Якою була насправді “Переяславська рада” і чи підписував гетьман Хмельницький якісь угоди з Бутурліним? На цю тему, здається, написали вже всі медіа, які вважали за справу честі розвінчати цей міф. Що цікаво, після чергового такого відеосюжету “Української правди” у місті заговорили ще про один міф? Або ми й справді чогось не знали, а чи забули, а чи просто воліли не згадувати? І до речі, теперішнім виглядом центральної забудови Переяслав зобов’язаний саме цій пропагандиській річниці. Про це розповідає Переяслав.City.

 Сумнівна подія, що змінила хід історії

Історія України радянського періоду сильно перекроєна: багато приховано, немало додумано, чимало просто викривлено. Події висвітлювалися з точки зору їх інтерпретації автором, на основі особистих симпатій чи неприязні, нерозумінні об’єктивного стану речей. Та переважно – на догоду політичній кон’юнктурі чи на замовлення тодішнього керівництва імперії.

Це стосується і найбільшого та найвідомішого ідеологічного фейку в українській історії – Переяславської ради. То що ж зрештою втратила Україна, і що всупереч усьому набуло наше колись княже, а нині порівняно маленьке місто Переяслав?

18 січня 1654 року в Переяславі відбулася подія, яка історично отримала назву «Переяславська рада». У радянські часи трактування її було єдиним і суто пропагандистським – український народ протягом тривалого часу прагнув возз’єднатися з так званим братнім російським, і Богдан Хмельницький із багатьох – військових, політичних, економічних, релігійних – причин вирішив-таки втілити його “віковічне прагнення”.

Ця подія має особливе значення для нас, переяславців, так як угода, укладена в маленькому містечку, де на той час розміщувалася одна з резиденцій гетьмана, змінила хід історії України на століття.

І звичайно, у радянські часи слугувала знаменом «возз’єднання братніх народів». Хоча деякі російські так звані історики активно пропагують твердження, що українського народу тоді взагалі не існувало, «Україна» – це «Окраїна», а українців придумали у ХІХ століття уряд Австро-Угорщини для війни з Росією та її військово-політичного ослаблення. Не кажучи про маразматичну тезу, що Україну придумав Ленін. А з ким же тоді вони «возз’єднувалися»?

Цікаво те, що рання радянська історіографія розглядала Переяславську раду спочатку негативно: за однією версією, приєднання українських земель до складу Московського царства було такою ж бідою, як перебування в складі Речі Посполитої, за другою – ще гіршим розвитком подій. Зокрема, в енциклопедичних виданнях 1930-х років Переяславська рада розглядалася як початок колоніального панування росії над Україною, а Хмельницький – як зрадник і ворог національно-визвольного українського руху. Тоді ж на офіційному рівні була вибудувана концепція ставлення до цієї події як до меншого зла, порівняно з поглинанням України Польщею або Туреччиною.

Але після Другої світової війни на найвищому рівні було санкціоноване нове уявлення: росіяни відтепер вважалися «старшими братами» інших народів СРСР, причому всіляко підкреслювалася перевага російської культури, а входження неросійських народів до складу Союзу вважалося прогресом. Панівною стала теза «Росія — старший брат, перший серед рівних».

Тож приєднання України до складу росіїйської імперії із «меншого зла» різко перейшло до «абсолютного добра», що остаточно було закріплено в «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з росією 1654-1954 рр.».

На реконструкцію міста виділили 20 мільйонів карбованців

І з початку 1954 року розпочалася безпрецедентна пропагандистська кампанія у зв’язку з 300-річчям Переяславської ради. Помпезне святкування цього ювілею поширилося на всі сфери тодішнього заідеологізованого суспільства – від колгоспів і заводських цехів до Академії наук УРСР, творчих спілок композиторів, письменників та ін. Саме тоді легенда про «споконвічну мрію українського народу возз’єднатися зі своїм старшим братом» набула небаченого розмаху.

