі в неї було дітей, вона відповіла, що про це мені знати не потрібно.
Розумієте, вона жила у період голодоморів, репресій, коли люди боялись щось розповідати навіть своїм близьким, і з роками цей страх у неї так і залишився. Вижило у нашій родині лише п’ятеро дітей: Галя, Віра, і я, Марія, та Іван і Віктор. Я була наймолодша серед дівчат. Батько прийшов із війни скалічений, хворий, і у 1946 році помер. Через рік від скарлатини помер і десятирічний брат Віктор. Мені запам’яталось, як перед смертю йому дуже хотілось з’їсти моченого кавуна, і мама бігала по селу та питала, в кого він є, аби принести сину…
Вірші я почала писати ще зі шкільних років. Мабуть, саме через це мені доручили випускати шкільну стінгазету. Досі добре пам’ятаю нашого учителя російської мови та літератури Георгія Олексійовича Стрєльченка. Він чи не один із перших помітив мій хист до слова і постійно націлював мене, аби я ішла цим шляхом.
У школі я навчалась на «відмінно» й у мене було багато різних уподобань. Хотілось бути й медиком, і біологом, і хіміком, і вчителькою. Після закінчення школи я відпрацювала в колгоспі два роки телятницею, а потім, отримавши необхідну довідку із сільської ради, таки поїхала вступати до педінституту.
Моя сестра була проти того, аби я стала вчителькою, але я наполягла на своєму. Розуміла, що професія вчителя – це не лише навчати, а й виховувати, тобто втручатися в психологію людини на найвищому рівні.
Я вступила до Херсонського педагогічного інституту імені Надії Крупської на філологічний факультет російської мови та літератури. Проте через місяць навчання я зрозуміла, що російська – це не моє. Маючи потяг до знань, все ж не хотіла відокремлюватися від нашого українського побуту, слова, традицій. А потім на факультеті ще й почали вимагати від студенток обрізати коси й коротко підстригатися, бо якщо ми розмовляємо російською, то уже «городські», а значить, маємо зовні відповідати такому «статусу». Тож я вирішила перейти на факультет української мови та літератури, де таких вимог не було.
Це різні речі – кохання і закоханість
– У 1964 році я вийшла заміж за студента Федора Карп’юка з кафедри російської мови та літератури. Великий інтелектуал – він зачаровував усіх своїм гумором, поведінкою, тож не дивно, що я ним захопилась. За яким критерієм він обрав мене – не знаю. Зараз, озираючись на своє життя через призму уже пережитих років, розумію, що з мого боку то була якась ілюзія, яка себе не виправдала. Це зараз я розрізняю, що закоханість і кохання – різні речі. Життя тримається на любові. А тоді був молодіжний максималізм, азарт…
Федір був комсоргом факультету, згодом його вибрали комсоргом інституту. Після закінчення навчання за рекомендацією парторганізації його залишили комсомольським секретарем інституту. Нашій молодій родині в гуртожитку виділили кімнату.
Марія Карп’юк в молоді роки
Працювати в сільській школі стало нудно
– У 1966 році я закінчила інститут з відзнакою та попросилася вчителювати в сільську школу. Комісія з розподілу випускників дуже здивувалась моєму рішенню. Адже як відмінниця та стипендіатка премії імені Григорія Сковороди могла вибрати направлення на роботу в будь-яке місто. А тут я прошуся в село!
Тож мене направили в Новоолександрівку Херсонської області. Там вчителька мала йти на пенсію, однак вирішила іще попрацювати, й адміністрація пішла їй назустріч. Я повернулася в Херсон і отримала нове направлення – в Нову Каховку. Вже там у міському відділі освіти таки знову попросилася у сільську школу. Так я почала вчителювати в Новоосокорівці, що за 5 кілометрів від Нової Каховки. Попрацювала усього два роки й мені стало там нудно…
Чоловік так і працював в Херсонському педінституті, тож за нами лишили й кімнату, де ми й жили з ним. З дому на роботу я мусила майже щодня їздити катером по Дніпру. Якось випадково зустрілась із завідувачем кафедри української мови в нашому інституті Іваном Івановичем Приймаком, який і запропонував мені йти до нього на кафедру викладачем. Я й погодилась.
