Інтелігентка із Бердянська

Я познайомилася з Ольгою Дмитрівною у Бердянську в 1989 році у процесі створення й налагодження діяльності Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Випускниця школи в Гуляйполі та Запорізького державного педагогічного інституту, вона приїхала в приморське місто працювати за призначенням учителькою французької і німецької мов.

Красуня, інтелігентка, творча особистість, пані Оля була дуже активною, швидко проявила себе в місцевих культурницьких колах, стала відомою і популярною. На місцевому телебаченні майстерно і цікаво вела програму для дітей «Веселка», відвідувала театральну студію «Данко» при міському палаці культури. Багато бердянців згадуватимуть її в образі Снігуроньки на дитячих святах: мініатюрна й артистична, легко імпровізувала, вміло спілкувалася з дітьми.

Ольга Дмитрівна якийсь час працювала й екскурсоводом у Бердянському краєзнавчому музеї. Доклалася до відновлення імені українського письменника і громадського діяча Трохима Зіньківського (1861-1891), який у Бердянську народився і там похований. Вона створила в музеї тематичну експозицію і захопливо розповідала про відважного духом бердянця.

Називала її Статуеткою з надтвердого металу

Завжди раділа за всі щасливі події в житті моєї доброї колежанки, у якої загалом непросто складалося особисте життя. Пригадую, як радо поспішала на Гору (район у Бердянську) до будиночку, де Ольга і Андрій Будугаї винаймали кімнату. Тоді несла їм у подарунок пелюшки-повзунки для новонародженого синочка Богдана.

Пані Оля була обдарованою людиною, з почуттям власної гідності. Та доля чомусь щоразу її випробовувала. Цій тендітній жінці доводилося долати різні життєві перешкоди, тамувати сердечний біль, іти вперед усупереч обставинам. Я із захопленням її надзвичайністю і з доброю усмішкою називала її Статуеткою з надтвердого металу. Знала: зовні мініатюрна і розумна україночка з махновського Гуляйполя ніколи не відступиться від своїх переконань, не зрадить тих, кого любить, принесе щастя ближнім і неодмінно досягне мети.

Переяслав полюбила, як рідний

Після Бердянська наші дороги розійшлися: я поїхала працювати до Переяслава, а пані Оля – до Києва, де працювала у Національному авіаційному університеті на кафедрі з доктором філологічних наук Сидором Кіралем. Під його керівництвом написала кандидатську дисертацію «Пригодницько-шкільна повість для дітей 1960-1980-х років: жанрові особливості». Я мала честь бути рецензентом цієї роботи – оригінальної, актуальної, новаторської, створеної на межі наук – літературознавства і педагогіки.

Коли мене (після захисту докторської дисертації) призначили на посаду завідувачки кафедри української літератури в переяславському педагогічному університеті, а згодом – директора Інституту мови і літератури, я відчула брак кадрів. Тоді ж зателефонувала Ользі Дмитрівні і запропонувала роботу та проживання у двокімнатній квартирі в гуртожитку університету. Так родина Будугаїв з’явилася в Переяславі, який полюбила, як рідний, і для якого зробила чимало добрих справ.

Подружжя Будугай

Творець “Дитинця” і талановита педагогиня

Зберігаю вдячність у серці за ту допомогу, яку Ольга Дмитрівна мені надавала, працюючи заступником завкафедри, а згодом – заступником директора Інституту мови і літератури. Нібито непомітна робота з великим обсягом документації, щоденне опікування побутом студентів у гуртожитку, яскраві творчі заходи – скрізь і завжди вона була відмінною працівницею. Відгукувалася на всі наукові починання. Наприклад, на мій заклик стала співавтором колективної монографії «Діалогічне прочитання української літератури» (2007), на запрошення професора Миколи Корпанюка брала участь у Сковородинівських читаннях – і все те не за обов’язком, а зі щирим дослідницьким інтересом.

Ольга Дмитрівна, мама якої була вчителькою, і сама від Бога мала талант педагога. Вона вірила в обдарованість учня чи студента; спонукала їх до розвитку всього кращого, що мали в душі й розумі; готова була допомагати реально, жертвуючи власним часом; раділа успіхам спільної діяльності.

Керувала літературною студією «Дитинець» на філологічному факультеті, проводила літературні вечори та зустрічі в масштабах всього міста. Ставала для здібних студентів товаришкою-порадницею, свічечкою, яка освітлювала шлях у невідоме. Наприклад, для студента-філолога Сергія Литвиненка дружба її родини з ним вилилася у співавторство художніх творів і видань. Нині Сергій – воїн ЗСУ, гордість нашого університету, захисник України. Часточка душі Ольги Дмитрівни є і в його духовній міці.

Відкрита душа приваблювала людей, які бачили в ній щось споріднене, тепле. Разом із чоловіком Андрієм потоваришували з Григорієм Вербою, дивовижним за кропіткою працею дослідником творчості Григорія Сковороди. Пані Ольга присвячувала друзям вірші, увійшла в коло переяславських письменників і журналістів, розділяла з ними творче натхнення й особливе розуміння прекрасного. Залишила читачам чудові вірші і прозу для дітей, поезію широкої тематики, окремого слова варта її історико-літературна повість про батька Дмитра Савченка – колишнього в’язня німецьких концтаборів. Як філолог вона була багатогранним фахівцем: викладала протягом життя французьку, латинську, німецьку, українську мови, історію української і зарубіжної літератури, теоретико-літературні дисципліни. Майстерно вчила також виразного читання й літературного краєзнавства.

Переїзд заради сина

Після переїзду в Білу Церкву там розкрився ще один талант Ольги Дмитрівни-педагога: учила студентів-іноземців української мови, прививала їм повагу до національної культури, вчила сприймати і розуміти нашу поезію, пісні, познайомила з національними історичні постатями.

Ольга Будугай входила також до кола матерів дітей із особливими потребами. І її родина переїхала до Білої Церкви саме заради майбутнього Богдана. Та, на превеликий жаль, безжальна хвороба перекреслила багато ще нездійснених її планів…

Безжальна хвороба

Наша остання з Олею телефонна розмова 4 лютого – привітала її з днем народження з надією на тривалі роки життя після операції. Запитала: як справи? хоча й знала від Андрія Олександровича, що кепсько. А Ольга Дмитрівна відповідала оптимістично, стійко, а на прощання сказала: «До зв’язочку!». Часто згадую ці її слова. Зв’язочок наших душ не переривається.

Статуетка з надтвердого металу… Такою й залишиться в пам’яті Ольга Будугай: вродлива, сильна духом степовичка з вільною для творчості душею, наставниця, інтерпретаторка літератури для дітей, поетка. Вона була Людиною, котра поважала кожного і реалізувала себе, любила Україну. Вона була прекрасною дружиною і самовідданою мамою, вона любила чоловіка й сина понад усе.

Дякую, що приходила на нашу грішну Землю.

Ганна Токмань, професор

Університету Григорія Сковороди в Переяславі