Із нагоди ювілею було опубліковано «Тези про 300-річчя возз’єднання України з росією 1654-1954 рр., де була сформована концепція історичного розвитку України. Київська Русь розглядалася як загальноруська, а не українська держава; Переяславська рада оцінювалася як об’єднання українського та російського народів у єдиній централізованій Російській державі; існування козацько-гетьманської, української держави взагалі не визнавалося; національно-визвольна боротьба українського народу 1917-1920 рр. названо «контрреволюцією», а видатних українських державних діячів – «платними агентами іноземного імперіалізму».

Стару базарну площу навпроти Вознесенського собору перетворили на центральну площу міста – звісно, імені Богдана Хмельницького. На ній розмістили будинок райради, готель та магазин «Дитячий світ». З іншого боку площі – міський парк, перед входом до якого 24 травня 1954 року урочисто заклали монумент на честь Переяславської ради. Його помпезно відкрили 8 жовтня 1961 року (керівник групи і архітектор – В.Гнєзділов, скульптори – А.Вінайкін, В.Гречаник, П.Кальницький, В.Клоков).

У місто завезли модельне взуття і продуктові делікатеси

Також було споруджено чимало будівель громадського призначення: художня школа, взуттєва майстерня, приміщення пошти, гастроному, магазин господарчих товарів, адміністрація будинку побуту, школа №3, пожежне депо, двоповерхові житлові будинки, реконструйовані кінотеатр та будинок культури.

Першими були здані в експлуатацію будівлі середньої школи №3, електростанції, готелю та лазні. У січні 1954 року Переяслав-Хмельницька взуттєва фабрика випустила першу партію виробів. Побудовано і введено в дію нові цехи побуткомбінату, райпромкомбінату та артілі «Інвалід-робітник».

На початку травня почали функціонувати Будинок рад, павільйони побутового обслуговування артілей, універмаг, продмаг і культмаг. В універмазі відкрилися відділи готового одягу, взуття, панчішний, виробів із шерсті та шовку, бавовни, галантерея та парфумерія, культтовари та книги.

Ще пахло фарбами та вапном, а в магазини вже везли кращі продуктові та промислові товари, відвантажені з Москви, Києва, Ленінграда, Риги, Тбілісі… У передсвяткові дні в торгівельну мережу району надійшло тільки модельного взуття та взуття масового пошиву на 300 тисяч карбованців, трикотажних виробів – на 150 тисяч.

Великими партіями прибували мотоцикли, велосипеди, піаніно, радіоприймачі, телевізори, радіоли, література. Великий попит у населення був на книгу Натана Рибака «Переяславська рада». За перші 5 днів торгівлі в новому книжковому магазині – з 5 по 10 травня – було продано близько 500 примірників.

Особливо багато в місто було завезено продовольчих товарів: риби і консервів на 50 тисяч карбованців, кондитерських виробів – на 200 тисяч, свіжих фруктів – на 10 тисяч та ін.

У травні 1954 року на площі, де відбувалася Рада, встановлено обеліск із меморіальною дошкою. На центральній вулиці міста загалом було зведено десять двоповерхових будинків виробничого, культурного та побутового призначення. Загалом весь теперішній архітектурний ансамбль середмістя Переяслава – спадок того періоду.

Місцевий музей став державним, а в ньому – Сікорський

Рішенням Уряду УРСР 16 травня 1954 року Переяслав-Хмельницький краєзнавчий музей місцевого значення став Державним історичним музеєм республіканського значення.

Відтоді він вражав кількістю унікальних експонатів, більшість із яких з нагоди святкування було передано музеями Києва, Чернігова, Кіровограда, Дніпропетровська. Серед них були: шабля Богдана Хмельницького та шаблі його джур – особистої охорони, посольські булави, авторська порцеляна, матеріали археологічних розкопок, нумізматика, зброя та військове спорядження, книги, архівні матеріали.

І – найголовніший бонус, який отримало місто у зв’язку з відзначенням Переяславської ради: тут з’явився і залишився на все життя Михайло Сікорський, завдяки якому Переяслав став містом-музеєм, знаним в усьому світі.

