Ветеран Богдан Бутович із Переяслава дав інтерв’ю “Точці Сходу”. Про що розповів?

12 березня на YouTube-каналі онлайн-медіа “Точка Сходу” вийшло інтерв’ю із переяславцем, ветераном війни Богданом Бутовичем. Він розповів про шлях у лавах ЗСУ, адаптацію після тяжкого поранення, підтримку родини, світові здобутки у адаптивному спорті та команду “Сильні Переяслава”. Інформатор переповідає найцікавіше з розмови.

Богдан Бутович долучився до ЗСУ у 2017 році, служив у 43-й окремій артилерійській бригаді імені Тараса Трясила. Після початку повномасштабного вторгнення брав участь у боях за Мощун, що на Київщині, у складі 72-ї бригади імені Чорних Запорожців, де у березні 2022 року отримав важке поранення.

Повернутися до цивільного життя Богдану допоміг спорт. У 2025 році він увійшов до складу збірної України з адаптивних видів спорту та здобув дві “золоті” медалі і “бронзу” на чемпіонаті світу Strong Spirit Games у Мадриді (Іспанія).

БОЙОВИЙ ШЛЯХ ТА СКЛАДНЕ ЛІКУВАННЯ

– Моя служба у Збройних силах України почалася 30 січня 2017 року. До цього я досить довго служив у лінійному відділі міліції аеропорту Бориспіль. До того проходив строкову службу у військовій частині 3066, підрозділ конвой. Все своє свідоме життя я перебуваю на службі в силових структурах України. В ЗСУ за контрактом служив до 30 січня 2022 року.

30 січня 2017 року я підписав контракт у 43-й окремій артилерійській бригаді імені Тараса Трясила. Отримав посаду командира гармати та поїхав на навчання на артилериста. Після “учебки” приїхав у військову частину в Дівичках. І через чотири дні відбув у зону виконання бойових дій.

Це була моя, напевно, найтяжча ротація, бо з цієї системи тоді ще не стріляв, знав тільки принцип наводки. Але в бойових діях практики не було. Проте побратими мене прийняли, мені тоді було 24 роки, а в розрахунку були дорослі дядьки 40+, які мені дуже допомогли, обучили всьому буквально за два тижні.

Таких ротацій у мене було чотири по пів року в складі 43-ї артилерійської бригади на посаді командира гармати. Наступні дві ротації були по 8 місяців. На одній я вже був виконувачем обов’язків головного сержанта батареї, на іншій – виконувач обов’язків командира другого вогневого взводу.

30 січня 2022 року у мене закінчився третій контракт. Маю двох маленьких діток, молоду дружину. Тож вирішив не зовсім закінчити військову службу, а зробити невелику перерву, побути деякий час вдома. Але, на жаль, через 24 дні після закінчення мого контракту почалося повномасштабне вторгнення. Я свідомо без жодних вагань взяв свій рюкзак, який був не повністю ще розібраний після військової служби, засоби індивідуального захисту і 24 лютого зранку пішов у військовий комісаріат. Отримав припис до складу 72-ї бригади імені Чорних Запорожців і вирушив у розташування частини.

– Як надалі розгортався ваш бойовий шлях та які завдання перед вами стояли?

– Бойовий шлях у складі 72-ї бригади розгортався дуже стрімко, групи формувалися “з води”. 27 лютого наша група із 32 людей видвинулася у район відведення у місто Борисполь. Ми зайняли місце в школі. За планом через кілька днів ми повинні були поїхати поміняти хлопців на Броварський напрямок. Але через пару годин поступила команда, що ми їдемо на підсилення п’ятої роти в населений пункт Мощун. Перші два-три дні бої були тяжкі, але не настільки. Із 4 березня вже почалися масові артобстріли, мінометні обстріли, прориви піхоти, клали через річку понтонні переправи. Артилерія 43-ї бригади працювала цілодобово, подавляли вогонь противника.

