На Київщині проживає 126 тисяч ветеранів та членів родин загиблих – таку цифру днями озвучив голова Київсько ОВА. Утім це дуже загальні дані. Бо, наприклад, у Переяславській громаді точної кількості ніхто не знає. І через постійну зміну ситуації в умовах війни, і через розрізнений облік.
Тож коли йдеться не лише про соціальний захист з боку держави, а й про різнопланову підтримку від громади, виникають питання щодо рівного доступу до неї.
Чому так відбувається і хто нині знає про ветеранів з громади найбільше, досліджував Переяслав.City.
“Сильні Переяслава” з Богданом Бутовичем
Про те, як живуть і відновлюються ветерани у міській громаді, більшість знає небагато – що є команда ветеранів “Сильні Переяслава”, які здобувають призові нагороди на різних змаганнях. Вони є достатньо медійними не тільки на місцевому рівні: капітана команди Богдана Бутовича та його історію вже знає й аудиторія загальноукраїнських медіа.
Богдан Бутович до повномасштабного наступу росії фактично вже був ветераном війни як учасник бойових дій у зоні проведення АТО/ООС із 2017 року. У січні 2022-го завершився контракт, і він планував зробити перерву заради сім’ї з двома малими дітьми. Але почалася повномасштабна війна і чоловік повернувся до лав ЗСУ.
Богдан Бутович під час служби в ЗСУ, 2020 р.
Та 9 березня 2022 року під час боїв під Мощуном на Київщині зазнав важкого мінно-вибухового поранення. Лікарі врятували життя, але видалили частину внутрішніх органів. Президент особисто вручив захиснику орден «За мужність» ІІІ ступеня ще в лікарняній палаті. Після тривалої медичної реабілітації він повернувся додому з пожиттєвою ІІ групою інвалідності.
Зовні ніби цілий, але безсилий настільки, що навіть дітей на руки не міг підняти. Це остаточно зламало морально. Настигла депресія, алкоголь і зневіра. “Я ждав своєї смерті”, – зізнавався Богдан.
Найактивніші учасники команди “Сильні Переяслава” здобули чергові спортивні нагороди
– Для мене спорт став рятівним після повернення з війни. І я зараз хочу активно залучати до тренувань інших ветеранів, цим морально підтримувати і допомогти адаптуватися після фронту, – наголошував в інтерв’ю нашому виданню Богдан Бутович.
Із тренерами Ігорем Юрченком та Артемом Алексєєнком почали займатися на базі залу Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Зробили ставку на адаптивні види спорту.
Саме тоді в Переяславській громаді розпочали роботу і фахівчині з супроводу ветеранів. Вони охоче підтримали Богдана – направляли до нього хлопців, яких би це зацікавило. У березні наступного року на змаганнях у команді “Сильні Переяслава” було п’ятеро учасників.
Після успішних виступів прийшла і медійна видимість. Це відкрило можливості, щоб покращити тренувальну базу і спорядження команди завдяки меценатам та спортивним спільнотам. Університет також створив Центр ветеранського розвитку.
Ветеран Артем Лук’яненко на тренуванні в залі адаптивного спорту в с. Мирне
Зрештою, на початку 2026 року в місцеву програму “Турбота” громада внесла зміни – надають фінансову допомогу ветеранам саме для участі в змаганнях різного рівня на суму від 500 до 5 000 грн. На ці потреби передбачили 200 тис. грн на рік.
– Ми не приймали окрему програму підтримки ветеранів, бо разом із фінансовим управлінням визначилися, що не варто її дублювати з діючою, а до “Турботи” ми в разі потреби вносимо зміни, – пояснив Володимир Марченко, керівник управління соцзахисту населення міськради, яке опікується цими питаннями.
Історія ветерана Богдана Бутовича не унікальна. Вона – показовий приклад, як особисте бажання і підтримка громади та соціуму дають мотивацію й можливості. Двері до спортзалу відчинені для всіх охочих, є стимули. Утім, на жаль, цей досвід ще не став масовим для переяславських ветеранів.
