Подружжя медиків із Луганщини — Наталія та Олег Міхалькови, понад місяць жили і працювали під постійними артобстрілами окупантів. Вирвавшись із Лисичанська, який росіяни й зараз знищують вщент з усієї можливої зброї, вони евакуювалися до Переяслава. Тут не лише знайшли прихисток, а і влаштувалися на роботу до Переяславської лікарні – Переяслав.City
«Палаючий Сєвєродонецьк бачила з вікна»
Олег Михайлович — травматолог, працював у Лисичанську в місцевій лікарні, що розміщена за десять хвилин ходьби від їхнього будинку. Наталія Ігорівна (52 роки) — кардіолог із 26-річним досвідом, їздила на роботу до сусіднього Сєвєродонецька. Каже, що це для них була звична справа — міста розташовані поряд, потрібно лише перетнути міст на річкою Сіверський Донець. Панорама на сусідній Сєвєродонецьк відкривалася з вікна їхньої квартири на дев’ятому поверсі в центрі міста.
Для жителів Лисичанська російська воєнна агресія почалася не 24 лютого 2022 року, а вісім років тому. У 2014-му Лисичанськ опинився під контролем бойовиків «ЛНР». Україні його повернули 24 липня 2014 року з важкими боями й дорогою ціною — за даними Луганської ОВА, загинуло 15 українських військових.
З вікна квартири Наталії у Лисичанську видно як горить СєвєродонецькФото: надане Наталією Міхальковою
— У 2014 році, навіть під час обстрілів міст, ми нікуди не виїжджали. Лікарні працювали, ми ходили на роботу. Пережили і призвичаїлися, тож коли 24 лютого почалося все знову, подумали, що буде приблизно те ж саме. Кудись тікати точно не планували.
Однак уже в перші дні обстріли були настільки потужними, що громадський транспорт між містами перестав курсувати. 24 лютого я поїхала в Сєвєродонецьк на роботу, а потрапити додому вже не змогла. Пробула в лікарні три доби. Коли трохи втихло, колега запропонував довезти додому своїм автомобілем. Це був мій останній робочий день, більше у лікарні я не з’являлася.
У цей часїї чоловік Олег Михайлович був вдома на лікарняному з травмою ноги. Наталія Ігорівна каже, що не звикла сидіти без діла, відчувала: повинна й надалі допомагати людям. Тож відразу влаштувалася на півставки в ту ж лікарню неподалік їхнього будинку, де працював і чоловік. За кілька днів він теж вийшов на роботу. Іншим співробітникам, які жили далі, дістатися до лікарні було все складніше — російські військові нещадно гатили по місту.
Бачити посеред вулиці снаряди звично у ЛисичанськуФото: надане Наталією Міхальковою
— Щодня й щоночі ми чули вибухи, стіни здригалися. Під час чергування, коли обстріляли наш район, в операційній вилетіли вікна. Згодом лікарня призупинила роботу. Ми сиділи вдома, спостерігаючи, як під непреривним вогнем навколо нас руйнується місто, і все одно не збиралися покидати дім. Через дорогу від нашого будинку вщент розгромили торговий центр. Почав пропадати інтернет, і наша донька, яка сьомий рік живе в Чехії, дуже переживала, бо часто не могла зв’язатися з нами. Вона весь час просила нас виїхати з міста.
Вулиця поряд з будинком Наталії, якою вона йшла на роботуФото: надане Наталією Міхальковою
«Ви собою свої квартири не прикриєте»
Через постійні атаки в місті періодично зникали газ, вода і світло. Наталія Ігорівна каже, що навіть у 2014-му, коли ситуація не була настільки критичною, комунальники не встигали лагодити перебиті електромережі та газопроводи. Ще тоді їжу для хворих часто доводилося готувати біля лікарні на відкритому вогнищі. Тепер же комунальники працювали як справжні герої: під обстрілами, ризикуючи своїм життям, відновлювали комунікації максимально швидко. Утім на початку квітня вода таки зникла надовго.
Пані Наталія розповідає, що в Лисичанську тоді почала ускладнюватися гуманітарна проблема — якщо хлібом ще забезпечувала місцева пекарня, то знайти м’ясо було дуже складно. Попри атаки, усе ще продовжував працювати ринок. Господарі, які забили домашню худобу, збували яловичину по 500 гривень за кілограм, а за ковбасами стояли довжелезні черги. Хто мав власний транспорт, їздив по крупи, олію, молочні продукти до Бахмута або Лимана, привозили собі й сусідам.
Дороги Лисичанська у репортажі The Washington Post
— Зрештою нас накрило обстрілами вже настільки, що з дому вийти було неможливо. Тут, у Переяславі, часто лунають повітряні тривоги, а у нас їх і не було, людей ніхто не попереджав. Ти можеш йти вулицею, і за мить поряд впаде снаряд. Мій чоловік ледь не щодня робив операції людям, які через це втрачали кінцівки.
27 березня в Лисичанську 23-річна медсестра підірвалася на міні і втратила обидві ноги та пальці на руці. Ця історія облетіла всю країну, а оперував її саме Олег Михайлович. Щодня дивлячись на вибиті вибуховими хвилями вікна, розбиті будинки, палаючі вікна — сім’я зрозуміла, що пора їхати з міста.
Медсестру, яка у Лисичанську втратила обидві ноги, оперував Олег МихайловичФото: Укрінформ
— У нас немає родичів в Україні. Моя сестра з 1987 року живе у Воронежі. Ми спілкуємося, вона все розуміє і, повірте, в росії є адекватні люди, які мислять і знають, що відбувається. Свекруха живе в Краснодоні, на батьківщині чоловіка – це так звана ЛНР. Вона дзвонила нам і плакала. Думаєте, усі люди, які там живуть, хотіли в ту «ЛНР»? Але вона людина похилого віку, у неї там господарство, куди б вона їхала?
