На західній околиці Переяслава, на лівому березі річки Карань, розкинулося однойменне старовинне поселення. Житлова забудова розташована на вузькому підвищеному плато серед заплавних луків річки Трубіж та її притоки Карані. Історичні відомості про заселення цієї території сягають XVIII століття, коли статський радник Іван Гаврилович Вішневський став власником місцевих земель. У 1781 році в слободі Карань налічувалося 34 хати посполитих, а вже у 1787 році там проживало 111 душ селян, що належали Вішневському. Після його смерті спадщина була поділена між нащадками. Так, у 1811 році в слобідці Карань мешкало 127 чоловіків-селян, які перебували у власності дійсної статської радниці Уляни Степанівни Вішневської. Серед них були родини Лисенків, Шаповаленків, Черногорців (Чорногорів), Сичів, Шкарбанів, Тертичних, Нестеренків, Куренних, Мельниченків, Еспенків, Бибиків, Ткаченків, Щербаків, Заболотних, Черніїв (Чорних).
До 1835 року Вішневським належало вже 272 селянські душі, які обробляли панські поля. За два десятиліття додалися нові поселенці — родини Раченків, Гайдаєнків, Скопенків, Галабурд, Лимарів, Москаленків, Сулимів, Білодідів та інших. Часто переселенцями ставали селяни, яких Вішневські переводили з інших своїх маєтків у Переяславському та Золотоноському повітах. У 1859 році слобода вже мала статус села: у 41 дворі проживало 342 дорослих мешканці обох статей. Після скасування кріпосного права більшість селян залишилися на землях своїх предків, займалися землеробством і наймалися до переяславського візницького цеху, адже Карань лежала вздовж давнього транспортного шляху з Переяслава до Дніпра.
Село було невелике й не мало власної церкви, тому релігійні потреби мешканці задовольняли у двох храмах — Борисоглібському в Переяславі та Свято-Георгіївському в сусідніх Андрушах. Для поховань обрали схил пагорба на східній околиці поселення. Зважаючи на високий рівень смертності, особливо дитячої, можна впевнено стверджувати, що кладовище в Карані виникло ще у XVIII столітті. Водночас окремі поселенці, які переселилися ближче до Переяслава, з XIX століття інколи ховали своїх небіжчиків на Заальтицькому кладовищі, а у XX столітті більш масово — після утворення села Трубайлівка в 1923 р., та особливо після ліквідації сільради у 1970 році та підпорядкування села Переяслав-Хмельницькій міській раді.
Попри це, погребіння у Карані продовжуються й нині. Могили розташовані безсистемно, групуються за родинним принципом, орієнтовані на схід, а хрести й пам’ятники встановлені в головах.
На кладовищі є й групове поховання — братська могила 16 воїнів (серед них 8 невідомих), які загинули у вересні–грудні 1943 року, визволяючи Переяславщину від німецько-фашистських загарбників. На могилі встановлено пам’ятну стелу з гранітною дошкою, де вигравірувано імена лише семи воїнів (ще одне ім’я віднайдено, але на дошці його не зазначено).
У липні 2002 року на кладовищі спорудили каплицю. Вона збудована з силікатної цегли, має квадратний план. Наріжні кути оформлені рустованими напівколонами, площини стін прикрашені глухими лучковими нішами з рельєфними хрестами. Споруда увінчана присадкуватим ребристим куполом із хрестом. Каплиця зведена за ініціативою почесного громадянина міста Ірини Присіч, а фінансування здійснено коштом міської ради та фундатора.
