У музеї Г. Сковороди відкрито незвичайну виставку. Світлини квітів. Здавалося б, що тут незвичайного? Фотоапарати тепер є у всіх, квітів – море. Аж ні. Не кожен хто фотографує — фотограф, не кожен фотограф — художник. Треба вміти побачити!
«Ви знаєте, як цвітуть нарциси, тюльпани, хризантеми, троянди, мальви? Звичайно, знаєте. А як цвіте соняшник? Яка то квітка! А кукурудза як цвіте, квасоля, капуста, мак? Я теж раніше не помічала, не придивлялася, а тепер… Боже, який красивий світ!» — Обличчя Ніни Олександрівни світиться щастям.
А ми слухаємо і… о, тієї миті ми теж щасливі! Тепла хвиля почуттів – світла, лагідна, передається одне від одного і огортає всіх. «Останні роки я існую тільки на цьому клаптику землі біля хати, як прив’язана, нікуди не можу піти. Все, що є у мене, все тут…».
Цими світлинами, що на стіні в рамах, у вітринах, закарбовані щасливі миті життя. Не тільки життя рослин, але й людини. Рослини цвітуть, бо людина виростила їх. Сама. Своїми руками. І великою своєю любов’ю. Все прекрасне на землі – від любові. Нема обставин, які б знищили в людині жагу краси, якщо серце її добре й любляче. І такої сили нема, яка б знищила в людині любов.
Розповідь почалася з квітів і зворушила всіх, а далі вже про людей. Сорок років праці в музеї, а музей – це найперше люди. Михайло Іванович Сікорський був не просто директором, він – творець унікального заповідника, який сьогодні є перлиною України. Тут все зроблено руками людей. Одні – вишивали, малювали, кували, вирізали з дерева, ткали, інші – зібрали все це, щоб зберегти. Це не тільки наша історія; це наше теперішнє і майбутнє, «бо який світ збережемо, такий передамо дітям».
Напевно, це головне: діти. Якими вони ростуть? Що важливе й цінне для них в житті?
Для всіх присутніх Ніна Олександрівна знайшла гарні слова. А про себе… «Народилася я у В’юнищі…» «Скільки експонатів у наших музеях з В’юнищ? П’ята частина».
А який зв’язок між маленькою квіточкою і Дніпровським морем? На перший погляд, ніякого, а проте… з уваги до малої квіточки починається любов до рідного краю. Та коли природний ландшафт зруйновано, пробуджувати почуття Батьківщини важко. Але краса квітів, які виростила мама, бабуся, наповнює дитячі серця почуттям краси і любові до рідної землі, до людей.
Виставка працюватиме до 25-го жовтня, хто ще не відвідав – обов’язково прийдіть. Світлини неймовірні, а зворушлива, невимушена атмосфера в музеї Г. Сковороди завжди, вона щоденно створюється людьми, які там працюють, спасибі їм. Та головна вдячність за хвилини радості й смутку (без нього як? І радості не було б!), звичайно ж, Ніні Олександрівні.
А ще… хтось із присутніх згадав, що на кожну квітку є пісня. І не одна. Почали згадувати, наспівували. «Червоні маки», «Квіти ромена», «Червоні троянди», «Знову цвітуть каштани»… Не всі слова знали повністю. Але першою заспівали «Чорнобривці». Всю, дуже гарно, і до кінця.
