#Переяслав_Nabok_історія Memento Mori, або мої історичні оповідки про переяславські некрополі Частина 9. Церковні некрополі – вкрадені кістяки, знищені надгробки, розриті могили.
Традиція ховати небіжчиків у церкві або на церковному подвір’ї склалася ще в ранньому християнстві. За церковними канонами всередині храму (в криптах або притворах) зазвичай ховали лише священнослужителів, монахів чи особливих благодійників, тоді як вірян — на прицерковних цвинтарях, щоб вони мали «духовну поживу». Не оминула ця традиція й наш Переяслав. Ще у князівські часи в переяславських соборах фіксуються захоронення монахів, єпископів, князів, бояр; більше того — влаштовували фамільні склепи, будували спеціальні церкви-усипальні.
Головним оплотом християнства давньоруського Переяславського князівства беззаперечно був собор св. Архістратига Михаїла, збудований у 80–90-х рр. ХІ ст. в граді Переяславі. У місті жили митрополити й князі, які розбудовували його, захищали від чужинців і… приймали смерть — кому яка судилася. Згідно з літописами, у спеціальних прибудовах-усипальнях Михайлівського собору були поховані п’ять князів роду Мономаховичів, проте археологічні розкопки засвідчили наявність шести кістяків, адже в одному з притворів було парне поховання чоловіка й жінки.
На жаль, практика археологічних розкопок зазвичай дозволяла керівнику забирати до своєї установи весь знайдений матеріал. Тож відповідальний за розкопки 1949–1953 рр. російський археолог Михайло Каргер усі знахідки, зокрема й антропологічні, забрав до Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР, де вони зберігалися до 1985 р. Туди ж були відправлені останки, знайдені під час розкопок Спаської церкви-усипальні кінця ХІ — початку ХІІ ст. та Воскресенського храму ХІІ ст. (поховання монаха). Згодом більшість матеріалів передали до Новгородського державного об’єднаного музею-заповідника, а частина потрапила на зберігання у сектор архітектурної археології Державного Ермітажу, де наші реліквії з 1980-х років стали джерельною базою для ідеології «руського міру».
А що ж залишилося Переяславу? — тільки літописні імена, археологічні звіти, гіпотези… Щоправда, в археологічному музеї серед розкопів Спаської церкви збереглися шиферні плити над пустими поховальними склепами ХІІ ст.
Попри запустіння й руйнування, спричинені нашестям монголо-татар, місцеве населення не забуло християнських поховальних традицій. Згідно з бібліографічними відомостями, протягом усього ХVІІ ст. у старовинній дерев’яній церкві Покрови Божої Матері зберігалася домовина заможного козака, яку виявили вже під час розбору храму в 1709 році. На жаль, дописувачі не вказали місце нового захоронення знайденого праху. Проте згадують про лютий вчинок переяславців, коли під час військових подій 1648 р. розгнівані козаки викинули з цього храму домовину колишнього переяславського старости, польського шляхтича Лукаша Жолкевського (у часи польського панування Покровську церкву у православних відібрали католики-уніати й влаштували там єзуїтський монастир та колегіум).
У ХVІІІ ст., коли на руїнах давньоруського собору відбудовується цегляна Михайлівська церква, то на порозі між центральним нефом і західним притвором у 1720 р. ховають благородного Івана Берла — суддю полкового переяславського. Про це свідчить напис на кам’яній плиті, що й досі накриває склеп, у якому він похований. А ще з південного боку церкви, під західним притвором, є підвальне приміщення-усипальниця, де також стояла ще одна домовина з останками (була там до 2010 р., чи існує нині — мені невідомо).
Традиція здійснення поховань усередині церкви протрималася в Переяславі протягом усього ХVІІІ ст. Особливим місцем став Вознесенський собор. Ще під час його будівництва 1695–1700 рр. відповідно до церковних канонів усередині собору, під лівим криласом, збудували підземну крипту. Тут знайшли спочинок останки переяславських архієреїв: Никодима Сребницького (1751), Іоана Козловича (1757), Гервасія Линцевського (1769), Іова Базилевича (1776), Агея Колосовського (1792), Феофана Шиянова-Чернявського (1812).
Також у соборі зберігалися: з 1766 р. голова страстотерпця Данила Кушніра старости м. Млієва в ніші західного притвору при вході та з 1786 р мощі преподобномученика Макарія, архимандрита Овруцького, чудотворця Переяславського — у кипарисовій раці, обкладеній сріблом із трьох сторін, з ліворуч іконостасу. Достеменно відомо, що всі реліквії зберігалися в соборі до 1935 р.
Відтоді, після настання доби атеїзму, собор було закрито. Раку з мощами прпмчк. Макарія перемістили до Варваринської церкви, а потім таємно у 1941 р. переправили до Черкас. Стосовно голови Данила Кушніра достеменних відомостей немає — можливо, вона й досі захована в стіні собору. Щодо домовин єпископів, то з 1935 р. також відсутні дані про їхнє зберігання в крипті. Зауважу: собор зазнав руйнувань під час ІІ світової війни, і до 1953 р. там були справжні завали з цегли. У 1953–55 рр. відбулася перша капітальна реставрація собору, а в 1962 р. здійснено реставраційні роботи інтер’єру. Після реставрації й до 1974 р. церква стояла зачиненою й використовувалася як склад. У 1975 р. у приміщенні головної нави відкрили музейну експозицію «Битва за Дніпро в районі Букринського плацдарму», а в підземному склепінні — меморіал «вічного вогню» пам’яті загиблим у Другій світовій війні воїнам та переяславцям. Пошуки відомостей про єпископські поховання поки що не увінчались успіхом. Єдине, що вдалось з’ясувати з приватних розмов з музейними працівниками, які були залучені до прибирання собору для розташування там експозиції, то це те, що «коли готували до експонування підземну крипту, то якісь кістяки знаходили й одразу ховали неподалік собору, під парканом, біля дуба». Чи були то останки єпископів — невідомо.
