Злодійське втручання рашки у внутрішнє життя нашої України у 2014 році змусило багатьох українців пізнати жахливе лицемірство сусідньої країни. Проте, в нашій країні знаходилося ще чимало колаборантів, маргіналів і «сліпих» прихильників «руського міра». Особисто я відчувала, що кого-кого, а Україну рашка ніколи не випустить зі свого впливу. Говорила про це рідним, друзям, знайомим, ще з 1991 року і з острахом очікувала війни. Як історик знала, що буде різанина – кривава, з демагогічними заявами про спільне коріння, про фальшоване братерство, спотворені історичні цінності. Тому зраділа Будапештському меморандуму, хоча й розуміла, що знищуючи зброю ми стаємо вразливими. Цей крок давав нам змогу трохи устаткуватися в Незалежній Україні і виховати покоління свідомих українців. Здивувалася, коли в країні відбулась Помаранчева революція без втручання Московщини, дуже тоді боялася. І от, Майдан 2014р. остаточно затвердив прагнення більшості українців до Європейських цінностей. Рашка остаточно зрозуміла, що втрачає Україну, навіть корумповану. І коли на Васильківській аеродром приземлився десант з «братами» рашистами я відчула – настає кривава частина нашої історії, війна приходить до нас, але ж ми без зброї!, ми з розкраденою армією, пів країни живе з радянськими стереотипами про братство з російським народом, про єдину «колиску» (ха-ха!). Не здивувалась здачі Криму, зраділа стійкості Одеси, Харкова і заболіло серце за депресивним Донбасом. Довгих вісім років населення України історично формувалося: духовно, патріотично, економічно, політично, військово. І так ми всією державою зміцніли, що Московщина зрозуміла, або зараз – або вже ніколи їм не загнати українців в ярмо рашистської панщини. На жаль, мої передчуття про криваву різанину справдились. «Руський мір» зрештою, перестав лицемірити і оголосив денацифікацію українців, тобто фізичне знищення, просто через те, що ми є, що ми живемо й працюємо без їхньої вказівки, годуємо себе й інші країни, а на них взагалі не звертаємо уваги. Маємо безліч політичних, економічних, матеріальних і духовних проблем, проте все більше відриваємося від совєцкіх скрепів, від російської панівної мови, культури. Зокрема це виявлялося в декомунізації, а з початком війни ще й дерусифікації. От з останньою в нас йшло тугенько, бо як же ж без «вєлікої» культурної спадщини на якій виросли декілька поколінь українців, якою захоплюється весь світ і пам’ятники стоять. Постійно знаходиться якійсь «лояльщик», який заступається за російську культуру, стидає українців за агресивне ставлення до російської культури. Проте москалі не гребують красти наші історичні цінності й видавати за свої реліквії (Вишгородська ікона, назва держави Русь, топоніми міст та ін.). Оця українська лояльність, не що інше, як наслідок більш ніж трьохсотлітнього національного гноблення свідомості українців російськими політиками, культурними діячами. Гноблення відбувалось різними шляхами, підступними становими, мовними, освітніми реформами, голодоморами, національними репресіями. Все це дало свої плоди, українці часто-густо стидалися признавати свою національність, більше вивчали російську літературу, мову ( в декотрих навіть «челюсті» не можуть відтворювати українську артикуляцію). Вважаю, що давно прийшов час відрізати фальшиві рудименти рашистської культури. Зокрема в нашому місті це стосується сумнозвісних пам’ятників «навіки разом», топонімів та братських могил (Єстонія показала приклад цьому вже давно, та й не тільки вона). Пам’ятникам вже давно місце в резервації, могилам воїнам 2-ї світової не в парку акрополя, а на одному з некрополів Переяслава (бо інакше з могил ніколи не виберемся). Зрештою, в парках Тараса Шевченка і Григорія Сковороди повинні бути меморіалізовані твори, цитати, герої цих великих українців, яких народила і виплекала Україна, які жили і творили в нашому Переяславі. Про це повинні знати всі хто приїздить до нашого міста без екскурсовода, а просто завдяки візуалізації. Ще один нагальний крок до розкриття, популяризації своєї, української історії і культури є деколонізація урбанонімів. В Переяславі й досі існує проспект Червоноармійців, а також чималенька кількість вулиць, які уславлюють росіян. Скажете війна і не на часі, але ж ні! Переяславські «лояльщики», годі вже розводити антимонії, кривава різанина показала всьому світу забаганки «руського міру» і культуру сусідньої держави. З 11 березня почалися перейменування урбанонімів по всій Україні: Ніжин (11.03.), Мукачево (23.03 і 05..04 – 90 назв змінили!), Ужгород (24.03.), Київ (01.04.), Львів (07.04.-30 назв), 8 квітня був зареєстрований Проект Закону № 7253 щодо невідкладного ухвалення змін до топонімічного законодавчого поля України, Вінниця (09.04), Полтава (11.04), Калуш (13.04), Івано-Франківськ (13.04). Про дерусифікацію топонімів заговорили в Одесі, Миколаєві. В Переяславі, навіть після декомунізації, залишилось ще багацько назв, що возвеличують росіян. Зокрема найбільшу групу складають 26 вулиць названо іменами учасників бойових дій та військових начальників учасників 2 світової війни, що героїчно загинули за визволення України від німецьких окупантів (серед яких є затяті ідеологи сталінської системи). До другої групи з 24 назв входять назви на честь росіян, що прославили свою країну досягненнями в науковій та культурній галузях, осіб, що мають заслуги перед державою Росії в різні століття. Так, вони не були рашистами, жили багато років тому, творили шедеври літератури чи, навіть, полягли на нашій землі, але…чому, чому таких самих українців з подібними історіями життя ми майже не знаємо, а російських знаємо? Тому що це все наслідки зросійщини і колонізації. Чому в нас найбільше цитують російських класиків і лише тільки Тарас Григорович складає конкуренцію. Але ж наш пророк не самотній в геніальних творах! Ще чотири вулиці у своїй назві відображають події 2-ї світової війни: Героїв Вітчизняної війни, Героїв Дніпра, Перемоги, 40-річчя Визволення Переяславщини. Вважаю, що принаймні дві назви потребують перейменування, тому що термін Вітчизняної війни, вживається тільки в радянській історіографії і деякими істориками країн колишнього СРСР для окреслення радянсько-німецького збройного конфлікту 1941–1945 років у рамках Другої світової війни. Цей термін був створений радянською пропагандою за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами 1812 року. Поза межами колишнього СРСР «Велика Вітчизняна війна» практично не використовується. В інших країнах її замінює термін — Німецько-радянська війна. Назви потрібно міняти, ще й з тієї причини, що з 2014 р. в Україні відбувається ще одна, для нас Вітчизняна війна – російсько-Українська! І, нарешті, ще дві назви: Можайська і Вілейська, які походять від назв адміністративно-територіальних центрів Росії і Білорусії. Так, ми, переяславці, надали цім країнам честь і назвали вулиці, вважали Можайськ і Вілейку друзями, та більше – побратимами. Проте для суспільств де панує зверхність нації по відношенню до інших, де панує диктатура , сповідується рабська ідеологія – братерства не існує. Переяславці не зважаючи на русифікацію зберегли українську мову, хоч і трохи суржиком засмітили, тоді як Київ, Полтава, Черкаси (особливо у 1970-х-90х рр.., знаю бо працювала екскурсоводом) майже повністю перейшли на російську. Вважаю вже терпіти стереотипи радянщини і російщини неприпустимо. Настала година підіймати пласт справжньої української культури не тільки в музеях і наукових установах, але й на побутовому рівні.

Джерело