9 березня я отримав тяжке мінно-вибухове поранення. Побратими досить швидко та якісно провели евакуацію. Буквально через годину-півтори я вже був на операційному столі в п’ятій лікарні. Оперував мене генерал-лейтенант Збройних сил України Хоменко Ігор Петрович, за що йому дуже вдячний. Під час першої операції мені видалили значну частину внутрішніх органів. Через добу з цієї лікарні, оскільки вона цивільна була, мене перевели у військовий госпіталь на Печерську.

Потім була “ревізія”, бо сталися ускладнення. На четвертій операції видалили дванадцятипалу кишку, частину шлунка, була перебита внутрішньопорожниста вена. Потім ще чотири операції, три “ревізії”, майже два місяці лікування. Я зажив, були ще дренажні системи, поранених було багато і мене виписали.

Поїхав проходити ВЛК у Білоцерківському госпіталі, отримав місяць на реабілітацію, потім ще місяць, потім ще три місяці. Тоді вже направили на ВЛК на профпридатність, бо стан мого здоров’я, м’яко кажучи, був абсолютно незадовільний. Я не міг пройти навіть 100 метрів, для мене це було тяжко, повільно, сходи – це жах був. Я був дуже маломобільний. Так три місяці був удома.

 

“ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ БУВ НАЙТЯЖЧИЙ ПЕРІОД У ЖИТТІ”

– У мене був достатньо депресивний стан. Я поїхав у військову частину, ще були плани і надії, що залишуся у лавах Збройних сил України, але стан здоров’я не дозволив. Одну праву нирку мені видалили, ліва почала помаленьку відмовляти. Мене комісували. Приїхав у Переяслав, у нашій лікарні пройшов МСЕК, отримав другу пожиттєву групу інвалідності.

З того моменту настав найтяжчий для мене період. Розумів, що у мене сім’я, дружина, маленькі діти. Раніше я міг годинами носити їх на шиї, а після поранення навіть не міг підняти на руки. Так ще місяць-півтора я був у такому депресивному незрозумілому стані. Почав вживати алкоголь у досить великих обсягах. Мені було абсолютно нічого не цікаво. Скажімо так, я чекав своєї смерті.

Потім у один прекрасний момент мій товариш, з яким я ріс із дитинства, взяв мене за руку і повів у спортзал. З того моменту я не пропустив жодного тренування без поважної причини. Також почав їздити на велосипеді. Їхав спеціально далеко до того моменту, поки не ставало тяжко. Тобто в першу чергу на ноги мене поставив велосипед. Але залізо тягати не міг.

Я робив лікувальну фізкультуру, розтяжку, брав півкілограмові гантельки, виконував базові рухи, міг пройтись на біговій доріжці. Після чотирьох місяців тренувань відчув, що стан мого здоров’я значно покращився. Я перестав вживати абсолютно всі знеболювальні. Коли відчував якийсь дискомфорт, просто йшов та робив легеньке тренування, ходив вздовж річки. У нас у місті багато річок: Дніпро, Альта, Трубіж, красива природа. Тобто сам почав активний спосіб життя. І десь через пів року моїх тренувань, якраз починалося літо, я відчув, що хочу чогось більшого.

Купив собі надувного човна. У кінці моєї вулиці є річка Трубіж. Я плив по ній до того місця, де вона впадає у Дніпро. Це досить багато кілометрів на веслах. Пару таких запливів, і я відчув, що сили до мене повертаються. Я вже нормально почувався. І тоді почав цікавитися адаптивними видами спорту. Читав про федерації для ветеранів війни, бачив хлопців, які з ампутаціями, тяжкими травмами змагаються. І це був для мене перший поштовх. Я сам собі подумав, якщо вони змогли, то я теж повинен. Почав цікавитися у побратима Володимира Гетьмана, який професійний спортсмен, де можна виступити. Його моя ідея дуже зацікавила, і він взяв мене “в оборот”.

ВІРА В СЕБЕ, ТРЕНУВАННЯ, ПЕРШІ ЗМАГАННЯ ТА “СИЛЬНІ ПЕРЕЯСЛАВА”

– 3 травня 2024 року проходив турнір “Київ незламний” від Федерації стронгменів України. На призові місця я взагалі не розраховував. Хотів виступити, спробувати, відчути цю атмосферу. Виступив, відчув. Із того дня не пропустив жодного змагання Федерації стронгменів України. У 24-му році мені зовсім трішки не вистачило рейтингових балів, щоби потрапити до складу національної збірної України, які представляли нашу країну на змаганнях Strong Spirit Games у Мадриді.

