Захід мав розпочатися о 9:00. Вночі на Київщині оголосили повітряну тривогу і до 8:30 відбою ще не було. Проте за 15 хвилин до початку тривогу скасували, тож взяти участь у церемонії відкриття пам’ятних стел Героям-землякам змогли і гімназисти.
– У наш час з’явився ще один вид гірких і болючих нагород, які, ніби ордени, з’являються на кам’яних грудях гімназій і ліцеїв нашої громади. Це меморіальні дошки, яка нагадують усім, яку ціну заплачено за те, аби наші діти могли творити майбутнє України, поки наші воїни його виборюють і захищають, – такими словами розпочинає захід його ведуча Влада Черненко.
Зняли завісу і першими побачили меморіальні дошки та обличчя своїх рідних на них донька і дружина Володимира Міщенка – Ірина і Тамара Миколаївна, син і дружина Павла Рибалкіна – Сергій та Наталія Василівна.
Сержант ЗСУ Володимир Миколайович Міщенко народився у 1961 році у селі Лецьки, жив у Переяславі. Був учасником бойових дій на сході України у 2014-2015 роках. З початку війни був бійцем 137-го батальйону територіальної оборони. Загинув 28 липня 2022 року – в День пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира. Для 61-річного переяславця командира стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти останнім став бій на Донеччині.
– Володимир був відкритою, щедрою, чуттєвою людиною, водночас непростою і особливою. Він був як життя, а життя прожити – не поле перейти. Він не жив, а горів. Про таких людей не забувають, такі в пам’яті назавжди, – розповіла присутнім про свого чоловіка Тамара Міщенко. – Його головною рисою, безперечно, був патріотизм, бажання захищати свою сім’ю, своє місто, свою Україну. Тому, коли почалася повномасштабна війна і йому виповнилося 61 рік, він не залишився вдома. Він сказав: “У мене двоє внуків, я вдома сидіти не буду”.
На війні Володимир Міщенко мав позивний “Дєд”. Символічно, вважає дружина, і вдома він був дідом, і на війні “Дедом”, батьком-наставником.
Солдат Павло Андрійович Рибалкін народився 19 червня 1979 року в Переяславі. Пішов воювати добровольцем, не маючи за плечима найменшого військового досвіду, і мужньо захищав свою країну на передовій. 43-річний боєць, гранатометник взводу охорони роти управління 79-ї бригади загинув 23 жовтня 2022 року під час штурму на Донеччині, поблизу Новомихайлівки.
– Паша був, знаєте, надзвичайно принциповим, чесним. Коли почалася війна, він сказав: “Я не можу сидіти вдома, у мене два сини. Як я можу залишатися осторонь?” Він не пробачив би собі, якби не пішов на війну. За освітою він був будівельником, але всьому навчався сам. Усього за життя досягав самотужки. Він завжди будував плани на майбутнє. Був веселим, дуже любив життя, дітей, – розповіла дружина Наталія Рибалкіна.
Перед покладанням квітів до меморіальних дошок Влада Черненко продекламувала поезію, в рядках якої глибокий зміст захисту, мужності, відваги і героїзму. Про тих, хто боявся, і тих, хто став Силою – вірш про вибір, страх і безмежну вдячність тим, хто закрив собою небо:
…І ми казали, сховавши очі, немов під шорами:
“та я пішов би, народ, ну чесно, клянусь, пішов же би!
та жінка твердить, мовляв, без мене ніяк не бутиме,
та й мама хвора. І в тата серце, усе заплутано.
і ще робота, плачу податки. я тут кори́сніший.
ми теж тримаємо фронт, та просто усі – по-різному,
комусь же слід затуляти собою в тилу провали ці…”
…і ще мільйони шляхів сказати, що ми злякалися.
І поки ми намагались знайти, як себе пробачити,
ви просто мовчки зробили єдине, що має значення,
броню із душ позривавши, у неї міста закутали,
закрили небо, і води, і землю незламним куполом.
в сирих окопах, глухих лісах і степах запилених,
ви стали вищі від слова “люди,” зробившись Силою,
яка повік не впаде під навалою зла ніякого…
…і поки слово живе, то і слава про вас стоятиме,
і це – один із мільйона шляхів, щоб сказати “дякую”
