Сьогодні в рамках проєкту «Моя незалежність» – зустріч із Григорієм Сокуром (69 років), міським головою Переяслава у 1998-2005 роках – Переяслав.City

– Григорію Романовичу, нагадаймо читачам, що до того, як стати очільником міста, ви служили в міліції.

– Родом я з Тетіївського району, а в березні 1978-го почав службу в Переяславі з посади інспектора карного розшуку, а через неповних шість років став заступником начальника міськрайвідділу з оперативних питань, ще через чотири – заступником начальника-керівником з громадської безпеки. У моєму підпорядкуванні було понад сто осіб: дільничні інспектори, охорона, патрульно-постова та дорожньо-постова служби, ДАІ, паспортний стіл, навіть місцеві пожежники.

– Найскладнішим, очевидно, для міліції був той короткий серпневий період путчу в Москві – ГКЧП. Якраз за пару днів до цього нам призначили нового начальника – Василя Коляденка. Тож поки він освоювався з новим місцем служби, в усьому покладався на мене, а передусім в охороні громадського порядку. У той період ми несли посилений варіант служби, тобто райвідділ у повному складі перебував на робочих місцях, готовий будь-якої миті до виїзду відповідно до наказу. Пайки, хімзахист були готові, споряджена зброя стояла в зброярні. Відпускали додому лише після опівночі поспати.

Був наказ зверху – затримувати панікерів. Клопоту доставляв міліції фермер Віктор Авраменко – він на автовокзалі проводив активну агітацію проти членів ГКЧП. Ось його міліціонери затримають, а потім мене питають: «А що з ним далі робити?» – «Ну хай пару годин посидить, а потім відпускайте», – відповідаю. Я й сам, послухавши західні радіоголоси, а потім побачивши, як у гекачепістів тремтять руки на пресконференції, ними ж і організованій, зрозумів, що ці люди – не надовго. Тож 20 серпня особовому складу нашого міськрайвідділу, що сидів в актовій залі, сказав: «Хунта не пройде!». Не всі зрозуміли, перепитували один в одного: що він балакає? Та й справді – через півтора дня все вернулося на круги своя. Незабаром же, 24 серпня, Україна проголосила акт Незалежності.

А 6 вересня біля міської ради підняли жовто-блакитний прапор. Поки був мітинг, міліція чергувала на відстані, а в натовпі були переодягнені наші співробітники – службова необхідність: ми мали знати настрої людей і бути готовими до будь-якого розвитку подій.

Згодом нас залучили до опечатування приміщення міськкому компартії, яке через певний час віддали під музичну школу.

Потім почалася підготовка до грудневого референдуму. По радіо постійно лунали пісні у виконанні Оксани Білозір, особливо проникливим був її «Реквієм». Результат був неймовірним: навіть у Криму 56 відсотків проголосували за незалежність України, на Донеччині та Луганщині – за неї було близько 90 процентів голосів. Це дало можливість стати суверенною державою.

– Що вас спонукало до думки стати мером Переяслава?

– Таке рішення прийшло поступово, можна сказати, в ході інших виборчих баталій. Спочатку серед колег визріла ідея (це був 1990-й) подати мою кандидатуру на вибори до обласної ради: «Давай, тебе всі знають, ти в місті шанована людина». Мене й справді знали – я з 87-го вів у вашій газеті рубрику «Хроніка міліцейських буднів», через кілька років почав її дублювати на районному радіо. Репутація у мене була правдивого й справедливого офіцера міліції, який то критикує суддів, що виносили м’які вироки злочинцям, яких міліція затримувала, то клеймить представників органів влади.

На тих виборах я мав перемагати, випереджав Олександра Тарасенка, голову міськвиконкому, на 350 голосів. Але на двох останніх дільницях дві його підлеглі під час підрахунку зробили все «належне», і він переміг з різницею 27 голосів. Я дав телеграму в обласну виборчу комісію про фальсифікацію, та хто там на неї звернув увагу! Було дуже прикро.

Однак через чотири роки я таки став депутатом обласної ради – з неймовірним результатом 7900 голосів. Це було більше, ніж набрали два інші претенденти, діючі депутати облради.

Той мандат мені незабаром дуже допоміг, можна сказати, врятував!

Григорій Сокур приймає вітання від Михайла Литвиненка (ліворуч) Фото: надане Григорієм Сокуром

– І що ж сталося?

– Я саме лікувався в Трускавці, як мені телефоном повідомляють – у Переяславі надзвичайна подія: сім осіб утекло з ізолятора тимчасового тримання, перепилявши металеві грати на вікні. А ІТТ – зона моєї відповідальності. Наказ – терміново повертатися. Ні, думаю, на розправу не поїду. Узяв довідку, що в мене якраз запалення артриту і ще на тиждень затримався в санаторії. Їду вже автобусом з Києва, бачу, як машина начальника мчить на столицю. Якраз на колегію з того приводу. Вже потім дізнався: хотіли Сокура звільнити. Та раз він депутат, потрібно робити подання до облради, потім чекати згоди на звільнення. Тож не стали морочитись і впаяли «неповну службову відповідність». А тих «бігунів» за кілька днів переловили.

– Як проходили ваші перші вибори на мера?

