#Переяслав_Nabok_історія Memento Mori, або мої історичні оповідки про переяславські некрополі. Частина 8. Ярмаркове кладовище.

Це унікальний некрополь — єдиний мовчазний свідок безперервності життя міста, починаючи з Х століття. У Переяславі не збереглися архітектурні пам’ятки цього періоду, проте кургани Ярмаркового кладовища засвідчують, що протягом Х–ХІІ ст. місто населяли люди, які своєю працею розвивали його й творили історію. Курганів тут не один і не два, а кілька десятків — різного віку, різного стану збереження. Вони єдині, що дивом дожили до ХХ ст., хоча ще до ХІХ ст. місто було оточене курганами. На превеликий жаль, у ХХІ столітті й ці пам’ятки почали безжально нищитися нашими сучасниками.

Чи переживуть кургани цинічні міркування деяких переяславців на кшталт: «Кому вони потрібні? У мене горе — родич помер, а ви мені про якісь давні, нічийні могили говорите…»? Питання риторичне, і відповідь на нього дасть лише час. Але, люди добрі, пам’ятайте: ті, хто нищить і краде нашу давню історію, не мають таких мовчазних свідків стародавнього життя. А ми, переяславці, маємо свої піраміди! Так, вони не зовсім презентабельні для туристів, але для генеалогії нашої української нації вони безцінні.

Наші предки-переяславці виявляли пошану до цих поховань: пізніші захоронення здійснювали з південної сторони курганів та відокремлювали їх ровом. Так тривало віками. Проте атеїстичне виховання комуністичного режиму давалося взнаки й руйнувало родові уклади життя наших співвітчизників. Поступово, особливо з 1920-х років, місцеве населення почало шукати вільні ділянки в західному та південному кутах кладовища.

Швидкому руйнуванню курганів дещо завадила державна постанова від 20 травня 1952 року про їх охорону як пам’яток археології давньоруського часу. Завдяки цьому збереглася північна ділянка курганного некрополя, чого не можна сказати про західну частину. Тут у ХХІ ст. почався активний вандалізм: спочатку стали зрізати краї курганів, потім зачищати їх до половини для «вирівнювання» ділянок, а згодом навіть з’явилися поховання просто на курганах. Всім байдуже на урядові постанови, рішення міської ради й охоронний договір від 1952 року, укладений між міською радою та комунгоспом. Не допомогло й рішення виконкому міської ради від 1994 року про виділення 0,5 га додаткової площі зі східної сторони — на папері ділянку виділили, а в реальності віддали її приватним підприємцям.

Це легендарне кладовище розташоване в кварталі між вулицями Соборною, Польовою та Шкільною й займає понад 10 гектарів. Якщо до початку ХХ ст. навколо нього була майже пустка, то з 1920-х і до 1990-х років навколо утворилася мережа вулиць зі щільною приватною забудовою. У 1840 р. дослідник Вадим Пасек, відвідуючи Переяслав, зауважив, що між міським валом (від сучасних вулиць Малої та Великої Підвальної) до міського кладовища простягалося дике поле, посеред якого самотньо стояв кам’яний хрест, поставлений у 1762 р. на могилі кошового отамана Василя Григоровича Ризи. На самому кладовищі височіли кам’яні хрести, а північніше них розташовувалася група стародавніх курганів.

Історичні джерела фіксують існування цього кладовища лише з XVIII ст., зокрема у переліку місцевих церков. Згадується, що на території кладовища Закиєвобрамського передмістя у XVIII ст. стояла дерев’яна церква «На згадування Страшного Суду». Завдяки плану 1857 р., де маленьким червоним хрестиком позначено місце цієї церкви, методом геолокації вдалося встановити її розташування — поблизу захоронень священицької родини Діомідових (чотири поховання здійснені у 1835–1873 рр.). Поганий стан цієї церкви спонукав протоієрея Павла Діомідова ініціювати будівництво нової культової споруди. І вже у 1842 р. на східному краї давнього кладовища, поруч із центральним входом, коштом Дмитра Новова, купця другої гільдії та міського голови Переяслава (1838–1842 рр.), місцеві майстри звели нову цегляну церкву на честь Святого Апостола Хоми.