Михайло Сікорський

Протягом 1954 року Переяслав постійно зустрічав численних гостей, зокрема, відомих письменників, артистів, діячів культури. У приміщенні школи №1 ім. Макаренка відбулася зустріч з переяславцями видатних на той час літературних діячів. Виступали, звісно, російські: Микола Тихонов, Михайло Ісаковський, Аркадій Первенцев, Павло Антокольський, а також українські радянські письменнки: Натан Рибак, Андрій Малишко, Платон Воронько. На вечорі головув Павло Тичина.

Приїздили з виставами та концертами відомі в той час різні актори та співаки. Протягом травня Переяслав відвідали численні екскурсії з усіх куточків країни, загалом – понад 500 тисяч осіб.

Маленьке провінційне містечко під Києвом розбудовували, фінансували, всіляко облаштовували з єдиною метою – продемонструвати велич «старшого брата». Ніхто і ніколи не подумав би про добробут людей, якби не вказівка партії – заради пропаганди витрачати мільйони, не рахуючи.

Музей дружби народів, який не відбувся

1979 рік. Переяслав-Хмельницький готувався до 325-річчя “возз’єднання”. Приїжджає велика урядова делегація на чолі з Володимиром Щербицьким, першим секретарем ЦК компартії України.

Поважних гостей возять різними музеями, які на той час уже були створені в місті. Як згадує завідувачка музею-діорами Надія Бойко, тоді всі її колеги, хто “удостоївся честі проводити екскурсію високоповажним гостям”, отримали звання “Заслуженого працівника культури”.

– У директора музею Михайла Сікорського ідеї фонтанують. І саме під цю нагоду Сікорський просить партійне керівництво республіки про те, що треба збудувати новий музей – для діорами про легендарну “Битву за Дніпро”. І подає це так, що це має бути як “Музей дружби народів” – Михайло Іванович розумів, що саме під таким “соусом” можна просити про масштабне будівництво.

Аргументував тим, що на Букринському плацдармі звання Героя Радянського Союзу були удостоєні представники 38 національностей. художникам замовили їхні портрети. Я про це навіть публікацію в газету “Комуністична праця” готувала, – розповіла Надія Бойко. – Тому початкова історія нинішньої недобудови була саме як музей дружби народів. Потім його стали називати історичним. “Ця битва продемонструвала всьому світу нездоланну силу дружби народів СРСР… Портретна галерея буде розміщена в музеї Дружби народів, який будується”, – йшлося у цій публікації в газеті 25 липня 1987 року.

Тож зазначення Олександром Колибенком в згаданому інтерв’ю “УП” про недобуваний музей саме як дружби народів – не видумка і не черговий фейк, і саме така от правда нашого минулого.

Монумент на честь 325-річчя “возз’єднання”

Як викрали справжню шаблю Богдана Хмельницького

Червень, 1992 рік. В’ячеслав Чорновіл планує приїхати до Переяслава і зачитати текст зречення від присяги, яка призвела до васальної залежності України. Про це, до речі, постійно розповідали в новинах Першого телеканалу рф. І раптом почали відбуватися дивні події: напередодні церемонії о 4-й ранку з історичного музею було викрадено оригінальну шаблю Богдана Хмельницького та булаву. Саме ці артефакти планували задіяти під час церемонії зречення. Перед тим у приміщенні вимкнули електрику нібито «за борги», відповідно, сигналізація не спрацювала.

Слідство швидко зайшло в глухий кут. Про шаблю Богдана забули на довгі десять років, аж поки вона не з’явилася так само неочікувано, як і щезла. За словами заступника гендиректора НІЕЗ «Переяслав» професора Олександра Колибенка, її повернули у 2000 році Людмила Кучма (дружина президента україни Леоніда Кучми) та посол рф Чорномирдін без будь-яких пояснень. Ця шабля – сувенірний варіант ХІХ століття. До Переяслава її передали з чернігівського музею В.Тарновського у 1954 році, коли широко святкували 300-річчя «возз’єднання». Де справжня – невідомо, як і те, чи збереглася вона взагалі. А оригінал гетьманської булави так і не знайшли.

