Переяславський фітнес-тренер Людмила Борисенко (39 років) навіть свою відпустку провела по-спортивному. Із 6 по 22 липня вона з чоловіком та кумами побувала в Грузії. Але не для того, аби посмакувати вином та смаженою бараниною, а щоб підкорити вершини Кавказьких гір. Про сходження на 4852-метровий Тетнульд розповіла журналісту «Вісника».

Дешевше тричі відпочити в Єгипті

– Перед Грузією ти ще коли-небудь ходила в гори?

– Був ще похід на Говерлу (2061 м) два роки тому. Піднімалися тоді із сім’єю, навіть з нашою найменшою, якій тоді було лише сім років.

– Після Говерли відразу Тетнульд. Серйозний «стрибок»…

– Поруч у Грузії є Казбек (5047 м). Хоча він і трішки вищий, але для підйому значно легший. Однак наші хлопці наполягли на Тетнульді. Певно, їм хотілося більшого екстриму.

– Для такого походу і спорядження потрібне відповідне.

– Так, у звичайному домашньому одязі та кросівках туди не піднімешся. Скажу так: дешевше з’їздити тричі в Єгипет відпочити, ніж один раз сходити в гори. Купувати потрібно лише професійне спорядження. Воно легше, а там важлива кожна сотня грамів. Ми купували спеціальне взуття, намети, спальники, куртки, які не промокають. Плюс перед походом з гідом видавали спорядження, якого нам не вистачало. А взагалі путівка нам обійшлася десь у 400 доларів для особи. Оскільки ми готувалися до неї майже рік, то у фінансовому плані це не сильно вдарило. Тим паче, на майбутнє тепер у нас майже все є, хіба що деякі дрібниці доведеться докупити.

– Де ви жили в Грузії?

– У містечку Местія в регіоні Верхня Сванетія на висоті більше трьох тисяч метрів. Воно втричі менше за Переяслав, дуже багато туристів: німців, поляків, китайців, росіян. На кілька днів ще встигли заїхати у Тбілісі. Взагалі Грузія приємно вразила: помітно, що це вже не пострадянська країна, до справжньої Європи не дотягує хіба що зовсім трішки.

«Я ж висоти боюся!»

– Розкажи про походи в гори.

– Наша група складалася із 16 осіб. У турі було три походи, кожен з яких розраховувався на три-чотири дні. Перший був простим – будь-яка, навіть взагалі непідготовлена людина може його пройти. Різких підйомів не було, але дуже багато ходили. Досхочу надивилися на місцеву природу. Величезна кількість квітів. Тепер я розумію, чому в Грузії настільки популярне бджолярство.

У другому поході намагалися піднятися на вершину Лайла (4009 метрів), але потрапили в жахливу грозу. А гроза в горах – це дуже страшно. Відчуваєш електричний заряд просто у повітрі. Трішки десь тернешся, приміром, перчаткою об куртку, і вже тріскотить. Відразу треба відкинути від себе всі залізні предмети і мобільні телефони, бо може й «рубонути». І окрім всього цього, гроза там непроста, а із блискавкою, снігом, льодом. Ми змушені були розвернутися біля самісінького підніжжя вершини. Багато хто дуже засмутився, бо брав тур лише на два походи, тож так і залишився без підкореної вершини.

На Тетнульд піднімалися у два етапи. Спочатку за шість годин по великому камінню – на висоту близько 3800 метрів. Там переночували в наметах прямо на снігу. Хто не планував далі йти, залишився чекати. А ми у складі десяти осіб та гіда наступного дня о п’ятій ранку вирушили. Ми розділилися на три зв’язки, у нашій – ми вчотирьох, переяславці.

