Ніну Лазенко у Переяславі добре знають як невтомну вишивальницю. Її картини, ікони, рушники та серветки є окрасою різних місцевих святкових заходів. Майстрині вже 91 рік, та вона ще активно займається і своїм господарством, і рукоділлям. Вважає, що саме ця благородна справа подовжує їй віку, повідомляє Переяслав.City.
Дитинство пройшло у пастухах
– Ніно Іванівно, побачила Вас у дворі, вирішила зайти в гості, можна?
– Авжеж, помилуйтеся і ви моїми квітами, – господиня відчиняє хвірточку. – Воно й дощ накрапає, а я не можу сидіти без діла. Прополола ось тюльпанчики, надзвичайно люблю цю пору року, коли усе починає квітнути!
Сідаємо біля хати. Тут зручно і помилуватися красою природи, і послухати розповідь.
– Батьки родом із села Дениси. Після закінчення вчительських курсів батька направили на роботу у Вороніж, і там деякий час проживала наша сім’я. У 1937 році батька забрали в НКВД, і більше його не бачили. Мама зібрала дітей, мене та двох братиків, і повернулася у Дениси. Але там на нас ніхто не чекав: близькі родичі померли, роботи немає, житла теж.
То вона змушена була перебратися до Переяслава, де в районі автоколони організовувався колгосп і працівникам виділяли житло. Мама влаштувалася дояркою, де і пропрацювала усе життя. А ми, дітлахи, випасали колгоспну худобу. Грошей за роботу не платили, а ставили палички – трудодні. Голодні часи… Було дістанеш із корита для свиней кілька варених картоплин, вкинеш крадькома у кишеню, і то був харч на увесь день. Отак у пастухах пройшло усе моє дитинство.
Школа #5, гурткова робота
П’ять років жили у землянці
Добре пам’ятаю війну з німцями. У нашу хату влучила бомба, ми вціліли, на щастя, але залишилися у чому стояли. Лопатами видовбали у дворі невеличку землянку, і в ній жили п’ять років.
Обігрівали її з допомогою щербатого чавуна. У ньому була тріщина, то ми його перевернули і в ту дірочку всували тріски та гілля, яке горіло і давало від чавуна тепло. На нього ставили німецьку каску, яка нам служила і каструлею, і чайником. Найчастіше готували баланду – у кип’ячу воду вкидали жменю пшона чи іншої крупи. Але крупа не завжди була, то ще пекли картоплю, ото в більшості нею і рятувалися. Якось материна сестра подарувала нам теличку. Ми такі раді були! Викопали для неї землянку, ростили та доглядали, щоб корова була своя і молоко. Але коли прийшли червоноармійці, то її у нас забрали… білочка на пеньочку.
Жили б ми у тій землянці ще може й довго, але оскільки ми всі вчотирьох працювали у колгоспі, то на колгоспних зборах поставили питання, щоб допомогти нам із житлом. За рахунок наших трудоднів будівельна бригада зліпила нам хатинку з очерету. У ній було дуже холодно зимою, бо замість дверей були кулики із соломи, які падали від сильного вітру. Та все ж там було якось затишніше, ніж у землянці.
Молоді роки
Удень у колгоспі, увечері – в школі
– Поступово ми з мамою вже самі утеплювали хату, потроху облаштовувалися і там прожили дуже довго. Було туго із одягом: фуфайка та ботинки – оце й усе. Город колгоспникам орали по списку. До нас, бідних, поки дійде черга, то у когось уже картопля сходить, а ми свою лише посадили. Саме тому я починала копати картоплю аж восени. Вдень на фермі, а вдома працювала ночами: місяць світить, а я з лопатою труджуся. Скопаю, заволочу й так кожного дня, доки всі тридцять соток не впораю.
У школу я ходила лише тоді, коли худоба була у стійлі. А з весни до осені ніякої школи! Закарбувався у пам’яті один випадок. На вулиці жовтень, а я боса прийшла до школи. На уроці фізкультури дітей вишикували для бігу. Біжимо… Хтось у материних чоботях перечепився, хтось загубив черевика, бо були завеликі – тоді ж діти доношували взуття після старших, якщо воно було. А я усіх перегнала. Не тому, що боса, а тому, що натренована ж була – звикла бігати днями за худобою!
До сьомого класу я ходила у другу школу, а 8-10 класи закінчувала у «вечірці», бо вдень працювала у колгоспі. Знання мала гарні, адже після школи вступила до педагогічного інституту ім. М. Горького в Києві. Але стипендії не мала, жити в Києві було ні за що, то перевелася на заочне відділення й пішла працювати у колгосп, заробляла трудодні.
Ніна Лазенко з чоловіком Гришею та сином Тарасом
«Познайомилися по фотокартці»
– Отак за роботою та навчанням і молодість проходила. Яке там кохання? Не до того тоді було. Навіть із майбутнім чоловіком познайомилася, так би мовити, заочно… завдяки фотокартці. Тож у мене було знайомство, мов у кіно!
