Віктор Сокол

Віктор Сокол – це наш

літописець-фотограф,

Об’єктив його ловить

просто безліч подій,

І на кожну із них –

ніби ставить автограф,

Посилає у вічність

цей мастак-чародій.

Андрій Будугай

(Із циклу «Переяславські етюди)

На початку вересня автор цих рядків почув звістку про смерть Віктора Григоровича Сокола. Почув від нашої подруги з Тернопільщини художниці Лариси Дмитрівни Посух, яка кілька років прожила на лівому берегу річки Трубіж і працювала в стінах ПХДПУ, та в якої в Переяславі залишилася подруга-землячка.

Після цього від трьох переяславських друзів по «Фейсбуку» отримав відповіді-підтвердження: Віктор Григорович залишив цей світ! А на сайті газети «Вісник Переяславщини» побачив пост під заголовком: «Пішов із життя фотомайстер», у якому говорилося, що В. Сокол, який народився 10 листопада 1965 року, передчасно помер 6 липня 2018 року. Тут же давалася коротка довідка про нього…

Мимоволі пригадалося те, що мене пов’язувало з цією енергійною (у найкращі свої роки) людиною, колишнім спортсменом і садоводом-любителем (сад був предметом його особливої гордості). Пригадалися часи роботи в редакції газети ПХДПУ «Педагогічні обрії». У той час, коли в людей було досить мало фотоапаратів, значна частина ілюстрування матеріалів газети лежала на плечах Віктора Григоровича. 

А коли ми, співробітники редакції газети ДПУ («побри», як ми жартома себе називали), побачили його художні світлини, то виникла ідея прикрасити газету його фотопейзажами. Ця ідея отримала згоду головного редактора газети в особі ректора ДПУ проф. Віктора Коцура. Спочатку з’явилася сторінка фото-вернісажу з видами Переяславщини у спецвипуску газети, розрахованому на абітурієнтів. Для цієї сторінки В. Сокол власноруч розробив схему-макет, по якому верстальниця Олена Миколаївна Опінко потім виставила світлини.

А через півтора роки почали з’являтися номери з розворотами на 8-9-й або 10-11-й сторінках (посередині номерів, залежно від загальної кількості сторінок у них) – тематичні «Фото-вернісажі» зі світлинами В. Сокола. Проглянувши домашній архів з номерами газети «Педагогічні обрії», я нарахував 2 номери, де фото-вернісаж був на одній сторінці, і ще 9 – де були такі розвороти (із жовтня 2006 року по березень 2008).

Ці розвороти надавали номерам своєрідного художнього шарму і ми були вдячні цій людині за його роботи. А сам В. Сокол, як ми відчували, був вдячний за те, що ми приділяли таку увагу його пейзажам і після виходу першого фото-вернісажу подарував членам редакції 3 відносно великих (формату А-4) світлини на папері.

Ми ці фото тримали в редакції на самому видному місці, а коли наш журналістський колектив (у силу життєвих обставин) почав розходитися по інших місцях праці, то кожен узяв собі (розібрали, кому яка більше припадала до душі) ті світлини. Мені «перепало» фото березової алеї до альтанки в Музеї просто неба. І вже понад 10 років вона прикрашає на кухні холодильник, постійно нагадуючи про Переяслав і про той період життя. По одній світлині дісталося і Сергію Володимировичу Литвиненку та Світлані Сергіївні Косюхно.

Пригадалися також і деякі деталі його роботи, які потім допомагали в житті, коли доводилося робити аматорські зйомки якихось заходів. Віктор Григорович казав, що треба не боятися вийти й зайняти таке місце, яке дозволяє краще зняти той чи інший момент події. При цьому він акцентував увагу, що краще робити 2-3 кадри (для перестраховки), бо буває, що хтось моргне і на фото складається враження, що людина спить. І коли тепер доводиться бачити безліч світлин, знятих присутніми зі свого місця, то стає якось неприємно на них дивитися і одразу згадується В.Сокол, який думав не про те, хто і як на нього дивиться, а «творив фото-історію».

Також він мудро радив бути, так би мовити, не всередині фотокамери, тобто, дивитися не стільки в об’єктив, скільки «бачити те, що ти знімаєш». Потрібно вибирати правильний ракурс, щоб мати можливість створити і добре «розкрити» ту чи іншу композицію.

А ще пригадався випадок, коли йшли заключні етапи роботи над головним твором Григорія Митрофановича Верби – його «книгою Життя», – «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди». Блок зі світлинами до книги готувався автором у тісній співпраці з В. Соколом і з нами, членами редакції. Фотограф зробив спеціальні фото-сесії з видатним педагогом – і в Переяславському меморіальному музеї Г. Сковороди, і в університеті.

Але особливо його зворушило, коли Григорій Митрофанович вирішив до книги подати і світлину із самим В. Соколом як людини, яка допомагала в роботі над книгою. Зворушило і розчулило, бо він був майже завжди «за кадром», поза увагою, хоча тоді випускалося багато книг із використанням його світлин. Проте чомусь у них нерідко обходили увагою цього фотомайстра… Так у книзі видатного переяславського педагога, філолога і музиканта з’явилася світлина Віктора Сокола… поруч з академіком Миколою Жулинським і поетом Іваном Драчем…

Пригадалося і те, що Віктор Григорович спеціально приїхав на презентацію нашої з Ольгою Дмитрівною збірки для дітей «Святковий вінок», яка проходила 19 жовтня 2010 року в Переяславській ЗОШ № 5. Приїхав, певно, не тільки тому, що в цій книжечці був невеличкий катрен, присвячений йому (цикл «Переяславські етюди»), який тут використаний як епіграф, а через те, що нас з’єднала невидима ниточка співпраці під час моєї роботи в редакції газети «Педагогічні обрії». Тоді я на згадку зробив фото В. Сокола і це аматорське фото – єдиний його портрет у нашому сімейному архіві…

Світла йому пам’ять і Царство Небесне!.. Перефразовуючи давніх римлян, які вважали, що людина жива, доки про неї пам’ятають, можна сказати, що фотограф живий, доки «живуть» його роботи, доки вони використовуються людьми в тих чи інших цілях. А з точки зору християнства шлях переходу душі в інші світи полегшує кожне добре слово про неї. Тому автор цих слів просить помолитися за душу Віктора Григоровича усіх, кому ця думка співзвучна!.. 

Андрій Будугай,

екс-редактор газети «Педагогічні обрії»,

учитель української та болгарської словесності

(м. Біла Церква)

Фото Людмили Шкіри  і Миколи Шабінського