Буденний літній липневий вечір буремного 2022-ого обірвав пізній дзвінок колеги. Сповістили, що помер професор Микола КОРПАНЮК – добрий, порядний, мудрий, інтелігентний навчитель, послідовний та глибоко принциповий українець, котрий до останнього подиху не збочив з державницького курсу. Жив як навчав, а навчав як жив.
Враз на душі стало гірко, адже втрата людини, скільки б їй не було, ніколи не буває своєчасною – у випадку Миколи Павловича й поготів. Бо як так, що найбільшому любомудру-сковородинознавцю не судилося відзначити з нами 300-річчя Григорія Савича!
Як людині, яка віддала так багато зусиль українській справі, була поборником її незалежності та свободи, не судилося наживо побачити день великої Перемоги українського народу над росією! Адже про ганебне історичне обличчя якої він, як мало хто з нас, знав і публічно у виступах та в своїх численних працях говорив і писав ще задовго до початку нової фази російсько-української війни.
На порубіжжі 2013-2014 років, щойно вступивши до Університету Григорія Сковороди в Переяславі, завдяки, зокрема, й Миколі Павловичу, я відчув відповідальність за свою рідну землю – саме його полум’яні промови на переяславському Майдані допомогли сімнадцятирічному юнаку впіймати історико-політичний пульс рідної Батьківщини й забитися з ним у такт.
Професор Корпанюк, хоч тоді й безпосередньо не читав у мене академічних лекцій, звернув мою увагу на глибинне вивчення героїчних сторінок поступу української нації, розуміння передумов багатьох процесів й циклічності історичних тенденцій, які проливали добрячий промінь світла на хиже обличчя чи то імперської, чи радянської росії, яка вже на той час розгортала активні воєнні дії в Україні.
У 2017-му я здобував освіту ще й на філологічному факультеті альма-матер – переяславського університету. Тоді саме лекції Миколи Павловича «повертали до освітніх витоків вивчення політології», хоч і стосувалися літературної історії та персоналій видатних українців. Можливо, я був не надто старанним його студентом. Навіть внутрішньо опирався тій великій кількостю дещо марудних завдань, як то конспектування статей з архаїчних книжок.
Шкодую і про те, що не відгукнувся на пропозицію написати магістерську роботу під його керівництвом – принципова доброчесність Миколи Павловича вимагала писати її з джерел, що можна було віднайти лише в столичних архівах…
Микола Павлович Корпанюк зі студентками
Між тим професор Корпанюк таки заклав у багатьох студентських душах і серцях ті переконання і знання, які нині допомагають нам розуміти нелюдську природу росіян, трішки менше дивуватися їхнім пропагандиським вигадкам чи нахабним злоччинним діям. Зрештою, мати не лише віру, а й тверде переконання, що український народ неодмінно вистоїть і переможе.
З кожною втратою переважна більшість із нас переосмилює те, що не було зроблено вчасно: зустрітися, поговрити. Я ж картатиму себе за те, що так і не дозрів до думки зробити з ним цікавезне розлоге інтерв’ю – поговорити з Людиною такої величини завжди було про що. Цінуємо, коли втрачаємо…
Сплинув рік, а нам всім вже страшенно бракує його підбадьорливих вітань, на кшталт «Вітаю, козаче!». Чи ж його автентично українських слів-перлів, яких не почуєш тут більше ні від кого іншого. Якось так і не знайшов нагоди від 24 лютого відповісти на його одвічне запитання: «Коли йдемо москаля бити?» Але точно знаю, що усі ми згадаємо ці слова після нашої Перемоги. Поб’ємо і поборемо, Миколо Павловичу – інакше ніяк!
Поза моїм серцем, пам’ять про Миколу Павловича Корпанюка залишиться з нами у його понад 150 наукових і 40 публіцистичних працях, у 12-томній академічній «Історії української літератури», співавтором якої він був. Залишиться у численних “захищених ” аспірантах та докторантах, серед яких і чинний Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, який з болем сприйняв звістку про цю велику втрату.
Світла згадка про Миколу Корпанюка як незмінного вартового української нації, який назавжди світоглядно залишається в строю національної боротьби за Україну, якій присвятив всю енергію і сили своєї палкої душі. У небесному “саду божественних пісень” його, мабуть, уже зустрів Григорій Сковорода, вивченню спадщини якого професор віддав багато снаги.
Максим Левченко, студент Миколи Корпанюка
