24 лютого 2022 року — ранок, що розділив наше життя на «до» і «після». Того дня російський диктатор путін розпочав повномасштабний напад на Україну. У темряві передсвітанкового неба пролунали вибухи, і разом із ними в наші домівки увійшла війна.

Вона прийшла зі сталлю і вогнем, зі страхом і невідомістю. Вона принесла біль розлук, сльози матерів, мовчазну тривогу в очах дітей. Вона змусила серця стискатися щоразу, коли лунає сирена. І водночас — вона відкрила в нас глибину сили, про яку ми, можливо, й не здогадувалися.

Тисячі наших захисників та захисниць стали на захист держави. Вони — щит і незламна стіна між ворогом і рідним домом. За ними — родини, що чекають. Дружини, які щовечора вдивляються в екран телефону. Матері, які тихо моляться. Діти, які рахують дні до зустрічі. Це очікування — окрема війна, тиха і болісна, але сповнена віри.

Ворог намагався зламати нас темрявою — залишити без тепла і світла, занурити міста у холод. Та, позбавивши нас фізичного тепла й електрики, він так і не зміг погасити тепло наших сердець і світло наших намірів. Бо світло — не лише у лампах. Воно — у взаємній підтримці, у простягнутій руці допомоги, у слові «тримаймося», сказаному щиро. Воно — в кожному донаті, у кожній волонтерській поїздці, у кожній обійнятій дитині.

Ми навчилися світити одне для одного. Навчилися бути опорою, навіть коли самим важко. Ми стали сильнішими у єдності, глибшими у співчутті, твердішими у вірі.

Ця війна випробовує нас щодня. Але вона не змогла і не зможе знищити головного — нашої гідності, нашої любові до рідної землі, нашої єдності. Українці — сильні. Українці — хоробрі. Українці — єдині й неподільні.

І попри темряву навколо, ми знаємо: світанок обов’язково прийде… Бо його вже носимо в собі… Віримо і молимось… Молимось і віримо…