Зухвала крадіжка музейних предметів не змінила намірів українських патріотів. У Переяслав з’їхалися козаки з усіх регіонів та духовенство зі столиці, яке за декілька днів проголосить Київський патріархат.

В’ячеслав Чорновіл виступав на переяславському майдані 21 червня в гетьманському костюмі, виготовленому за історичними лекалами. Умільці зі Львова привезли навіть гармати – мортири, порох для яких підпалювали газетою «Правда».

Багато місцевих жителів щиро обурювалися, не розуміючи, що, власне, відбувається. У місцевій пресі навіть з’явилася гнівна замітка в кращих радянських традиціях. Втім, наступні десятиліття показали: несприйняття незалежності України настільки в росіян у крові, що вони готові розв’язати Третю світову. Окрім цієї істини стала зрозумілою й інша: українці важко засвоюють уроки минулого.

В’ячеслав Чорновіл у Переяславі-Хмельницькому скасував угоду Війська Запорізького із Москвою 1654-го

“Болісна” відмова міста від радянського

7 липня 2022 року в Пересялаві на центральній площі зрештою демонтували пам’ятник «возз`єднання». Після повномасштабного вторгнення від дружби народів залишився тільки п’єдестал. Але ж як боялися цього переяславці! На початку повномасштабної війни соцмережі рясніли істеричними постами, мовляв, не чіпайте ви тих бабів, а то росія дізнається, і як шарахне по Переяславу «Калібрами»! Скільки ж минуло часу з періоду 1937-го, таборів, розстрілів, уже й великого й нерушимого союзу давним-давно нема, а панічний страх – залишився: всевидяче око КДБ знайде й покарає…

Із цього приводу міський голова Вячеслав Саулко зазначив, що на початку війни не знав, як правильно діяти і хвилювався, що росіяни, які тоді фізично перебували на Київщині, могли би вчиняти диверсії, якби дізналися, що влада зносить цей пам’ятник. Тому, за його словами, чиновники «навмисне витримали паузу». «Сьогодні ж ми чітко декларуємо – Переяслав був і є українським… Знесенням пам’ятника ми даємо чітку відповідь окупантам – у Переяславі їм не раді», – сказав Саулко.

Монумент на площі мав вигляд двох жінок у національному одязі. За твердженням Олександра Колибенка, серед робіт, які брали участь у радянському конкурсі, був і такий макет: Україна, стоячи на колінах, щось приймала з рук росії. Але переміг менш шовіністичний варіант: Росія однією рукою тримала за плече Україну, другою вказуючи їй шлях до “світлого майбутнього”. Напис «Навіки разом, навіки з російським народом» із монументу прибрали ще після початку війни в 2014 році. Потім очі жінці-росії зав’язували чорною стрічкою і навіть повністю накривали тканиною фігуру.

Пройшовши кілька етапів сприйняття відносин із РФ, переяславці в своїй більшості відмовились від напівтонів. У 2019 році Переяславу повернули його споконвічну назву, прибравши «Хмельницького», хоча дискусія ця теж була непроста. Та це зовсім не про гетьмана, а про відмову від радянщини.

Так, ментальне звільнення від колоніального ярма – справа непроста і тривала. Тому частині жителів міста знадобиться більше часу та віри в Україну. Але ми всі сподіваємося на те, що здоровий глузд усе ж переможе.

 Що відомо про хід подій

Але все ж звернемося до історичних джерел – звідки з’явилася Переяславська рада?

Воєнні перемоги та блискучі дипломатичні здібності славетного гетьмана за кілька років перетворили Україну на знану в Європі державу, перед якою відкривалися найширші перспективи. І раптом він укладає сумнівний, щоб не сказати більше, союз із московією, наслідки якого відгукнуться українцям навіть через століття.