Потім я вже піднажав по тренуваннях. До спортзалу додав ще бокс. Тренувався на базі Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Звернувся до тренера Юрченка Ігоря Валерійовича, висловив свої побажання, що хочу виступати, особистим прикладом показати, що шлях до реабілітації та адаптації залежить тільки від нас. У важкій атлетиці мене готував Артем Олексієнко. Так зібрав собі команду з двох тренерів: один – із важкої атлетики, інший – з боксу. Ми почали готуватися під адаптивні види спорту, конкретно під чотири дисципліни: жим лежачи, ривок гирі, аербайк та гребля.

У 2025 році у мене все ж вийшло потрапити у склад національної збірної України. Я поїхав четвертим номером рейтингу. На чемпіонаті світу здобув два “золота” та “бронзу”. Наразі більше переключився на бокс, адже у федерації стронгменів уже дійшов до фіналу.

 

– Ветеранські організації відіграли значну роль у вашому поверненні до цивільного життя і ви, зрештою, стали співзасновником однієї з таких. Розкажіть про це.

– Історія створення команди “Сильні Переяслава” виникла на цьому ж турнірі. Перший раз, коли я поїхав на “Київ незламний”, побачив, як приїжджають команди з інших міст, тобто команди побратимів, які об’єдналися. Я подумав, що добре було б, якби і у нас була команда. Я ще кілька турнірів провів, але в засоби масової інформації не писав, що брав десь участь. Лише десь у Facebook виставляв фотографії з досить поважними спортсменами світового рівня. Але один мій товариш, чинний військовослужбовець, професійний боксер, переконав мене, що це потрібно показувати, бо, можливо, це комусь буде цікаво і хтось приєднається.

Я все-таки наважився, зробив публікацію у соціальній мережі та розказав про змагання, про свій шлях, про поранення. Наприкінці додав: “Приєднуйтесь до занять ветеранським спортом”. І буквально на наступний ранок моїй дружині написали фахівці з супроводу ветеранів, які тоді тільки починали свою роботу в Переяславі. Так нас запросили на знайомство.

Спочатку в нас не було свого спортазалу. Ми ходили у звичайні й купували абонементи. Але в інших регіонах я бачив, що в хлопців з’являються ветеранські простори. У мене був тренерський штат, який із великим задоволенням відгукнулися тренувати ветеранів, вони у будь-який час доби повністю нам допомагають. Ми всі почали ходити в зал боксу до Ігоря Юрченка, де я тренувався в юності. Хтось ходив для того, щоби без проблем піднятися на четвертий поверх. Зараз із гордістю скажу, що він забігає туди через дві сходинки.

Так ми почали тренуватися та їздити на змагання вже разом. Тоді один із керівників підприємства “Укрпромпостач” Іван Забара прочитав статтю про нас, приїхав та запитав мене, що я хочу, аби було в команди. Передусім хотілось, щоб у нас була спортивна форма. Вже був розроблений логотип команди та назва, тож я висловив своє бачення. Іван Васильович сказав: “Все, шийте костюми, які хочете”. І з того моменту почала існувати команда “Сильні Переяслава”.

Вже після того, як я приїхав із чемпіонату світу, громадська організація “Платформа громадської підтримки” на чолі з Інною Божко створювала Всеукраїнський ветеран-клуб “Всеукраїнське об’єднання ветеранів”. Мені запропонували бути керівником клубу ветеранів Переяслава. Не роздумуючи, погодився, тому що знаю ідею цієї організації, знаю досить багатьох побратимів, які є представниками цієї організації. І наразі у наше всеукраїнське об’єднання вже входить більше 10 міст. Ми займаємося спортом, ходимо разом на концерти, на лижах катаємося. Проводимо і організовуємо різні заходи для того, щоби ветерани не залишалися самі.

