Як відомо, у Переяславі-Хмельницькому (Київська область) святкування Дня міста традиційно пов’язують з  його визволенням від німецько-фашистської окупації в період ІІ Світової війни. Нещодавно до нашої редакції завітав переяславець, безпосередньо причетний до тих далеких подій. У серпні цього року Петро Псурцев відзначив вже свій 90-літній ювілей, і є одним з найстаріших ветеранів війни, що ще живуть в нашому місті.

У військовому кашкеті, з планками, що свідчать про нагороди, на піджаку, Петро Тимофійович зберіг до теперішніх своїх поважних років не лише бадьорість духу, а й добре почуття гумору. Спочатку представився Петром Четвертим, але тут же розсміявся, пояснив, що так жартує.

– У Переяславі я пришелець, – розповів. – Народився на Харківщині. До війни вона була така велика, що включала і Писарівський район, в якому було моє село. Восени 1943 року наш піхотний полк разом з іншими військами брав участь і у звільнені Переяслава, і у форсуванні Дніпра. Ото з ним я вперше і прийшов сюди. Спочатку полк зупинився у селі Помоклі і щодня на передову посилав роту солдат.

В голодовку в нього померла мати, коли почалася війна, на фронт забрали батька, залишився сам. Тож, коли радянські війська почали звільняти Україну, він пішов до війська добровольцем. Записався на рік старшим, щоб не відмовили. Це виявили. Та він сказав, що більше йому немає куди йти. В армії був рядовим, зв’язківцем.

Участі у боях за Переяслав не брав, а от форсування Дніпра для нього особисто могло б стати дуже драматичною подією. Розповів, що на плотах вони переправилися рано в ранці біля села Єрковці. Вже почали підніматися на гору на правому березі, аж раптом налетіла ворожа авіація. Почали бомбити, багато плотів було розбито. Загинули і ті, хто ще залишався на них. Правда, після цього випадку провоювати Псурцеву довелося недовго.

Десь під Обуховим ремонтував у полі зв’язок і провалився у вирву від бомби, що була заповнена крижаною водою. Із запаленням легенів потрапив до госпіталю. Поки там лікувався, вийшов наказ Сталіна, щоб молодих (він 1927 р. н.) на фронт не посилали. То його та інших направили до резервних частин. Невдовзі після закінчення війни потрапив на курси військових закрійників до Москви. А коли відучився, приїхав до штабу Київського військового округу.

– Отам у Дарниці в лісі стоїть батальйон зв’язку, – сказав офіцер. – Вони отримали нову військову форму, а підігнати нікому.

– Отак я знову потрапив до зв’язківців, – пригадав Петро Тимофійович. – Офіцерам форму потрібно було шити індивідуально. Командир підполковник Бронштейн подивися на мене та й каже: “Ну, спочатку ший мундир замполіту майору Зибіну”. Мабуть, побоявся, що я не досвідчений і можу зіпсувати. Коли ж пошив, зібралися старші офіцери, їхні дружини і нарядили замполіта. “О! Те, що потрібно, – оцінив командир. – Ну, тепер ший і мені”.

Це був вже 1948 рік. Всі солдати батальйону жили в одному величезному наметі, укривалися шинелями. Якось до них приїхав командуючий округом Гречко. Був обурений, що вже стільки років минуло після війни, а у солдат такий поганий побут. Після цього батальйон перекидали в різні місця, аж поки у 1950 році не направили до Переяслава. Отак Псурцев волею долі і опинився у місті, яке колись звільняв. І залишився тут вже назавжди.

Розмістили їхній підрозділ у приміщенні колишньої в’язниці, що було біля автовокзалу. Проте вже через рік почалася велика демобілізації.

– Оскільки я командира обшивав, пошив йому і шинель, і мундир, він запропонував мені продовжити службу, – сказав Псурцев, – І залишив мене кладовщиком на складі недотарканого запасу. Роботи тут було мало, то ж у мене було достатньо часу, щоб шити. Через два роки частину перевели у центр міста. Умови тут були вже значно кращі, ніж у колишній в’язниці.

Якось Петро Тимофійович потрапив на концерт до районного будинку культури. На сцені танцювали дівчата з фабрики художніх виробів. Якась бабуся сиділа поряд з ним, показала на одну дівчину-танцюристку і порадила познайомитися з нею. Отак одразу ж після того концерту він і познайомився з своєю майбутньою дружиною, нині вже покійною, Людмилою Бутко.

– Дружили ми з нею років п’ять, а потім вона й каже: “Може вже час піти до загсу?” Прийшли, сидимо. І от нас викликають – “Петро Спурцев і Людмила Бутко!” Я роблю здивований вигляд та й кажу: “Як Бутко? Хіба вона не Зикіна (знаменита у минулому співачка – авт.)? Якби ж я знав, що вона не Зикіна, то й не прийшов би розписуватися. Розсмішив там всіх, – говорить він і сам сміється як в молоді роки.

У них народилося двоє дітей, вже є і онуки. Як майстер-закрійник, Петро Тимофійович “обшивав” не лише командира, а й своїх рідних. Та в останній період перестав займатися цією справою, бо вже погано бачить. Правда, сказав, що “Вісник” ще читає без окулярів як де крупнішим шрифтом.

Якось вже при незалежній Україні перед Днем Перемоги до нього завітали із військкомату і повідомили, що йому присвоєно звання лейтенанта запасу. І потім кожного року до цього ж свята – більше і більше звання.

– І от заходить до мене якось колишній військовий комісар Олександр Чорний та й каже, що мені присвоєно вже полковника. Відповідаю, що ні за віком, ні за освітою такого звання не потягну. “Ну, нічого, – жартує він, – будете там по кадрах”. Ми обоє розсміялися.

Зараз таке життя, що його рідні змушені багато працювати, а він здебільшого залишається вдома лише з котом. А, коли 12 серпня, йому виповнилося 90 років, рідні влаштували гарне свято. Було немало гостей, теплих привітань, подарунки. Ювіляр, як завжди був не лише у гарному гуморі. Заради такої події одягнув святковий мундир з погонами полковника.

Петро Тимофійович розгорнув папку і показав ксерокопію фото, де він у цьому парадному мундирі, новому військовому кашкеті. Ще з папки вислизнула ксерокопія портрета Леоніда Брежнева.

– Впродовж всього мого довгого життя, – тицьнув пальцем у колишнього генсека, – найкраще жилося при ньому.

Газета “Вісник Переяславщини”