Відтоді кладовище отримало ще одну назву — Хоминське (Фоминське), хоча найперша офіційна назва була проста й коротка: «городське», «міське», а в 1924–1926 рр. — «Закиєвобрамське гробовище». У побуті ж городяни з кінця XVIII ст. почали називати його «Ярмарковим», адже поруч відбувалися ярмарки, переважно худоби. Саме ця назва у ХХ ст. закріпилася не лише в назві кутка й вулиці, але й у документах міськвиконкому з 1950-х років.

Вхід на кладовище розташований зі східнопівденної сторони, з вулиці Шкільної. Одразу при вході головна алея пролягає на північ і умовно поділяє кладовище на дві частини. Праворуч від входу, на невеликому підвищенні між могилами, зберігся майданчик, посередині якого височіють два хрести — це означене місце колишньої православної церкви святого Апостола Хоми, що стояла тут майже століття — з 1842 по 1935 рік. Окрім того, що церква служила для поминальних відправ, вона була й криптою. І хоча кам’яницю зруйнували у 1935 році, поховання в склепах не рушили. Тож десь у глибині, під знаковими хрестами, й досі спочивають переяславські купці Дмитро і Михайло Новови, Яков Сухоносов (Сухий), Макар Холодний, протоієрей Василь Золотуха, дворянки Марія Афендик, Варвара Канієвська, Ємілія Примо.

Згідно з метричними книгами XIX ст., на території Ярмаркового кладовища ховали уродженців Переяслава із середмістя, «крепості», Заальтицького передмістя (до 1830 р.). Гробовище стало місцем вічного спокою для давніх міщанських і ремісницьких родин: Балла, Білецьких, Верівських, Давиденків, Гайдуків, Головків, Грабовських, Гур, Зубрицьких, Канівців, Крепенків, Литовченків, Литвиненків, Любченків, Матвієнків, Миздренків, Падалків, Палатних, Пащенків, Слепченків, Трохименків, Холодних, Чвиженків, Шаповалів, Швачків, Шухманів. Тут спочивають і козацькі роди: Барановські, Бурми, Бубирі (Бобирі)-Бохановські, Свірські, Руденки, Цупили, а також селянські — Бесараби, Колоси, Левадні, Побузинні.

Наприкінці XIX ст. тут часто ховали небіжчиків із навколишніх сіл і хуторів: Глибівки, Чирського, Вовчкова, Карані, Горбанів, Кулябівки, Борисполя, Пристром, Хоцьок, Андрушів, Прилук, Войтового, Любарець.

На Ярмарковому кладовищі переважно ховали православних християн, які становили більшість населення Переяслава. Проте метричні книги зберегли відомості й про поховання представників інших християнських течій — римо-католиків та лютеран. У місті з початку XIX ст. жили дві родини лютеран Гофманів, які були провізорами й відкрили перші аптеки. З 1843 року розпочав практику лікар-лютеранин Мартин Штерн, який навіть відкрив приватну амбулаторію. Багато представників цих родин було поховано на території кладовища, але зберігся лише пам’ятник дружини лікаря, лютеранки Варвари Штерн (померла 5 березня 1870 р.). Якщо лютерани займалися аптекарською та лікарською справою, то римо-католики переважно служили на державних посадах. Їхні могили збереглися на східному кутку кладовища, навколо колишнього церковища. На двох могилах встановлені надгробки з написами польською мовою: чавунна плита на склепі Жосефа Нітовського, титулярного радника (помер 5 березня 1872 р.), та плита з чорного лабрадориту на склепі Артура Антоновича Пржецишевського, генерал-майора і кавалера (помер 5 грудня 1899 р.). На могилі римо-католика Владислава-Петра Васильовича Андржеєвського, колезького радника й лікаря переяславського повіту (1878–1900 рр.), який помер 19 серпня 1906 р., встановлений пам’ятник у вигляді дерева з обрізаними гілками.

