“Шолом, Переяслав!”

Чимало цікавих людей проживало у нашому місті. Серед них були і євреї…

У 1870 році по вулиці Семінарській (теперішня Гімназійна), знаходився будинок Арнополіна Давида Ісаковича (1850 р. н.) Сім’я жила заможно, мала восьмеро дітей (троє хлопчиків – Самуїла, Овсія, Нохима та п’ятеро дівчаток – Рахілю, Хану, Голду, Несю та Броню).

Давид Ісакович мав три заїжджі двори та дві крамниці, у яких продавалися крупи та борошно різного помолу.

Певну кількість грошей віддавав на пожертвування місцевій тюремній лікарні. За його кошти було придбано ліжка та деякі медичні інструменти.

Старший син Самуїл (1880 р н.) одружився на Хаї Вайсберг. Працював у взуттєвій майстерні, але дохід від неї був маленький. І він переїздить із своєю сім’єю, на запрошення товариша,у місто Полонне Волинської губернії, де у 1915 році у них народжується син – Ісаак. Боячись єврейських погромів у 20-х роках Самуїл змінює своє ім’я і стає Володимиром.

Ісаак Володимирович з дитинства любив складати вірші, а на випускному вечорі у школі навіть поставили маленький спектакль за його п’єсою.

У 1930 році Ісаак приїздить до старшої сестри в Москву. Тут він працює на заводі і пише у заводській газеті свої вірші.

У 1941 році вирішує іти на фронт добровольцем, звідки повертається інвалідом другої групи. Даються взнаки дві контузії, які отримав під час боїв.Працюючи на заводі продовжує публікувати свої вірші та фейлетони. У цей же час він змінює свої ім’ я та прізвище, стає Олександром Соболем (таким був його літературний псевдонім). У паспорті прізвище його уже записано, як Соболь. У країні починає розквітати антисемітизм.

Незабаром він одружується. Сім’я живе дуже бідно. На заводі почалися утиски робітників єврейської національності. Його скорочують. Олександр починає хворіти. Цілих п’ ять років він провів у лікарнях. У цей же час і його дружину – Тетяну, звільнили із радіокомпанії із аргументацією, що чоловік-єврей і порекомендували розійтися. Ішов 1954 рік. На роботі вона була поновлена через рік, але у 1957 році пройшов другий “єврейський погром” у головній редакції радіосповіщення. Всі, хто мав зв’ язки із євреями, були звільнені

Соболєв фактично залишився без роботи. Його статті, фейлетони та вірші ніхто не брав, а фізично працювати він не міг, не було здоров’я. Друзі та колеги намагалися йому допомогти. Його твори друкував журнал “Крокодил”, і навіть випустив маленьку збірочку його віршів. Хоча після цього головний редактор журналу – Мануїл Семенов, отримав сувору догану .

У 1958 році по радіо розповіли про відкриття меморіального комплексу в Бухенвальді. Це почув Олександр. Він закрився у своїй кімнаті і дві години не виходив із неї. Вийшовши із кімнати, уже тримав у руках листочок паперу, на якому був написаний вірш “Бухенвальдський набат”.

“Сотни тысяч заживо сожженных

Строятся, строятся в шеренги к ряду ряд…”

На другий день він відніс вірш у газету “Правда”- інвалід, фронтовик, поет. Але для партійної номенклатури він був безпартійним євреєм “Ісааком”. Його вірш не взяли, але незабаром він був надрукований у газеті “Труд”. Тоді Соболєв наважився і відправив його відомому композитору Вано Мураделі. А через два дні отримав відповідь: “Пишу музику і плачу…. Який вірш!”

Мураделі із піснею звернувся до дирекції Всесоюзного радіо. Але там отримав відмову. Ось як про пісню відізвався поет-пісняр Лев Ошанін: “Мракобесные стихи: мертвые в колоны строятся!”

Але так як у Радянському Союзі розквітала художня самодіяльність, і для неї не було такого суворого вибору пісень,то пісня Мураделі прозвучала у виконанні одного із художніх колективів.

Одного єдиного виконання пісні було достатньо, щоб вона підкорила весь світ.

У Радянському Союзі вперше пісню почули після виходу на екрани документального фільму “Весенний ветер над Веной”. У 1962 році її висунули на Ленінську премію, де згадали і про автора вірша, але потім його ім’ я було видалено у зв’ язку із його національністю. Премію пісня так і не отримала.

У 1963 році пісню “Бухенвальдський набат” виконав Муслім Магомаєв на “Блакитному вогнику”. Про пісню знали тільки як “пісню Мураделі”.

Письменник Костянтин Федін так висловився про пісню: “Я не знаю автора стихов, не знаю других его произведений, но за один ” Бухенвальдский набат” я бы поставил ему памятник при жизни’.

Пісня звучала часто за кордоном. Люди допитувалися, хто ж автор вірша? Їм відповідали, що це людина відома і заможна. Ісааку навіть хотіли подарувати автомобіль. Але це все було відхилено працівниками КДБ. На всі запитання була дана відповідь: “У нього є все! Ні в чому не має потреби!”

А у цей час Соболєв жив у багатокімнатному бараці.

Помер у 1986 році, проживши життя у злиднях.

За багатомільйонні тиражі платівок з його піснею радянська влада гонорар не платила. Його вдова продала материнську трикімнатну квартиру, переїхала у однокімнатну, а на різницю від продажу при допомозі Еврейської культурної асоціації видала вірші чоловіка.

У 2002 році у парку Перемоги у Москві було поставлено пам’ятник О. Соболєву.

Таке переяславське коріння мав єврей, який тільки після своєї смерті став знаменитим!