Що зіграло в цьому рішенні Хмельницького ключову роль? Було це суто військовим союзом проти Польщі, який не приніс Богданові бажаних результатів, чи прагненням зберегти православну віру, що на той час теж було одним із найбільш важливих нюансів, і не лише релігійних, а й політичних?

У кінці 1646 року в житті Богдана Хмельницького відбулися трагічні події. Його багатий хутір Суботів із млинами, пасовищами та пасіками відібрав заздрісний чигиринський підстароста шляхтич Данило Чаплинський. Він виявив, що у Хмельницького не було документів на володіння землями. Отримавши на це пограбування згоду старости Конєцпольського, Чаплинський, за польським звичаєм, напав на маєток з озброєними жовнірами, коли господаря не було вдома. 10-річний син Хмельницького щось грубо відповів Чаплинському, і той наказав всипати йому різок. Слуги так запопадливо виконували панський наказ, що наступного дня від страшних побоїв дитя померло.

Хмельницький кинувся шукати управи на Чаплинського, але нічого не міг зробити – не було потрібних паперів.

Крім того, Чаплинський викрав кохану жінку Богдана – ймовірно, ляшку Гелену, яка служила помічницею його хворої дружини. Повернувшись, побачивши зруйнований маєток і мертвого сина, не знайшовши коханої, розлючений і принижений, Хмельницький кинувся шукати управи на Чаплинського, але нічого не міг зробити – не було потрібних паперів. У польських судах лише насміхалися над небораком. За літописними переданнями, у розпачі він увірвався навіть до короля Владислава IV, на що той відповів: «Ти ж козак, а не баба, і маєш шаблю у руках. Хто боронить тобі відстоювати твою честь?».

Ув’язнення Богдана Хмельницького та визвольна війна

Тоді Хмельницький гуртує побратимів-козаків. Спочатку приблизно 30 чоловік, далі – більше, починає радитися, як відновити силу козацтва, оборонити православну віру, яка зазнавала тоді шаленого тиску від католицької шляхти, уберегти український народ від сваволі поляків. На нього донесли, коронний гетьман Потоцький кидає Богдана до в’язниці. Але переяславський полковник Кречовський, який стеріг ув’язненого, випустив його, і Хмельницький утік на Січ.

У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалася визвольна війна українського козацтва проти Речі Посполитої під проводом Богдана Хмельницького. Повстанці здобули низку перемог над польським військом, їх підтримували народні маси, розраховуючи на послаблення панського гніту Польщі, а також поновлення позицій православної церкви на своїх землях.

Незважаючи на надзвичайно сприятливу ситуацію 1649 року, Хмельницький діяв усупереч народному бажанню. Повстанці вимагали, щоб він вів їх на Польщу. Він міг іти прямо на Варшаву, навести жаху на всю Річ Посполиту, примусити панів погодитися на що завгодно, здійснити державний переворот у Польщі і започаткувати новий порядок. Але Богдан на це не відважився.

За словами М. Костомарова, він не був ні народжений, ні підготовлений до такого великого подвигу. Почавши повстання вимушено, рятуючи власне життя і прагнучи помститися за своє розорення, він, як сам потім зізнавався, опинився на такій висоті, про котру і не мріяв, а тому не в змозі був діяти як рішучий державний діяч.

Битва під Берестечком

Черговий етап війни з поляками закінчився поразкою під Берестечком у 1651 році та підписанням Білоцерківського договору, згідно з яким козацька територія обмежувалася Київським воєводством, військо скорочувалося до 20 тисяч чоловік, Хмельницький позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами та зобов’язувався розірвати союз і Кримським ханством.

Виснажена тривалими бойовими діями держава Хмельницького почувалася геть непевно, гетьман думав про необхідність військового союзу. Варіантів два – Туреччина чи Московія.

«Звернення про прийняття запорізького козацтва у підданство російської держави надходили неодноразово, в тому числі під час повстань Косинського (1593), Павлюка (1637) та Остряниці (1638). Від Богдана Хмельницького перше подібне звернення надійшло в червні 1848 року», – стверджує Вікіпедія. М. Костомаров та М.Грушевський також пишуть про постійні звернення гетьмана до московського царя з проханням про підданство.