Між сучасними могилами легко помітити стилізовані пам’ятники, встановлені у різні роки XX ст. — як у першому десятилітті, так і в 1960-х. Та найбільшу групу надгробків складають хрести — з пісковика, залізні, цементні, на постаментах і без. З другої половини XX ст. поширилися пам’ятники з граніту та лабрадориту у вигляді стел, парусів, із рельєфними портретами, написами й навіть бюстами. Обстеження надгробків виявило цікаву деталь: у XIX ст. часто встановлювали один хрест на двох небіжчиків, переважно подружжя. Практика підпоховання в одну могилу близьких родичів була поширеною, і на Ярмарковому кладовищі вона також існувала. Про це свідчать хрести кінця XIX — початку XX ст., встановлені над однією могилою: священика Федора Дзюбенко-Дзюблевського і його дружини Матрони, священика Іоанна Соховича і дружини Агріпіни, дяка Івана Цебегея і дружини Дарії; міщан Михайла Білецького і його дружини Марфи, Василя Холодного і його дружини Єфросинії, Трохима Любченка і його дружини Палажки.

З другої половини XX ст. серед переяславців поширилася практика заміни старих надгробків і хрестів на сучасні. У таких випадках нащадки ставили один пам’ятник чи хрест на дві або три могили, оформлюючи кожну окремим квітником.

Усі поховання орієнтовані на схід, а хрест чи пам’ятник встановлюють у головах. Цікавим є факт, що в XIX ст. основні відомості про небіжчика — прізвище, ім’я, рік смерті та епітафія — часто розміщували на західному боці пам’ятника. На хрестах і стелах другої половини XX ст. біографічні дані розташовували виключно на східному боці, а епітафії, малюнки й портрети — на західному. На надгробках XIX–XX ст. написи переважно виконані російською мовою, а нові й оновлені у XXI ст. дедалі частіше роблять українською.

Як і на кожному переяславському кладовищі, на Ярмарковому встановлений хрест жертвам Голодомору 1933 року та дві братські могили: одна — одразу біля центрального входу, де у 1943 р. поховано дев’ять червоноармійців; друга — на східному краю від вулиці Соборної, де спочивають невідомі червоноармійці (начебто четверо). За свідченням мешканців, їх знайшли у 1941 р. неподалік, на лузі, без документів. Довгий час за цим похованням доглядали школярі середньої школи №3.

Кожен цвинтар мусить бути обгородженим. Згідно із законодавчими нормами XIX століття, у повітових містечках і селах це були санітарні рови. Такі рови має і Ярмаркове кладовище. На початку 1920-х років, коли навколо нього почали розбудовувати житлові квартали, з боку центрального входу встановили штакетник, залізні ворота та фіртку. У 1970-х роках майже всю територію кладовища оточили залізною огорожею. І ось тут, принагідно, нагадаю про давній звичай, коли самогубців ховали за огорожею, тому що християнська релігія вважає це тяжким гріхом. Проте під час обстеження цвинтаря виявилося, що за ровом переяславці ховали й тих, хто помер природною смертю, а серед центральних поховань траплялися й могили самогубців. Так, у 1927 р. Гаврило Клименко, службовець селищної Ради Переяслава, навмисно отруївся стрихніном. Його поховали в центрі кладовища, а надгробок із чорного лабрадориту у вигляді аналоя з розкритою книгою та епітафією й досі привертає увагу витонченим виконанням (робота київської студії Арещенка). Подібний пам’ятник, тільки з білого мармуру, встановлений на могилі 18-річної Анни Голошвілової, доньки колезького радника Леонтія Андрійовича, яка померла від сухот у 1907 р.

Загалом на Ярмарковому некрополі представлені різноманітні надгробки, що відображають поховальні традиції переяславців різних епох.

Отже, підсумовуючи це невелике есе, слід зауважити: Ярмаркове кладовище є своєрідним пантеоном тих, хто творив історію міста, здобував йому славу й просто живив його щоденним життям. Тому воно заслуговує на перетворення в історико-меморіальний комплекс.