Дякуючи Київській обласній військовій адміністрації та голові Миколі Калашнику, ми групою ветеранів Київщини з 50 людей піднялися на Говерлу, встановили національний рекорд – найбільша кількість ветеранів з ампутаціями, що піднялися на гору.

 

“ЗДАВАЛОСЯ, ЩО Я НЕПОВНОЦІННИЙ, ЦЕ БУВ БОЛЮЧИЙ МОМЕНТ”

– З якими проблемами, на вашу думку, найчастіше стикаються ветерани після повернення з фронту і як їх із вашого досвіду можна було б уникнути?

– Для мене був дуже болючий момент, коли наприкінці 2023 року я, будучи в хорошій фізичній формі, звернувся на деревообробне підприємство щодо працевлаштування. Заповнив анкету, залишив усі свої дані. Мені сказали, що передзвонять, але дзвінка так і не було. Думаю, що через стан мого здоров’я мене просто побоялися брати, адже на деревообробному підприємстві доводиться працювати фізично важко.

Для мене це був дуже непростий момент. Я прийшов додому і почав сам себе запитувати: що буде далі? Якщо мене навіть різноробочим не беруть на деревообробне підприємство, а в мене двоє маленьких дітей і дружина… У якийсь період у мене навіть з’являлися думки, що, можливо, я якийсь неповноцінний.

Приблизно через чотири місяці вирішив спробувати ще раз – знову звернувся на це підприємство. І цього разу мене взяли відразу. Відтоді я там працюю верстатником деревообробних верстатів уже третій рік. На підприємстві працюють і хлопці з ампутаціями, зокрема й із нашої команди п’ятеро. Нас взяли на роботу, створили відповідні умови та поставили на ті операції, які кожен може виконувати. Є важчі операції, є легші – відповідно до можливостей. До нас поставилися дуже добре, за що я щиро вдячний.

Минув приблизно рік чи півтора і той внутрішній комплекс поступово зник. Знаєте, все ніби стало на свої місця. Я навіть почав потроху знову усміхатися. Якось запитав у начальниці цеху: “Валентино Олексіївно, а чому ви не взяли мене на роботу з першого разу?”. Вона усміхнулася й відповіла: “Ну, я ж не знала, що ти Рекс”.

– Як вас підтримувала родина?

– Родина мене підтримувала з першого дня служби. Дружина дуже позитивно налаштована була, щоб я змагався. Дітки самі почали активніше займатися спортом. Навіть був сімейний захід “Ветеран плюс дитина”. Ми виступили разом та зайняли два треті місця. І потім ми з дружиною порадилися, подивились протоколи і побачили, що є справді великий шанс потрапити до складу національної збірної. І ми почали готуватися: я у спортзалах, а дружина з дітьми почала підготовку вдома.

Спорт – це передусім здоров’я. Активний спосіб життя – це здоров’я. У нас у команді категорично проти алкоголю, жоден учасник його не вживає. І я вважаю, що кожен поважаючий себе ветеран, який отримав поранення, немає ні морального, ні фізичного права заливати свій біль алкоголем. Він не вирішує проблем, як і інші наркотичні та психотропні речовини, вони проблему тільки відсувають. І якщо сьогодні це маленька проблема, то через тиждень вона переросте у велику.

– Розкажіть, будь ласка, про свої заслуги, за які були нагороджені.

– Нагороди були від Міністра оборони за участь в АТО. Але найбільш цінна та вагома для мене нагорода, коли 13 березня на території Київського госпіталю орден “За мужність” ІІІ ступеня я отримав з рук президента України. Ця нагорода для мене надзвичайно важлива, я нею дуже дорожу. Потім була медаль “За звитягу”.

Від міської ради майже кожен захід хтось із ветеранів отримує подяку, відзнаку. Приємно, коли органи місцевого самоврядування не забувають про нас. Подяка насправді для когось просто папірець, розумієте? А от для людини, яка отримала поранення, думаю, це визнання.

Фото: скріншот із відео на YouTube-каналі “Точка Сходу” та із Facebook-сторінки Богдана Бутовича