Отож в Україні ми не мали куди податися, але чоловік наполіг: у нас — єдина донька, і крім батьків у неї нікого немає. Голова військової адміністрації Луганщини Сергій Гайдай в одній з промов сказав: «Ви собою свої квартири не прикриєте. Розбомблять ваше житло з вами чи без вас — це дві великі різниці». Ці слова подіяли на мене.
Донька Наталії та Олега сьомий рік живе у Чехії Фото: надане Наталією Міхальковою
«Чули, як вдарили по Краматорському вокзалу»
— Ми зателефонували колезі, який у середині березня виїхав до родичів у Переяслав, влаштувався там діагностом. Сказав, якщо надумаємо приїхати, у лікарні є вакантні місця і для травматолога, і для кардіолога — на півставки точно. Про Переяслав ми, звісно ж, знали, як про місто з неймовірно багатою історією. Зібрали мінімум речей і 7 квітня виїхали з міста.
Через інтернет Наталія Ігорівна знайшла контакти волонтерів, які автобусами евакуювали людей до Слов’янська. Там вони переночували у волонтерському пункті, а звідти вранці збиралися їхати на залізничний вокзал, щоби дістатися до Києва.
Окрема сюжетна лінія в цій історії пов’язана з кошеням, яке за три дні до від’їзду врятував Олег Михайлович. Про те, щоб кинути тваринку і їхати без неї, не було й мови.
Кішечку Уляну Олег Михайлович врятував за три дні до евакуації Фото: надане Наталією Міхальковою
— Вранці 8 квітня нам повідомили, що після обстрілів пошкоджене залізничне полотно й потяги не ходитимуть. Скільки триватиме відновлення — ніхто не знає. Ще й кошеня постійно нявчить — потрібно заспокоювати. Кілька разів до волонтерського пункту заходили люди і пропонували підвезти до Краматорського залізничного вокзалу. Три таких пропозиції ми пропустили в очікуванні, що рух потягів усе ж відновлять.
Зрештою, вирішили шукати іншу можливість виїхати. Група військових запропонувала довезти нас автобусом до Дніпра. Їхати доведеться аж шість годин, але діватися нікуди — погодилися. Сіли в автобус і почули вдалині потужний вибух. Проїжджаючи через Краматорськ, побачили багато «швидких», які мотаються містом. Це був той самий ракетний обстріл Краматорського вокзалу, де загинуло багато людей. Виходить, що ми дивом врятувалися, не потрапивши туди кількома годинами раніше.
8 квітня окупанти обстріляли ракетами вокзал у Краматорську Фото: з мережі
У Дніпрі подружжя почало шукати готель для ночівлі, але в жодному не хотіли влаштовувати з твариною. Зрештою, в одному таки погодилися, хоча й з доплатою. Вранці Міхалькови вирушили автобусом далі за маршрутом «Дніпро — Київ». І тут їм знову пощастило: водій сказав, що до Києва прямуватиме через Переяслав. Тут родину зустрів їхній друг Сергій.
«На Донбасі люди жорсткіші. У Переяславі — відкриті»
— У Переяславі нас зустріли з усією душею, — розповідає Наиалія. — Ми відразу познайомилися з керівництвом лікарні. Лариса Василівна Кузьменчук і Микола Володимирович Тарасюк прийняли нас так, мов давно на нас чекали — з повагою і теплом.
Складно було знайти квартиру, мало господарів хочуть здавати житло людям із тваринами. Знайшли варіант за 5 тисяч гривень у місяць плюс комунальні послуги. Але для нас це доволі дорого, тож підшуковуємо бюджетніший варіант, можливо, в університетському гуртожитку.
У лікарні ми працюємо на півставки, бо за нашим основним місцем роботи з нами не розривали трудові договори. Я знаю, що в нашу Севєродонецьку лікарню було пряме попадання, вона зруйнована, — Наталія Ігорівна не може стримати сліз. — Наш будинок поки відносно цілий, а гірський технікум неподалік від нього нещодавно згорів.
Намагаюсь про це не думати, концентруюсь на роботі, допомозі хворим. Переяслав — це святе місто, тут дуже відкриті, душевні, добрі люди, їхнє ставлення врятувало нас. На Донбасі люди жорсткіші. Приїхавши сюди, ми ж нічого не знали. А нам усі допомагали, усе пояснили.
Лікарня у Сєвєродонецьку Фото: Сергій Гайдай у Telegram
Варто зазначити, що все інтерв’ю Наталія Ігорівна дала винятково бездоганною українською мовою. Жартує, що хоч на Донбасі всі російськомовні, саме вона допомагала доньці з домашніми завданнями, тому й знає українську досконало, на відміну від чоловіка.
За короткий термін Наталія Ігорівна надбала шанобливе ставлення колег, тут її цінують і прислухаються. На День медика вітали вже не лише пацієнти з Донбасу, а й переяславці.
Раніше вона працювала у відділенні інтенсивної терапії, у Переяславській лікарні має справу з пацієнтами здебільшого з хронічними захворюваннями, каже лікарка. За її запитом відділення забезпечили й додатковими кардіографами, і всіма необхідними ліками. А у вільний час вона з чоловіком вивчає історію Переяслава і гуляє містом — тихим, зеленим, затишним. Хоч і зізнається, що уві сні часто бачить свій дім