Спорт – не для всіх, потреби різні
Спорт, навіть адаптивний, – це дисципліна і важка робота. Далеко не всім це підійшло, в цивільному житті у більшості з’явилися проблеми важливіші. Багато хто просто зневірився в справедливому ставленні суспільства до ветеранів. Куди ж тоді їм іти за підтримкою і порадою?
Для цього уряд запровадив у громадах посади фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. У Переяславській громаді вони з’явилися одними з перших в Україні. 11 листопада 2024 року міський голова Вячеслав Саулко зібрав нараду з керівників всіх причетних служб та організацій і представив їм нових колег – Юлію Мурзаєву та Людмилу Шинкар.
– Ми вже потім поділилися цим досвідом і радили іншим громадам починати роботу фахівців саме зі знайомства на такому рівні, за одним столом. Бо так було не у всіх, – наголошує Юлія Мурзаєва. – Ми ж не витрачали час на встановлення контактів і не мали проблем в комунікації з жодною службою, починаючи від РТЦК, лікарні і до ЦНАПу чи управління соцзахисту. І на сьогодні в нас із ними дуже добра співпраця в громаді, що дуже важливо.
Людмила Шинкар та Юлія Мурзаєва – фахівчині супроводу ветеранів Переяславської громади
Фахівчині кажуть, що в громаді вже склалася така практика: якщо ветеран чи родини загиблих або зниклих безвісти захисників звертаються спочатку до якоїсь із служб, то їх часто спрямовують до них. Але не всі, зокрема, ветерани й доходять. Вони розчаровуються ще на порозі того, як почнуть загалом непростий шлях в реалізації своїх прав та отримання належної допомоги.
– Людина після фронту часто повертається додому ще в стані стресу, займатися документами в неї немає жодного ресурсу, – пояснює причину Юлія. – Навіть якщо її перенаправили до нас, може махнути рукою. Тоді батьки приводять, сусіди приводять. Ми поговорили, розказали, спланували, а він пішов і може елементарно забути. Тоді побратими везуть…
Хоча їм допомога потрібна не разово після списання, бо в них змінюються групи інвалідності. Сьогодні призначили другу, а завтра змінили на третю або і взагалі скасували. Це якщо вчасно не поновити дані, а це треба робити в усій системі: від пенсії, пільг до реєстру на одноразову грошову допомогу. Бо якщо пів року минуло і не оновив, тоді все блокується.
Людмила Шинкар зауважує, що сьогодні ветерани для оформлення належного статусу та пільг мають пройти здебільшого тривалу процедуру. А вони часто не знають, як із цим впоратися, тому потребують системної підтримки, тобто супроводу.
– Частина документів – це електронні витяги з реєстрів, рішень та довідки. Та цифровізація насправді не зовсім полегшила доступ до реалізації своїх прав для ветеранів. Наприклад, коли зібрані вже всі документи для отримання посвідчення, треба ще витяг про несудимість. А це – тільки через Дію. А в людини, буває, немає ID-карти або закордонного паспорта, і Дія не підтягує! Ми допомагаємо із цим, звісно, але це займає час. До того ж, між видачею такої довідки і оформленням статусу має пройти не більше п’яти днів(!). Якщо протермінували, то все по-новому, – наводить аргумент із їхнього досвіду роботи.
– Поки формується весь пакет документів, у ветерана немає жодного фінансового ресурсу. Бо без цього папірця ветеран не може отримати посвідчення, а відповідно і подати на виплату пенсії, матеріальної допомоги тощо, – додає Юлія Мурзаєва.
У Переяславській громаді діє програма “Турбота”, через яку надають фінансову допомогу різним категоріям осіб, в тому числі і ветеранам – на лікування та реабілітацію. В окремих випадках сума становить і максимальні 50 тис. грн. Утім без належного переліку документів підтримки не буде і від громади.
