Ім’я захисника України Довгого Олександра Михайловича із Переяслава внесено до Книги пам’яті полеглих за Україну. Він загинув 1 квітня 2017 року при виконанні військового обов’язку поблизу села Старогнатівка Волноваського району на Донеччині. Йому був 31 рік – Переяслав.City
Без тата залишилася його восьмирічна донечка Сашенька, овдовіла дружина героя – Юлія Довга (34 роки).
– Майже чотири з половиною роки, як Саші немає, – згадує Юлія. – Він трагічно загинув, рятуючи від російських окупантів вишку зв’язку під Старогнатівкою. Додому його тіло доставив «Чорний тюльпан». Коли я вийшла з під’їзду, то мало не втратила свідомість: до мене наближався автомобіль з написом на лобовому склі «Груз 200». Потім хлопці дістали труну з тілом Саші, а далі не пам’ятаю… Було все як у тумані…
Я саме була в батьків на Житомирщині, готувалися до Великодня. Того ранку білила дерева, як зателефонувала знайома працівниця з переяславського райвійськкомату та й питає: «Юль, що ти там робиш? Як твої справи?» Я ж, не підозрюючи нічого поганого, розказала їй, чим займаюся. А потім ще й похвалилася, як напередодні ввечері гарно поспілкувалася зі своїм Сашею. Знайома вислухала, але про Сашину загибель мені сказати не наважилася, хоча й знала про це.
Після цього я занесла телефон до хати, а сама продовжила білити дерева. Коли ж знову взяла мобілку до рук, то побачила кілька пропущених дзвінків з непідписаних номерів. Передзвонила на один з них і почула: «Ви Юлія?» – «Так». – «А я комбат військової часини, в якій служив ваш чоловік Олександр».
Я відразу не втямила, про що він каже, а коли зрозуміла, почала заперечувати з тремтінням у голосі: «Він не служив!!! Він у вас служить!». І сповзла по стіні хати на землю. Через кілька секунд у мене почалася істерика. Я ридала, а комбат в трубку телефону вибачався, пояснював, що врятувати Олександра Довгого не змогли, бо смерть наступила миттєво…
Я не могла повірити в цей жах, сподівалася, що все це неправда і хтось просто жорстоко пожартував. Почала нервово в телефоні набирати Сашин номер. Мені ніхто не відповів…
Тільки згодом дізналася, що мого чоловіка переїхала вантажівка «Урал».
Дещо заспокоївшись, я зателефонувала Сашиному брату. Дізнавшись, що Сергій за кермом, попросила його зупинити авто і лише тоді сказала, що нашого Саші вже немає. Батьки мої все це почули – мама почала кричати, в батька руки трусилися як у пропасниці. Ми відразу почали збиратися в дорогу.
До Переяслава приїхали пізно ввечері, зразу ж зустрілися з Сергієм, він живе на Підварках. Гірко ридали, не дивлячись навіть одне одному в очі, бо обоє не знали, що робити далі, як діяти. Аби не з’явитися зненацька до Сашиної мами, Катерини Олександрівни, попередили про свій візит. Ми зайшли в її квартиру рівно опівночі, я якраз глянула на годинник, який показував 00:00. Коли ж свекруха відкрила двері і побачила нас заплаканих, то відразу про все здогадалася.
Такої страшної ночі у нашій родині ще не було. Ніхто і оком не змигнув. Кілька разів за ніч до нас приїжджала «швидка», кололи нам заспокійливе. Нічого не допомагало. На ранок я пішла в військкомат, просилася з ними їхати на Донбас по тіло свого Саші, але військовики не дозволили.
Аж на п’ятий день після загибелі Саші – 5 квітня – привезли його тіло додому. Того ранку був дуже страшний схід сонця: воно зійшло таке криваве на фоні чорного неба. «Чорний тюльпан» під’їхав до нашої багатоповерхівки на Набережній о сьомій ранку. Я попросила друзів чоловіка хоча б на кілька годин занести труну із Сашею до нашої квартири, вони це зробили.
Поховали захисника України Олександра Михайловича Довгого у Переяславі на Підварському кладовищі, біля могили його батька.
— Провести Сашу в останню путь прийшло дуже багато людей. До кладовища його труну всю дорогу несли військові на руках. Заупокійну панахиду справляли у Воскресінській церкві, відспівували п’ять батюшок. Уже на кладовищі, перед тим, як Сашу мали опускати в могилу, священники ще й виконали пісню «Пливе кача».
