У Переяславі провели культурно-просвітницький захід з нагоди 90-річчя з дня народження українського поета Василя Симоненка. Про що говорили?

8 січня у переяславському музеї “Заповіту” Тараса Шевченка провели культурно-просвітницький захід “Наймолодший із “шістдесятників”. Народний поет Василь Симоненко: з нагоди 90-річчя з дня народження”. Спікерами були громадський діяч Микола Томенко та заслужений діяч мистецтва України Володимир Гонський. Також запросили українського актора та режисера Володимира Талашко. Про це повідомляє Інформатор.

Засновник фонду “Рідна країна” Микола Томенко розповів, що ще 20 років тому почав активно працювати над спадщиною Василя Симоненка. Це сталося після того, як його знайомий сказав, що Симоненко недооцінений і непрезентований належним чином суспільству. Тож він віднайшов та доніс до присутніх голос поета:

– Василь не фантастичний оратор. Це полтавська версія української мови. Я зробив диски із його голосом та показував їх школярам на заняттях з української мови та літератури. Звичайно їм сподобалось, коли автор, потрет якого вони бачили у шкільному підручнику, сам читає свої твори, – зазначив діяч.

Частину аудіозаписів з голосом Василя Симоненка були видані Фондом Миколи Томенка та Національною Радіокомпанією України ще у 2008 році. На заході глядачі змогли почути, що про себе говорить сам поет:

– Що я можу сказати про себе. Ще так мало прожив, і так мало зроблено. Хочеться бути людиною. Хочеться роботи гарне і добре. Хочеться такі вірші, які мали б право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу. А тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю людей, землю, поезію. І село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого”.

За словами Миколи Томенка, друзі Василя Симоненка розповідають, що більш самокритичної людини, ніж він, не знали. Навіть коли вийшла його єдина прижиттєва збірка “Тиша і грім”, яка отримала багато похвали, він лише казав, що треба рухатись далі. Тоді ж кожен вірш з цієї збірки ще багато разів корегувався цензурою. Велася боротьба за кожний рядок, щоб десь згадалось радянське або комуністичне.

Також громадський діяч розповів, що їздив у село Біївці до школи, де вчився Симоненко: “Хотів захистити це село, воно невеличке. Зараз там трішки більше 200 людей. Залишилось лише 10-12 учнів. Тому батьки водять їх у Тарандинці, де закінчував старші класи Василь. Школа все ж таки закрилась.

Василь Симоненко був відмінником. Але його вчителі розповідали, що у нього була одна двійка за твір з української мови і літератури. Потрібно було написати про своє щасливе дитинство. Симоненко написав лише одне речення: “У мене не було щасливого дитинства”. Він не знав батька, але дід був його мудрістю”, – поділився Микола Томенко.

У роки життя поета радянська влада намагалась посварити молоде і старше покоління шістдесятників. Плеяду, куди входив і Симоненко, похвалили всупереч старшим. Микола Томенко пояснив, що “як похвалила влада, то готуйся до цензури”. Так і сталось. Поет випустив збірку, а вже через декілька місяців йому почали відмовляти в друці.

Далі до слова запросили заслуженого діяча мистецтва України Володимира Гонського. Він був ведучим найбільших патріотичних протестних акцій. Саме він читав вірші Василя Симоненко кожного дня зі сцени “Майдану”. Після того рядки твору “Народ мій є! Народ мій завжди буде!” популяризувались по всій Україні.

– Василь Симоненко – це батько моєї душі. Пам’ятаю коли мені було років 15-16, Ольга Руда зачитала мені його вірші, а я просив ще і ще, – згадує Володимир Гонський. – Рівно 40 років тому я, будучи студентом, приїхав до Києва, та побачив афішу про 50-річчя Симоненка. Тоді ми так спішили на неї. А там біля Будинку художника на Львівській площі все оточили КГБістами. Але в мене було спеціальне запрошення, хоча все одно нас не дуже хотіли впускати. Тоді я вперше побачив, що в Києві є такі осередки. У залі “на гальорці” сиділо національно свідоме студенство, яке згодом утворило перші студентські організації, – розповів Володимир Гонський.

Під час розмови Володимир Гонський поділився, що знає понад 130 віршів Василя Симоненка та із захватом продекламував декілька з них. Вірші “Задивлюсь у твої зіниці” та “Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!” він проспівав під супровід акустичної гітари.

Спеціальним гостем заходу став народний артист України Володимир Талашко. Він почав свій виступ із рядків поезії, яку використовує у програмі “Будемо жити”. З нею він вже 13 років працює на фронті. Читати вірші почав ще у 6-7 років. Залізши на лавку він декламував поезію Тараса Шевченка. Спочатку Володимир Талашко поступив до Гірничого технікуму, але через самодіяльність його забрали у Донецький музично-драматичний театр.

– Якось я читав поезію у Макіївському театрі. Тоді мене привітала випускниця університету Шевченка. Вона розповіла, що вчилась з Василем Симоненком. На той час я ще не був знайомий із його поезією, але дуже захотів. Ця дівчина подарувала мені збірку “Тиша і грім”, багато про нього розповідала, – поділився артист.

Також Володимир Талашко пригадав як для іспиту в університеті склав 40-хвилинну композицію із віршів Василя Симоненка. Але один із творів був наче незакінченим. Вкінці стояла багатокрапка: “Казали, що багатокрапка – це сліди від слів, які тихенько пішли. Хтось допоміг йому ці слова прибрати. Але мені так кортіло дізнатись продовження. Я пішов до університету і знайшов людей, які дістали свої папірці. Я тримав їх в руках та прийшов на іспит. Вийшов на сцену та почав читати. І тут мене понесло. Я сказав:

“Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!”.

А я все читаю далі. Ректор впав, всі впали. А я все далі читаю. Закінчився іспит, хто вітає, а хто голову ховає”.

Після усіх виступів присутні обмінялись подарунками та зробили дружнє спільне фото на згадку.

Дарія Сухотенко