А ось Георгій Кониський в «Історії русів» іншої думки. Він указує, що в листопаді 1652 року до гетьмана прибули посли від Туреччини, Криму та Польщі і почали вимагати вступити у війну з московитами на їхньому боці, аби відвоювати у царя Олексія Астраханське царство на користь кримського хана.

Хмельницький, насилу відкараскавшись від непроханих гостей, повідомляє про це московського царя. І отримує відповідь: «…а звісткою Вашою про ворожі помисли сусідніх держав… ми вельми задоволені і вдячні Вам, предостойний Гетьмане, а війська наші давно стоять на границях своїх в доброму порядку і благонадійності; а виступати їм за границю без доброго приятеля і надійного помічника сумнівно. А якби Ти, Гетьманушка, зволив з нами поєднатись, то всі б сумніви геть… добре було б поєднатись і укріпитись нам на вічні часи, як єдиновірним і єдинокровним, і щоб вороги наші не насміхалися з нас…». Виходить, що хто кого просив – теж питання.

І далі Г. Кониський пише: «Після прибуття до Чигирина послів царських гетьман Хмельницький скликав чиновників і найповажніших козаків од війська, і, оголосивши їм про прибуття до нього послів царських, які запрошують його з військом і народом до поєднання з царством московським… пропонував при тому, щоб чини і війська… вирішили одноголосно про свою користь.

Молоді чиновники та козаки висловили першу згоду свою на поєднання з турками, упевнюючи: «У них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні оренд жидівських, ні великих податків та індиктів, як є в Польщі, а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у московщині теє водиться… Турецька протекція є від усіх інших надійніша… Кожен турок, що заприсягнувся своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає.

Християнські ж клятьби бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди». Гетьман і старі козаки суперечили молодим, говорячи, що православним християнам іти самовільно під владу невірних є гріхом смертним і майже те саме, що самогубство…».

Земський собор і майбутній українсько-російський союз

Зважаючи на реальну небезпеку, що козаки таки об’єднаються з Туреччиною, змусило Москву скликати Земський собор 11 (1) жовтня 1653 року, який ухвалив: «…того гетьмана Богдана Хмельницького і все військо запорозьке, з містами їх і землями, прийняти під свою государеву високу руку».

Цар вирядив до Переяслава боярина Бутурліна, окольничого Алферьєва та думного дяка Лопухіна. Посольство прибуло 31 грудня (10 січня) 1653 року, його зустрів переяславський полковник Павло Тетеря. Через клопоти, пов’язані з похоронами старшого сина Тимоша, який загинув під час облоги Сучави, гетьман прибув лише надвечір 16 січня. Наступного дня до Переяслава приїхав генеральний писар Іван Виговський. Ввечері 17 січня до Бутурліна прибули Хмельницький, Виговський і Тетеря й розпочали переговори про майбутній українсько-російський союз.

18 (8) січня після таємної наради зі старшиною об 11-й ранку гетьман вийшов на площу, де була присутня генеральна рада – Переяславський полк із Павлом Тетерею, близько 200 представників козацької старшини, в тому числі 12 полковників. Богдан Хмельницький виголосив промову, в якій обґрунтував необхідність мати володаря, і запропонував вибрати – султана турецького, хана кримського, короля польського чи царя російського. Вибрали православного царя. Новий договір був таким: Україна, козацька земля в межах Полтавської, Київської, Чернігівської, частин Волинської і Подільської губерній (адм. поділ ХІХ ст.) приєднувалася до московської держави з правом мати свій суд, самоврядування, вибір гетьмана, право останнього на дипломатичні зносини (крім кримського хана та польського короля), недоторканність прав шляхетського, духовного та міщанського станів. Число реєстрових козаків збільшувалася до 60 тисяч, але за необхідності дозволялося набирати й більше охочих.