На момент загибелі чоловіка нашій донечці, яку звати Сашенька, було вісім років. Вона закінчувала третій клас. Я вдячна першій вчительці доньки Тетяні Харабарі за те, що була поруч з нами і на момент похорону відволікала дитину, лишившись із нею.
Увечері того дня, коли ми з донечкою вже лягали спати, вона запитала мене: «А чому наш папа помер?» Дати їй відповідь було нелегко. Я й зараз до кінця не знаю всі обставини його загибелі.
Олександр Довгий був призваний до Збройних Сил України в першу хвилю мобілізації – 19 березня 2014 року. Деякий час служив у місцевому райвійськкоматі. У грудні 2015-го вибув на перекваліфікацію до військової частини «Десна», де проходив навчання близько двох місяців. Після повернення до Переяслава був відряджений до міста Рівне, а звідти — на полігон Яворів у Львівській області.
11 червня 2016 року підрозділи 30-ї окремої механізованої бригади, де старшим солдатом проходив службу Олександр, вирушили в зону проведення антитерористичної операції. Спочатку вони дислокувалися під Волновахою, а пізніше їх переправили під Старогнатівку Донецької області, де і поклав своє життя Олександр Довгий.
– Мій Саша був виваженим, мужнім, міцним духом і водночас надзвичайно скромним, – зазначає Юлія Довга. – Йому дуже подобалася військова служба. І тому не вагаючись, як тільки отримав повістку, пішов до військкомату. Між іншим, його мама – Довга Катерина Олександрівна – пропрацювала там близько тридцяти років.
Новина про те, що Саша підписав контракт на військову службу, для мене була, мов грім серед ясного неба. Якось він підвозив мене на роботу, я працюю в центрі профтехосвіти викладачем іноземної мови. І тоді так весело каже: «Юль, можеш привітати мене, я підписав контракт». – «А я оце й не знаю, чи радіти мені, чи плакати», – відповіла йому, не підозрюючи, що незабаром буду не плакати, а тужити-ридати за ним.
Сашко дуже часто присилав фотографії із тваринами: то з кішкою, то з собакою, то з підстреленим зайцем, бо був завзятим мисливцем. Казав, що клички тваринам на війні давали відповідні: Пуля або Гільза. При цьому ще сміявся так добродушно, адже він дуже любив тварин.
Коли Саша був на Донбасі, я щодня відкривала в інтернеті карту проведення дій АТО і молила Бога, аби йому служилося безпечно, щоб його минала ворожа куля. Не вимолила../
– Цього першого серпня Саші виповнилося б 36 років. Часто відвідую його могилку з нашою донькою Олександрою. Я й досі тримаю в квартирі траурний портрет Саші на видному місці. Інколи я розмовляю з ним, мов із живою людиною.
Після загибелі чоловіка мені, як вдові учасника АТО, виділили окрему квартиру, бо доти ми жили з батьками. Зараз ми там утрьох: я з донечкою і мій нинішній чоловік Михайло. Він прийняв Сашеньку, мов рідну донечку. З повагою і пошаною ставиться до пам’яті її батька Олександра.
Свекруха ж моя (вірніше мама, адже тільки так я називаю маму Саші) зрозуміла мене, прийняла цю ситуацію і змирилася. Катерина Олександрівна дуже часто кличе нас в гості. Особливо радіє, коли в неї гостює наша Сашуня. Та й донька їде в село до бабусі Каті із великим задоволенням.
Свого часу Олександр Довгий закінчив міську першу школу. 4 червня 2018 року на його честь у цьому навчальному закладі відкрили меморіальну дошку.
Олександра посмертно нагородили церковною медаллю «За жертовність і любов до України», у 2020-му йому присвоєно звання Почесного громадянина Переяслава.
– Ці нагороди ніщо в порівнянні із тією, що Саша отримав при житті. Фотографію зі своєю першою медаллю, на якій викарбувано «Учасник АТО», Саша прислав мені 1 вересня 2016 року, коли наша донька пішла до третього класу. Під цим фото він лишив напис: «Перша є!». Тоді ми із Сашунею їли піцу в кафе і раділи успіхам нашого папи, – згадує Юлія Довга.