Звичайно, було важко. І кожному по-своєму, індивідуально. Наприклад, я відчувала страшну втому, повільніше, ніж завжди, могла йти, язик чомусь заплітався. Комусь не вистачало повітря або тиснуло в скронях. До речі, у перші дні, коли ми тільки-но приїхали у містечко, в мене теж дуже тиснуло, але згодом адаптувалася. Також перебродили річки. А вони у горах, хоч і неглибокі, але дуже швидкі, бурхливі та холодні. А ще ж і рюкзаки зовсім не легенькі: у хлопців – по 20, у дівчат – по 15 кілограмів. Було, що йшли вузесенькими хребтами, а з боків – прірви. А я ж висоти боюся! Намагалася не дивитися вниз та ще дещо заспокоювало, що якщо раптом зірвуся, то інші зі зв’язки мене втримають. Під самою вершиною був крутий відрізок, покритий кригою. І ми в «кошках» по ньому дерлися. Зірватися і при цьому потягнути інших там дуже легко.

Щоб піднятися, я рахувала по десять кроків. Раз – до десяти, ще раз… Дівчата взагалі дуже рідко сходять на Тетнульд, це роблять хіба що досвідчені альпіністки. А ми з подругою Наташею змогли. Наші хлопці просто захоплювалися. Протягом підйому ми дуже сильно стимулювали одне одного. Ми, дівчата, дивилися на наших хлопців і намагалися не відставати, щоб не бути тягарем, а вони – на нас, і, звичайно ж, не могли проявити слабкості.

– Які відчуття були на вершині?

– На вершину ми піднялися близько одинадцятої години дня. Відчували неймовірне задоволення: ми перемогли себе, досягнули того, чого так хотіли. Посвяткували, зробили фото та відео з прапорцями України для Інстаграму. До першої години спустилися до точки 3800 метрів, де знову переночували. Наступного дня повернулися у містечко. Хоча в поході ми й були у масках та окулярах, все одно згоріли на сонці. Зранку прокинулися запухлі: очей не видно, губи надуті. Але це звичайний стан після таких походів. Ось уже два тижні, як ми вдома (інтерв’ю записано 9 серпня – ред.), а дискомфорт у колінах і досі відчувається. Особливо, коли піднімаєшся східцями. Але, думаю, за тиждень все минеться.

«Там щотижня хтось зривається»

– Невже сходити в гори це справді так небезпечно, як багато де описують?

– В одній із паралельних груп, йдучи на Тетнульд, зірвалася зв’язка з двох чоловіків. Про це навіть в українських новинах розповідали. На найважчому етапі перед вершиною, про який я розповідала, вони зірвалися із частиною снігового покриву. Пролетіли метрів шістсот, але, впавши на снігову подушку, лишилися живими. Вони потрапили у якесь таке місце, що коли через день прилетіли рятувальники на гелікоптері, то не могли напряму до них дістатися. Їм скинули драбину. Один, з меншими пошкодженнями, зумів нею піднятися, а інший, зі зламаною ногою та ребрами, залишився там. Дивно, чому по нього не спустилися самі рятувальники, чому не було «лебідки», щоб його підняти. А за рятувальний гачок на амуніції, мені здається, його просто побоялися чіпляти. Не захотіли брати відповідальності, якщо при підйомі він би не витримав і помер. А потім почалися грози… І так вийшло, що того чоловіка змогли забрати через тиждень, звичайно ж, уже мертвого.

Говорять, що там щотижня хтось та й зривається. Багатьох дістають живими, але, як бачиш, трапляються і летальні випадки. Це лякає, але не зупиняє мене перед наступним походом. Просто ще раз переконалася, що дуже важливо серйозно ставитися до своєї безпеки, мати все необхідне спорядження.

– Куди далі?

– Наступного року плануємо піти на Фанські гори (понад 5 км) у Таджикистані.

– А Евересту (8848 м) в планах немає?

– Там стільки кісток! У мене двоє дітей, є заради кого жити і з головою все гаразд. Все має бути для задоволення, а не для того, щоб через дурість і самовпевненість втратити життя.

– А все-таки чому ж так багато людей ходить в гори, попри всі ризики?

– Після Говерли я ще не відчула всього цього. А от тепер… Як же там красиво! Гори просто треба любити. Інакше який сенс таких походів? Адже це дуже важко і фізично, і морально, і фінансово.

Віталій Усик (“Вісник Переяславщини”)

Фото надані Людмилою Борисенко