Московські посли відмовилися присягати від імені царя, мотивуючи тим, що присягу слід вимагати, наприклад, від польського короля, бо він віроломний та зрадник, а слово царське вірне й без клятви. Духовенство погоджувалося на присягу неохоче, дивлячись на московських як на народ грубий і неотесаний, і щодо спільності віри у них виникали сумніви: навіть думали, що москалі повелять перехрещуватися. Сильвестр Косів, хоч і зустрічав посольство росії, але говорив, що присягне, коли отримає на те дозвіл Константинополя. Народ теж присягав без ентузіазму – боялися, що примусять носити лапті замість чобітків і черевиків.

До кінця лютого представники московського посольства побували у 117 містах і містечках Гетьманщини, де, за їхніми даними, на території 17 полків присягу на вірність цареві склали 122 542 особи чоловічої статі. Підтримати Переяславську угоду відмовились ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, у повному складі Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський полки, деякі міста, серед них – Чорнобиль. Козацька старшина взагалі бачила українську державу самостійною, без царів і королів, а з гетьманом, якого вони самі оберуть, і лише нагальна необхідність, насамперед військова, примушувала їх визнавати московську владу.

Дерев’яна Успенська церква, збудована у 1596 році коштом Костянтина Острозького, згоріла через рік після укладення Переяславської угоди. У 1760 році на її місці було зведено новий дерев’яний храм, а в 1896 році – кам’яний, що існує і зараз.

Тягар залежності від Москви

Москва, всупереч своїм же обіцянкам і прагненням козацької старшини до розширення і укріплення своєї автономії, поступово, але неухильно втручалася в усі внутрішні справи України, тим самим перетворюючи її на звичайну провінцію. Сам Хмельницький дуже скоро відчув тягар своєї залежності від Москви. Цей досвідчений гравець-дипломат, отримавши таку бажану карту, раптом відчув, що вона остаточно сплутала йому всю гру. Цим пояснюється нелогічна, на перший погляд, поведінка Хмельницького після угоди з Москвою: замість того, щоб з новими силами з допомогою московії завдати рішучого удару Польщі, він уникає війни, не бере участі в походах або поводиться відсторонено. З начальниками московського війська він відверто ворогував, навіть, траплялося, повертав своїх людей назад.

Дізнавшись же, що московський цар у Вільно укладає мир із поляками, бо у жовтні 1656 року Польща зобов’язалася після смерті короля Яна-Казимира віддати корону московському царю в обмін на військовий захист, Хмельницький відправляє туди своїх посланців. Але московити нагадують їм, що піддані не мають права голосу там, де їхню долю вирішують царські та королівські посли. Козацькі посланці, повернувшись, при всій старшині скаржилися, що їх навіть «до посольського шатра здалеку не допускали, яко псів до храму Божого». Більше того, такою угодою перекреслювався весь смисл Переяславської ради.

Раптова смерть гетьмана

Богдан знавіснів, волаючи не своїм голосом: «Дітки, треба одступити од царя, будемо під басурманським володарем, не те що під християнським!». Він розгорнув бурхливу діяльність, шукав нових союзників, нових політичних комбінацій і проти Польщі, і проти Москви. Гетьман відновлює союз із Туреччиною (1655), далі з Кримом, у кінці 1656 року укладає союз із Юрієм Ракоці та важливу угоду зі Швецією. Але серед цих активних дій та планів Богдан Хмельницький раптово помирає від інсульту 27 липня 1657 року.

Гетьмана було поховано за його заповітом у Суботові, у церкві, ним побудованій. Могила Богдана Хмельницького не збереглася: польський полководець Чарнецький у 1664 році захопив Суботів і наказав викинути геть кістки видатного діяча, який так уперто боровся проти шляхетського свавілля. Мабуть, не його вина, що підсліпувата й недолуга політика московського боярства зіпсувала плоди багаторічної діяльності гетьмана, звівши його передчасно в домовину, а український народ призвівши до багаторічних страждань.

За офіційною версією, саме у Свято-Іллінській церкві в Суботові було поховано Богдана Хмельницького та його сина Тимоша