“Дій активно! Живи позитивно!”

«Я переконався, що людським ресурсам немає меж. Якщо ти чогось хочеш і налаштувався це зробити, то обов’язково досягнеш мети», – каже житель Переяслава-Хмельницького Микола Богатир (60 років). У кінці травня він із синами здійснив похід Чорногорою – найвищим хребтом українських Карпат. У такий спосіб відзначив своє 60-річчя.

Микола Богатир закохався в красу українських Карпат ще три роки тому, під час родинного відпочинку в закарпатському селі Кваси. Тоді уперше зійшов на гірську вершину.

– Старший син Коля, він досвідчений мандрівник, запропонував піднятися на Близницю (її висота 1881 метр), – пан Микола пригадує перше сходження. – Каже: «Не переживай, ми швиденько зганяємо, за годину вже й повернемося». А я ж ніколи до цього не був у горах. Знав, що це не так швидко, як він каже, але не хотів втрачати нагоду побувати хоча б на одній вершині. Вийшли близько одинадцятої. Десь через годину зустріли пару, яка спускалася з гори. Питаю: «А вершина далеко?». А вони: «Ви що, жартуєте? Вам ще йти і йти», – усміхається.

– Того дня сонця майже не було. Але навіть за похмурої погоди краса навколо була така, що не передати. Коли піднялися, радів, мов мала дитина. Виліз на металеву піраміду, що на вершині гори, і сказав: «Дякую Богу, що дав мені сили піднятися і все це побачити». І синові подякував, що запропонував. Дорогою назад на полонині зустріли жінку, яка гнала корову додому. Попросилися купити в неї чорниць. Вона нас гостинно прийняла: сиром пригостила, молоком. Спустилися з гори вже під вечір. А через три дні піднялися на найвищу вершину Карпат – Говерлу. Нас було чотири родини. Після сходження мене розпирало від щастя. Шкодував лише про те, що меншого сина Андрія з нами не було. Що я бачив цю красу, а він ні.

Відтоді Микола Богатир почав мріяти про гірську мандрівку з обома синами. Власний ювілей видався йому найкращою нагодою для цього.

– Дружина Люда запропонувала мені зробити закордонний паспорт і відсвяткувати день народження в Туреччині або на Кіпрі, де вона зараз працює нянею. А мені хотілося чогось незвичайного, – розповів Микола Богатир. – Я попросив синів зробити мені подарунок: піднятися разом на кілька карпатських вершин. Син Коля запропонував за три дні пройти весь Чорногірський хребет. Погодилися.

– Така подорож потребує хорошої фізичної підготовки…

– Свого часу я закінчив технікум фізичної культури. У молодості серйозно займався спортивною гімнастикою: турніки, бруси, акробатика. Протягом життя намагаюся підтримувати фізичну форму. Але перед сходженням все одно хвилювався. Бо другий раз, буває, піднятися із сумками на четвертий поверх важко.

– Що брали в дорогу?

– Води багато набрали. А потім переконалися, що можна було менше, бо скрізь на шляху траплялися джерела. З їжі взяли тушонку, консерви, сухі ковбаси, сало, макарони, гречку. Також несли газовий примус, казанок, посуд, намети, спальники, особисті речі. Кожен мав рюкзак вагою щонайменше 25 кілограмів.

Родина Богатирів почала мандрівку 26 травня із села Криворівня у Верховинському районі Івано-Франківської області. Побували в його найвідомішому музеї «Хата-ґражда». У цій хатині колись проживала родина Харуків, у яких любили гостювати Іван Франко, Михайло Коцюбинський. І саме тут Сергій Параджанов знімав фільм «Тіні забутих предків».

– Ми переночували в наметах у Верховині. А 27 травня, якраз на мій день народження, вирушили в гори, – розповів переяславець. – Уранці стався цікавий випадок. Ми складалися в дорогу, я нахилився, щоб узяти речі, і тут чую, як хлопці позаду мене: «Ух ти, диви-диви!» – «Що сталося?» – питаю. – «А ти що, нічого не зрозумів? На тебе птах сів». Я відчув дотик, але подумав, що то вони мене чимось зачепили. Кажу: «Це янгол-охоронець прилетів у вигляді птаха і побажав нам хорошої дороги».

У перший день нас супроводжував Колин товариш – Василь. Він родом із тих країв і водить екскурсії в гори. Вася довіз нас автомобілем до села Дземброня. Звідти ми почали сходження на вершину Піп Іван. Її висота – 2028 метрів.

На початку маршруту ми ніби в пекло потрапили. Жарко, парко. Враз стали мокрими. У мене ноги, ніби свинцем налилися. Я подумки почав себе лаяти: це тільки перший перевал, а я вже ніякий. А потім дійшли до такої висоти, де відчули полегшення. Потекли гірські потічки, спека спала. Йти стало легше, і я заспокоївся.

На вершині Піп Іван розміщується будівля колишньої астрономічно-метеорологічної обсерваторії. Вона зачинена, вікна закладені. Біля будівлі  стояв снігохід. Зараз там створюють Чорногірський пошуково-рятувальний пост.

Переночували ми нижче вершини. А вранці – дощ, за десять метрів нічого не видно. Василь почав відмовляти нас від подальшої мандрівки. Бо грози в горах – це дуже небезпечно. Я засмутився, хлопці теж прикисли. Утішав себе тим, що хоч на вершині Піп Іван побував. Приготували поїсти. І, на диво, стало розвиднятися. Подивилися в інтернеті, що грози будуть після обіду. Повагалися-повагалися і вирішили продовжити подорож. Василь повернувся до Дземброні, як і домовлялися, а ми помандрували далі.

Богатирі пройшли весь Чорногірський хребет протяжністю 35 кілометрів. На його маршруті подолали шість гір, що сягають висоти понад 2000 метрів.

– Вершина Гутин Томнатик (висота 2016 метрів) – одна з найвищих і найкрасивіших у Карпатах, – ділиться враженнями пан Микола. – З неї побачили весь Чорногірський хребет як на долоні, озеро Бребенескул та румунські гори. Навкруги лежав сніг. Я стільки йшов, не міг намилуватися. Десь о 17 годині ми піднялися на Говерлу. Там зустріли лише двох туристів із Івано-Франківська. Що цікаво, ні вітру, ні дощу взагалі не було. Ми жартували, що це пташка так вплинула.

Нижче Говерли є дерев’яна хатина. У ній розклали намет і заночували. Вночі була злива. Прокинулися вранці – видимості нуль. Поки переїли, зібралися – визирнуло сонце. Отак нам щастило з погодою. У нас залишилася остання вершина – Петрос. І від неї – сімнадцять кілометрів до Квасів, де ми винайняли житло. Підйом на Петрос виявився досить складним. Потрібно було йти по камінню і високо підіймати ноги. Сини дивувалися, де в мене стільки сил береться. Природа і мрія додавали мені енергії. 
Спустилися ми 29 травня після обіду, і вже в кінці маршруту нас застав дощ. Наступного дня приїхали наші жінки, і ми продовжили відпочинок у Квасах.

Після походу в гори почуваюся найщасливішим чоловіком у світі. Отримав незабутні враження і насолоду від краси гірських краєвидів. І моя мрія – піднятися в гори з синами – збулася, – зазначив наостанок Микола Богатир.

Юлія Строчинська (“Вісник Переяславщини”)
Фото надане Миколою Богатирем