Навколо кожної переяславської церкви також існували поховання, де переважно спочивали монахи й священики, але інколи ховали й простих смертних. Всі цвинтарі переважно розташовувалися на східній та південній сторонах від храму. Одначе після встановлення радянської влади в Переяславі представники нової влади доволі рішуче приступили до руйнації не лише церков, а й церковних погостів. Так, протягом 1935–1940-х років повністю були розрівняні могили навколо церков:
• Борисо-Глібської — настоятеля цієї ж церкви протоієрея Олександра Россінського (похований 1893 р.), полковника Леоніда Россінського (1918 р.);
• Вознесенської — архімандритів та монахів однойменного монастиря, священиків, учителів різних закладів освіти, службовців, дворян, відставних військовиків, їхніх вдів та дітей (поховання здійснювалися з ХVІІІ ст. і до 1922 р.);
• Воскресінської — настоятеля протоієрея Луки Рекала (1884 р.), учителів, міщан, дворян (ховали до 1918 р.);
• Покровської — настоятеля протоієрея Данила Бутовського (1896 р.) та його дружини Євдокії (1900 р.).
Цвинтар Преображенської церкви у 1936–1950-х рр. був забудований приватними господарськими будівлями, а частина його території у 1959 р. увійшла до господарського дворища швейної фабрики, і лише тільки дуб, посаджений на цвинтарі ще за часів Хмельницького, стоїть вже понад триста років як символ стійкості й пам’яті. Він нагадує, що історія — це не лише документи й дати, а й живі свідки, які продовжують розповідати свою історію нам і нашим нащадкам.
Відсутність надмогильних пам’яток призвела до повторних руйнацій захоронень напочатку ХХІ століття. Зокрема, у 2001 р. з південної сторони погосту Троїцької церкви під час риття котловану для будинку недільної школи та канцелярії переяславського благочиння УПЦ були вириті давні поховання ХVІІІ ст. Подібна ситуація трапилася через кілька років на східній стороні колишнього погосту біля Воскресінської церкви під час риття траншеї під огорожу. А в 2025 р. руйнації зазнали могили на колишньому погості Вознесенського собору — також під час прокладання траншеї.
Водночас слід зауважити, що навколо трьох церков — Борисоглібської в мікрорайоні Борисівка, Троїцької та Успенської — деякі могили ще збережені й доглядаються паствою. Про поховання біля Борисоглібської церкви вже йшлося в попередньому дописі, а от інформація про захоронення біля Троїцької та Успенської заслуговують на оприлюднення серед широкого загалу. У південно-східному куті погосту Троїцької церкви збереглися кілька могил, проте лише дві з них атрибутовані надгробками: священика, настоятеля храму Григорія Греченка (1920 р.) та відставного полковника Дмитра Матвієнка (1891 р.). Ще на двох могилах стоять хрести, а декілька надгробків – безіменні. Але, згідно з метричними книгами, тут у 1877 р. був похований відставний генерал-майор Михайло Дмитрович Матвієнко, а в 1897 р. — купець Андрій Микитович Пономаренко. Найголовніше ж те, що на цьому цвинтарі ще 1883 р. знайшов вічний спокій колишній настоятель Троїцької церкви протоієрей Іоан Васильович Крамаренко — постійний автор Полтавських єпархіальних відомостей у середині ХІХ ст. Саме йому переяславські краєзнавці завдячують першими історичними описами всіх церков міста. Під час їх написання отець Іоан використовував архіви, що тоді зберігалися в кожній церкві. У 1887 р. на погості був похований настоятель цього ж храму, благочинний Переяславського повіту Іоан Трипольський — автор першого історико-статистичного опису Троїцького храму.
Декілька могил залишилося й на цвинтарі церкви Успіння Богородиці. Під вівтарною стіною зберігся напівзруйнований надгробок на могилі протоієрея Миколи Олександровича Терлецького (1902 р.) — ініціатора будівництва цього цегляного храму (1896 р.) та наглядача переяславського духовного училища (1877 р.). У 1913–1918 рр. поруч були поховані: протоієрей Євфимій Ісаєнко, протоієрей Тимофій Богацький, священик Микола Власов, священик Федір Ільїн. А в 1919 р. тут знайшов спочинок голова міста Переяслава Яків Пилипович Совачев.
Отже, історія церковних поховань у Переяславі — це не лише літописні факти й археологічні знахідки, а й драматична історія втрат і збережень. Вона показує, як упродовж століть змінювалися традиції, як руйнування й забуття перепліталися з пам’яттю та шануванням, тому що кожна збережена плита, кожен надгробок — це не просто камінь, а документ історії, який промовляє до нас мовою вічності й закликає берегти спадщину Переяслава.