Ми, п’ятеро подруг-десятикласниць, сфотографувалися разом. І таку фотокартку одна з дівчат відіслала своєму коханому, який на той час відбував службу в армії аж у Німеччині. Той хлопець показав це фото своєму другові, який уподобав мене та попросив дістати мою адресу. Звали його Григорій. Листувалися ми з ним певний час просто по-дружньому. А які він «теплі» листи писав! Я зачитувалася, перечитувала їх, було, по кілька разів.
Коли він прийшов із армії, ми одружилися й він забрав мене до себе у Підварки, тоді це було ще село біля міста. Працювала я у четвертій школі піонервожатою, а Гриша викладав іноземну мову у «вечірці».
Сім’я Лазенко
У мого чоловіка теж була нелегка молодість. У війну, під час облави, його з іншими юнаками німці забрали у Германію на примусові роботи. Отам він і вивчив німецьку мову, та так добре, що розмовляв не гірше за німця. Але пізніше Гриша заочно закінчив технічний вуз і відтоді весь час працював на пошті головним економістом.
Пожили ми трохи на Підварках, а потім почали будувати власну хату на тому місці, де колись стояла наша очеретяна хатинка. Прожили з ним разом 54 роки, синів виростили, у любові жили й повазі.
Я ще квіти дуже люблю – це моє друге захоплення. Як була молодшою, то й на базар виносила. Не стільки продавала, як роздавала колегам та знайомим.
Старший брат Юра в 1960-х роках працював у міській лікарні на певній посаді, водночас був там і квітникарем, для цього навіть спеціальні курси пройшов. Він оформляв ландшафт, обрізав кущі, формував крони дерев.
Стіни кімнати пані Ніни
Від нього й мені передалася любов до рослин. Він, було, пояснює, як потрібно правильно їх садити, доглядати, розмножувати та пересаджувати.
Мої найулюбленіші – тюльпани та півонії. Он скільки їх у мене! А оцю яблуньку посадили ще в ті роки, коли ми з мамою приїхали до міста з Воронежу. Стареньке деревце, але досі родить смачні яблучка. Воно – наша сімейна реліквія.
«Чоловік малював, а я вишивала»
– Я вела вишивальний гурток, коли у школі працювала вожатою. Згодом, коли перейшла у п’яту школу на посаду вихователя, то одночасно вела і «Домоводство» для дівчаток. Вишивати мене ніхто не вчив, раніше усі жінки це вміли. Я спочатку вишивала хрестиком, а пізніше гладдю.
Дітки наші підросли, то я знаходила вже час і для того, аби займатися тим, чого потребувала душа. Якби могла, то, мабуть, цілими днями тільки б і вишивала! Сяду, було, з голкою і думаю, що годинку пошию, тоді ще трошки. А час непомітно летить, глядь – за вікном уже світає!
Ніна Лазенко та Анелія Ковальська
Чоловік любив дивитися, як я вишиваю. Він чудово малював, і частенько саме по його малюнках «мандрувала» моя голка. Якось вишила йому сорочку, потім собі – одягали їх на свята чи до когось у гості. Інколи хтось із знайомих підходив і просив вишити чи блузку, чи серветку на подарунок. Охоче це робила, але спеціально на продаж ніколи не вишивала.
Багато робіт десь зникло після виставок, лишилися тільки на фотокартках. Трохи жалкую за ними, але, думаю, якщо хтось узяв, то нехай буде йому на радість.
У кімнаті Ніни Іванівни важко знайти куточок, де не було б вишитих нею робіт. Це серія рушників, присвячених затопленим селам Переяславщини. Портрет Шевченка зі словами «Заповіту» – одна з її картин із власної серії «Шевченкіани». Поряд ікони св. Ольги та св. Серафима Саровського. Тут же герб України, заквітчаний колосками й соняхами. Численні картини з зображенням природи, квітів, лелек.
– Роздивляєтеся лелек? Люблю їх вишивати. Вони в мене і біля будиночків, і на болоті, у гніздах. Ці птахи живуть близько біля людей й оберігають їх від усіляких нечистих створінь. Про це є легенди, обов’язково почитайте.
А квіти як вишивала: покладу перед собою живу квітку, й із неї знімаю узор, стараюся передати її красу на полотні. Не заспокоюся, поки не завершу роботу. Зараз уже погано бачу, то такого складного мало вишиваю.
У більшості роблю обереги: маленькі серветки із лелеками, хатинками під соломою, травичкою, квіточками. Прочитала у книжці, що такий вишитий оберіг має бути у кожному домі. Він приносить добробут, оберігає сім’ю, має магічну силу для роду. Нате і вам, – дарує на згадку вишиту гладдю хатку під стріхою, поряд зайчик, білочка на пеньочку. Таке тепло, така потужна позитивна енергетика відчувається в цьому вишитому малюнку! Нехай Бог дає многая літа пані Ніні.
“Ось такі обереги зараз вишиваю”
– Я важке життя прожила, мабуть, тому й тягу маю до красивого та світлого, – підсумовує розмову господиня. – У переплетінні кольорів заспокоююся, знаходжу розраду.
Ось цей рушничок вишивала до свого 90-річчя – остання моя велика робота. Так старалася, що поки вишивала, пригадала усе своє життя: маму, братиків, як у школу ходила, як із Гришенькою прожила. І де ті дев’яносто років узялися? Життя так швидко пролетіло…
Рушник-картина до 90-річчя