Покірний іде за долею, а непокірного вона веде
– Трагічною датою в моєму житті став 1976 рік. Я тоді ще навчалась в аспірантурі в Києві, тож на літні канікули чоловік відвіз нашого сина Фелікса в село на Житомирщину до своїх батьків. Вони, до речі, не хотіли сприймати мене як дружину Федора. Вважали, що я нагуляла Фелікса й змусила їхнього сина на мені одружитися. Їхня нелюбов до мене, мабуть, якимось чином перенеслась і на Фелікса. Вони його недоглянули, і мій син утопився в річці. Поховали його на Житомирщині. І ось одного разу мені сниться сон: поле маків, через яке до мене біжить Фелікс і кричить: «Мамочка! Забери мене звідси!». Чоловік на мою розповідь ніяк не відреагував, а його брат відказав, що я зможу забрати лише тоді, коли згниють усі кістки…
Я пішла до ректора інституту і розповіла про свій сон. Він відразу дав розпорядження замовити оцинковану труну, надав автомобіль, і я поїхала за тілом сина. Федорові батьки, мабуть, лиш для годиться спробували чинити опір. Але я забрала тіло сина й перепоховала Фелікса у Херсоні.
Після всього пережитого я того ж року розлучилась із чоловіком. Працювати із ним навіть в одному інституті мені було не під силу. Попросилася в ректора про переведення до якогось іншого інституту. Якраз тернопільському потрібні були лінгвісти, і я поїхала туди.
Там пообіцяли не тільки роботу, а й забезпечити впродовж трьох років житлом. Проте через різні обставини обіцяне відкладалося. Згодом дізналася, що житомирський вуз запрошує на роботу лінгвістів та обіцяє житло. Я переїхала в Житомир, але й там не склалося.
Роки ішли, а жити хотілося у власній квартирі чи будинку, а не в гуртожитку. А на той час я вже була кандидатом наук. Тож набравшись сміливості, поїхала до Києва у Міністерство освіти, показала всі свої «червоні» дипломи, грамоти, подяки й попросила направити на роботу зі стовідсотковим забезпеченням житлом. Мені порадили Переяслав. Ось так привела мене доля у це місто.
У Переяславі в 1997 році я вдруге одружилась. Зізнаюсь, в ті роки я була ілюзорним романтиком! У Переяславі на мене очікували не лише радощі, а й розчарування.
Події 1999 року, коли мене звинуватили в хабарництві, опустили з небес на землю. Пережити ті страшні події допоміг мені чоловік Василь Іванович та моя поетична творчість. З Переяслава я перейшла працювати у Київ старшим науковим співробітником Інституту професійно-технічної освіти.
Марія Денисівна про себе жартома каже, що є поетесою, яка працює в «стіл». Проте до читачів її твори таки дійшли. Перша збірка поезій Марії Карп’юк «Сталь сльози» стала складовою колективного поетичного збірника «Хвиля», що вийшов у 1992 році у видавництві «Український письменник». Збірка переяславської поетеси відкривається віршами про минуле українського народу, яке будить національну пам’ять сучасника. Чимало її поезій надруковані й в інших виданнях. Тепер же, в часи воєнної агресії росії, авторка знову пише про силу спротиву українського народу, апелюючи до історичних постатей.
Марія Карп’юк написала вірші про війну
Представляємо два її вірші.
СКАЗАВ ТАРАС: «ЗАГИНЕ СУПОСТАТ»
В новітню мить проснувся роду дух,
Де діє воля всіх борців свободи:
Шевченко… Крути… Стус…
Народнй рух…
(І козаків занедбані клейноди).
Проснулась Русь! Проснувся духу грім:
Йде правий бій за мир, життя, свободу!
За право чебрецем прикрасить дім
(Чи вилити калині серця оду!).
Не хоче світ сконати у брехні!
Не хоче люд терпіти давнє рабство!
Земля скандує вбивцям дружно: – «Ні!»
І зупиняє хитрогубе папство
Царів, царьків, диктаторів, панків,
Що обсідають щільно владні трони…
Згубивши в діях душ своїх архів,
Хрести штампують за нафтотрильйони…
Щури по норах вглиб ховають хвіст,
Пускаючи макроно-макіяжі,
Фарбується в три кольори рашист –
Та знає Русь: це все лукавства вражі…
Сказав Тарас: «Загине супостат!»
Постане з-під наруги Катерина…
Не спинить волю Бога Герострат!
Творця вінець вдяга Русі дитина!
18.05.2022.
ДЗВЕНИТЬ ТАРАСА І ЯРИЛА МЕЧ
Свобода не зростає на хрестах,
На гнобленні, терорах, бандитизмі…
Свобода – це творця богемний птах,
Що не смакує сльози материзни.
Свобода духу обійма світи,
Пронизує серця людей одвіку,
Щоб всі ми підіймались до мети,
Здолали фальш і визисків шуліку…
Егрегор роду русичів повстав,
Хоч мирно спав на сонячному троні…
Та мить життя кривавить знов удав,
Неволі зашморг кидає на скроні…
На горло, на пісні, на жартів звук,
На право жить! На землю й паляниці…
Стріляє в немовля ординців крук –
І виють в небо юні громовиці…
Дзвенить Ярила і Тараса меч!
До роду розітнув живі висоти…
Гримить творця й синів Дніпра картеч –
І волонтерять бджіл народні соти…
18.05.2022.