– Я побував практично у кожній організації. Мені допомогли моя репутація та і досвід також – фальсифікацій не допустили. І я більш ніж на тисячу триста голосів обійшов чинного міського голову Миколу Кардаша. А в 2002-му на наступних виборах обігнав Тетяну Чайку, що була другою, на 3,5 тисячі голосів. Правда, мені не дали допрацювати всю каденцію, несправедливо звільнивши в серпні 2005-го.

– Якими справами, здійсненими командою Сокура, ви пишаєтеся до цих пір?

– Передусім організованим благоустроєм. Місто було чистим, ошатним, потопало в квітах. Недарма з благоустрою Переяслав протягом 2000-2004 років займав призові місця – тричі в області і двічі в Україні. Після нас були подібні результати? А ми проводили не двомісячники, як в інших містах, а піврічні толоки до пізньої осені. Ми допомогли розширити виробництво в місті фабриці «Сотекс» (300 працюючих), посприяли розвитку фабрики «Захист», хлібозаводу. Були створені передумови для залучення інвестором «Костала».

Ми відновили пасажирські перевезення, освітлення вулиць, будували дороги. Уявіть, протягом останніх моїх чотирьох років на посаді міського голови в Переяславі зробили майже 12 км доріг та 2,5 км тротуарів. Таке не змогли здійснити навіть у великому місті Біла Церква. А побудова Меморіалу Слави, а отримання статусу національного в 1999 році історико-етнографічним заповідником та набуття в 2002 році статусу університету колишнім нашим педінститутом! А скільки проєктів ми започаткували – «Людина року», свята мікрорайонів, вшанування випускників-медалістів, громадські слухання, загальноміська толока, «1100-річчю Переяслава – 1100 добрих справ», створили благодійний фонд «Турбота» для допомоги нужденним землякам! А хіба не пам’ятним є те, що ми повернули Переяславу історію: герб, прапор, історичні назви місць?

Під час відкриття футбольного майданчика зі штучним покриттям біля ЗОШ №7 разом з головою обласної федерації футболу Олександром Тютюном. 2004 рікФото: надане Григорієм Сокуром

– За рахунок чого це було досягнуто?

– За рахунок величезної, неймовірної довіри людей до влади. Не було і натяку на корупцію. Навпаки – в пріоритеті влади була публічність і прозорість. Ось дивіться, в мене газета міської ради «Переяславська рада», а в ній повідомлення, кому виділені земельні ділянки, та хто отримав житло. Нам не було чого приховувати! І завдяки цій фантастичній довірі людей ми отримували від них грошові внески на ремонт доріг, на газифікацію та водопостачання. Інші 50 відсотків потреб у коштах покривала міська влада. Завдяки цьому паритету ми вирішили практично всі проблемні питання щодо соціального розвитку мікрорайонів Борисівка, Трубайлівка, Бабачиха, Поліський. А хіба без довіри людей ми змогли б здійснити такий проєкт як «Лікарняна каса»? Її членами стали 7 тисяч осіб! І уявіть, цей проєкт ми започаткували буквально відразу (так співпало), як луснув один з найбільших банків держави «Україна». А міській владі вірили! Я і досі тішуся цим.

– Що для вас є незалежність держави?

– Незалежність нам дарована Богом, на жаль, у той період, коли ще не визріла національна еліта. Та й народ у більшості своїй ментально не був готовий. Ейфорія, очікування були надзвичайними, та вони вже незабаром змінилися відчаєм, розгубленістю, матеріальним зубожінням. Очевидно, далеко не все виходить, як треба, тому що, як стверджував Іван Драч у своєму вірші, написаному на Тарасовій могилі у 1994 році: «Бо ми раби – найвища наша суть». Ми все ще в більшості своїй і справді не вичавили із себе раба – перед системою, чиновниками, несприятливими обставинами, все ще почуваємося меншовартісними порівняно з багатьма іншими народами.

Разом з тим маємо завищені очікування від керівників держави. У нас шостий президент, і що, хоча б один нас задовольняв? Саме від відчаю, зневіри українці обрали Зеленського. І що маємо? Іде розвалювання практично всіх державних інституцій. Люди не вірять в свою захищеність. Саме тому так багато молодих – грамотних, перспективних – від’їжджає закордон. Скільки їх повернеться?

 Узагалі переконаний, що незалежність держави починається з кожного з нас. Адже як маєш проблеми – подивися передусім на себе, можливо, сам є тому причиною. Ставлення до мови, в яку церкву ходимо, чи знаємо історію своїх предків – все це і визначає зрештою, яким громадянином держави ти є.

Напередодні ювілею держави не можна не згадати переяславців, які виборювали її незалежність своєю активною громадською діяльністю, і яких, на жаль, уже немає серед живих. Це – Олег Іващенко, Зоя Голиця, Віктор Авраменко, Григорій Остронос, Юрій Глазунов, Ярослав Потапенко та інші.

Та попри весь теперішній негатив, я вірю в Україну. Ми – талановитий народ, ми – міцний народ, який протягом віків успішно захищав свою ідентичність. Нас порятує тільки єдність. В єдності наша сила, в єдності наша перемога. І як молитовний заклик до єднання, повторю слова поета Володимира Сосюри: «Любіть Україну, всім серцем любіть!» За будь-яких обставин.