У середу 5 квітня переяславці попрощалися з 31-річним воїном Олександром Михайловичем ДОВГИМ – його життя забрала російська війна на Донбасі. Старший солдат Збройних Сил України Довгий загинув 1 квітня о 10.45 під Старогнатівкою Донецької області, у так званій зоні проведення АТО. У Переяславі це восьмий похорон героя-захисника України за три роки війни.
Тіло загиблого героя на батьківщину привезли вдосвіта 5 квітня. У війську тепер цим займається спеціальна служба “чорний тюльпан”. За словами міського голови Тараса Костіна, всі витрати на організацію похорону на місці взяла на себе міська влада, зокрема, і поминальний обід у кафе “Фламінго”. Солдата Олександра Довгого хоронили у військовій формі. Духовий оркестр та почесна варта прибули з Києва – це курсанти військового інституту телекомунікацій.
Із 12-ї години кількасот переяславців з квітами і вінками терпляче чекали початку громадської панахиди біля Свято-Воскресінського храму. Туди тіло героя несли через пів міста пішою траурною процесією від Спаської Левади, з квартири, де він жив із дружиною Юлією та 8-річою донькою Сашенькою. На публічних похоронах дівчинки не було, її залишили в школі з учителькою. У храмі загиблого солдата відспівували одночасно настоятель о. Іван та кілька священиків української православної церкви. Прощання з Олександром Довгим знімали і журналісти “5 каналу”.
Серед тих, хто прийшов попрощатися з героєм-земляком, було чимало молодих людей, його однокласників зі школи №1, представники влади міста і району, депутати, керівники різних організацій, волонтери. Як ніколи раніше було багато людей у військовій формі. Попрощатися з побратимом прибули бійці, які проходять реабілітацію у Циблівському шпиталі, увесь склад райвійськкомату – мама героя Катерина Олександрівна там працювала понад 20 років і сам Олександр перед відправкою на фронт деякий час там служив. Колишній військовий комісар Олександр Чорний вперше відмовляється від будь-яких коментарів. Каже, не може говорити, бо душать емоції і сльози. Кожна загибель наших героїв для нього була болісною, але цю втрату переживає як ніколи глибоко, як власне горе.
Олександр Довгий був призваний до українського війська в першу хвилю мобілізації 19 березня 2014 року. У військову частину, яка дислокується в зоні АТО, вибув торік 29 лютого. На похорон приїхали три його бойові товариші, з них двоє із шпиталів, де лікують рани, один зовсім молодесенький офіцер – запмполіт. Військові не хочуть представлятися, навіть позивними. Говорити взагалі категорично відмовляються під диктофон, навіть про обставини загибелі Олександра Довгого. Тільки зауважують, що іде слідство. В армії тепер особливо посилена секретність.
– Напишіть просто: загинув як герой! – каже старший чоловік, у нього помітна контузія, говорить запинаючись. Усі втомлені, кажуть, до Переяслава їхали всю ніч без перепочинку.
– Я востаннє бачив Сашка за два тижні до його загибелі, привозив їм на передову, в “червону” зону, продукти, – відповідає на запитання запмоліт. – Картоплю, консерви, галети, печиво, м’ясо. Хлопці там їжу готують самі. Сашко завжди був позитивний, дружелюбний, відмінний боєць.
– Саша дуже зрадів, коли нам привезли нову зимову форму – на нього вона сіла, як влита. Це було десь перед Новим роком, я тоді бачив його востаннє, – згадує третій військовий, сержант.
Замполіт розповів, що про смерть Олександра рідним повідомив телефоном відразу його командир зенітної батареї. Досі цю важку місію перекладали на працівників військових комісаріатів, які мали б особисто і коректніше повідомит
и страшну звістку.
Поховали солдата Олександра Довгого на Підварському кладовищі, поруч із могилою його бабусі та батька, померлого в 2000 році. Рідні жінки та брат безмірну втрату так і не могли сприйняти аж до останніх хвилин поховання на кладовищі, плач молодої вдови дружини Юлії розривав серця присутніх. Прощальні слова священика про те, що Олександр віддав своє життя і душу заради ближніх, виконавши з честю свій найвищий християнський обов’язок, виконання хором гімну України, рушничний залп і пісня “Пливе кача”, заспівана отцями, – нічого не було таким глибоко трагічним у своїй чорній незворотності як знесилений плач матері і дружини. Прощаючись, солдати ставали перед тілом побратима на коліна, 
вигукували ствердно “Герої не вмирають!”, міський голова пообіцяв не забувати про сім’ю і допомагати їм морально і фінансово. Проте нічого не може навіть на йоту полегшити горе рідних. Не дай, Боже, більше нікому таке пережити…
