27 вересня, в музеї Кобзарства вшановували людину, яка зробила неоціненний розвиток та збереження національної спадщини, і зокрема, кобзарства Гната Мартиновича Хоткевича. Завідувачка музеєм Світлана Тетеря розповіла, що він народився в 1877 році у Харкові. Закінчив Харківський технологічний інститут Працював деякий час інженером на залізниці. Проте справжнім його покликанням було мистецтво. В Україні його більше знають, як кобзаря, проте по собі залишив близько 300 літературних творів та 400 музичних, організовував народні хори, театри й інструментальні колективи. В умовах антиукраїнської політики російсько-більшовицької імперії він розвивав українську культуру. Його українська сутність не лишилася поза увагою тоталітарного режиму. Після гонінь, цькувань та

принижень 23 лютого 1938 року Гната Хоткевича заарештували, а 8 жовтня розстріляли. 24 квітня 1956 року військовий трибунал Київського військового округу скасував ухвалу “особистої трійки” в справі Гната Хоткевича за відсутності в його діях складу злочину.
Як завжди на вшанування різних історичних постатей, які проходять у музеї Кобзарства запрошують бандуристів. Цього разу до Переяслава завітав бандурист, який народився в місті Індіанаполіс, США Юрій Фединський (Бревер). 42-х річний бандурист уже не раз був у нашому місті. Цього разу він приїхав не із бандурою, а з інструментом родини лютневих – торбаном. Музикант розповів про сам інструмент та вподовж години виконував саму різноманітні музичні твори середньовіччя. Гості, які завітали на до музею почули українські, німецькі, англійські і навіть американські пісні. Допомагала Юрію співати та грати на українському народному смичковому музичному інструменті басоля його дружина Марія.

Після концерту бандурист зустрівся із нашим кореспондентом і розповів про своє життя.
– Мій тато – американець ірландського походження. Мама – українка. Прадід воював в УПА. Дід Юрій Фединський до війни у Львові був адвокатом. У 1945 році тікаючи від сталінського режиму разом із бабусею виїхали до США. У 1947 році в Штатах народилася мама. Батьків рід із Ірландії. Свого часу мій дід по татовій лінії також емігрував у Штати. Він був зубним лікарем, згодом став професором університету. Тато пішов по батьковій лінії і до виходу на пенсію також мав в Америці практику зубного лікаря.
– Оскільки твоя мама народилась у Штатах то тебе можна вважати уже американцем у другому поколінні?
– На відміну від своєї молодшої сестри та старшого брата я ніколи не відчував себе американцем. Якось, іще навчаючись в школі знайшов у маминій фонотеці довоєнні записи капели бандуристів. Їх спів припав мені до душі. А ще дідусь та бабуся постійно згадували про квітучі вишні, про те, як кує зозуля, які там гарні та щирі люди. Вони розповідали і про співи і про вишиванки. У нас в родині всі розмовляли англійською. Проте, іноді дідусь та бабуся розмовляли між собою українською. Я їх не розумів і дуже хотів вивчити цю мову. Памятаю, що дідусь не раз жалівся на те, що в Україні не залишилось його нащадків роду Фединських. Тож я іще у школі почав підписуватись маминим дівочим прізвищем Фединський, і вирішив їхати на батьківщину своїх предків. Їдучи сюди я знав, що тут буде і чорне, і біле. І це справді так, але це моя земля, і я її не залишу.
– Юрію, коли ти приїхав в Україну ти мав уже якусь музичну освіти чи здобував її тут?

– Ще з дитинства вирішив пов’язати своє життя з музикою. Здобув музичну освіту навчаючись грати на класичному фортепіано. Але це не єдиний інструмент, який я освоїв. Після того, як одного разу я завітав до кобзарського табору, де збиралися американці українського походження, щоб поспівати та пограти на українських народних інструментах. На той час це був доволі професійний рівень. Близько десяти років я відвідував табір і зрозумів, що це – моя доля. І освоїв гру на бандурі, кобзі, мандоліні, електрогітарі…
А до України я приїхав після розпаду СРСР у 1998 році.
– Як ти познайомився із українськими бандуристами?
– Приїхавши до Києва я дізнався про кобзарський цех до якого входило чимало бандуристів. У Тараса Компаніченка я забрав бандуру, яку йому виготовив Микола Товкайло. Тарас тоді був у великій печалі віддаючи мені цей інструмент. Пізніше ми з Тарасом потоваришували і разом створили гурт “Карпатяни”. Кілька років ми виступали, але цей гурт не відповідав репертуару бандуристів. Тож ми його залишили і створили новий “Хорея козацька”. Років три я виступав разом із ними, але коли обзавівся власною родиною то мусив його залишити, бо переїхали із Києва.
– До речі, як ти познайомився із майбутньою дружиною?
– У 2006 році Олег Скрипка робив етновесілля, Тарас Компаніченко грав на бандурі, а я вибивав на бубоні. І на ньому я побачив красиву дівчину Марію. Вона немов небесне сяйво, яке спустилося на землю. Я відразу вирішив, що ця дівчина повинна стати моєю дружиною! Так і сталося. Вона тоді навчалася у Полтавському будівельному інституті тож у Полтаві у 2008 році ми і побралися. На весілля приїздили, і мама, і сестра, і бабуся.
– Чому ти змінив Київ на село Крячки у Пирятинському районі?
– Коли у нас народився первісток, син Мирослав, я зрозумів, що дитина повинна рости на землі, а не асфальті. І тому ми купили хату у Крячках, і переїхали на Полтавщину.
– За час твого перебування в Україні тут відбулись дві “революції” в 2005 та 2014 роках. Ти когось підтримував тоді?
– Так я був самим активним їх учасником. Звичайно ж виступав на боці людей, які вийшли на Майдан. І якщо перша пройшла мирно, то друга… Але я вірив, що нас перемогти не вдасться.
– То значить російська пропаганда говорила правду, що її учасниками були американці?
– Так, так (сміється)
– У сьогоднішньому виступі тобі допомагала дружина. Вона грала на басолі. В неї також є музична освіта?
– В дитинстві Марія навчалась грі на скрипці, тож певні навички гри на струнному інструменті вона мала, і басолю освоїла самостійно. У виступах мені ще й діти допомагають вони співають разом із нами. Сьогодні трохи завелика аудиторія, то вони соромились.
– Скільки у вас із Марією дітей?
– Раніше в українських родинах завжди було багато дітей. У нас їх четверо. Старшому Мирославу виповнилось 8 років, близнючкам Адріані та Наталії по 6, а найменшій Лесі 1 рік та 3 місяці.
– То на велику родину маєте великі витрати?
– З дружиною обробляємо город, маю учнів, роблю музичні інструменти. До речі ось цей торбан виготовив для себе сам. Приїздив сюди у музей дивився як він зроблений, зняв ескіз. Також іноді фінансово допомагає рідня, як її так і моя.
Дякую за розмову.
Володимир Набок, міськрайонна газета “Вісник Переяславщини”