Людмила Шинкар та Юлія Мурзаєва з ветеранами та благодійниками
До переяславьких фахівчинь їдуть за допомогою звідусіль
– Абсолютно всі хлопці, котрі повертаються з війни, мають загострене відчуття справедливості. На службі все було для них зрозуміло: статут, розпорядок, наказ. Чіткі правила існування: біле або чорне, стріляй – або ховайся. А коли з досвідом військового режиму, наслідками психологічних розладів (ПТСР), контузії і різних травм повертаються в цивільне життя, вони його часто не витримують, бо не розуміють, відвикли, – каже Юлія Мурзаєва.
– Та й суспільство за понад чотири роки повномасштабної війни змінилося, і ставлення до ветеранів не завжди відповідне. Коли вони повертаються із фронту, знімають форму, то стають ніби як усі. Тільки їхні заслуги і відповідні потреби куди більші за потреби пересічних жителів громади.
Держава прописала для фахівців супроводу певні завдання та інструкції. Але жінки зізнаються, що їхня реальна робота вже давно не вписується ні в ці рамки обов’язків, ні в графік і навіть територіальність. Мінветеранів внесло уточнення в положення, і нині кожен демобілізований захисник чи захисниця може звернутися до такого фахівця в будь-якому місті.
Про переяславських фахівчинь уже знають далеко за межами – за рекомендаціями побратимів до них звертаються за порадою звідусіль. І це той момент, коли хороша репутація трохи обтяжує, бо роботи стало більше ніж на двох, вони сподіваються, що їм додзволять відкрити ще одну посаду.
Водночас самі вже налагодили тісну співпрацю з іншими організаціями для підсилення своїх можливостей. Зокрема, в Переяславі періодично бувають психологи та юристи мобільного офісу БО “Ветеран Хаб”(м. Київ), які надають фахові консультації ветеранам, учасникам бойових дій, а також членам родин загиблих і зниклих безвісти військовослужбовців.
Юлія Мурзаєва (крайня ліворуч) та Людмила Шинкар (крайня ліворуч) з командою БО “Ветеран Хаб”
Людмила Шинкар – дружина ветерана, з яким ще з 2022 року пройшла шлях адаптації звільненого зі служби захисника з усіма потребами і труднощами. Вона глибоко в темі, в її оточенні – військові рідні і друзі. В Юлії Мурзаєвої ще й великий досвід волонтерства та психологічної роботи в Червоному Хресті, в ГО “Емоційний інтелект”.
І ця громадська організація стає дуже помічною в багатьох аспектах, які поза ресурсом нинішньої посади фахівця. Адже жінки багато працюють також із родинами зниклих безвісти та полонених захисників, з сім’ями загиблих героїв. Організовують для них багато важливих заходів та подій.
Тож обидві фахівчині взялися за цю роботу з досвідом і розумінням специфіки, пройшовши великий конкурс і тест на стресостійкість та рівень емпатії.
– Та за півтора року цієї роботи я так і не визначилася, наскільки він у мене достатньо професійний: щоб і не занадто низький, бо це про формальність і байдужість, але коли високий – швидке вигорання, – зізнається Юлія. – Бо тут стільки болю, несправедливості й проблем, що для вирішення деяких доводится, як кажуть, навіть ногами відкривати двері деяких кабінетів – йдеться зазвичай про медичні заклади немісцеві, звісно.
“Не думала, що радітиму висновку про інвалідність”
Саме встановлення належної групи інвалідності, обстеження, лікування, реабілітація – це те, що першочергово потрібне кожному ветерану, і з чим у нас, як з’ясовується, поки найбільші проблеми.
– Вони нас там на фронті відвойовували, ми їх тут відвойовуємо, – каже Юлія. – Відвойовуємо дійсно у військових частинах, державних органах, у лікарнях. Тому бувають випадки, коли мусиш не просто їх супроводжувати, а й за них “качати права”. Бо якщо хлопці йдуть самі збирати документи, проходити комісії, а там хтось може не до ладу сказати, що “ми вас туди не посилали” – і все. Їх накриває. Вони махнули рукою і добре, якщо не впадають у крайнощі, є хтось поряд, хто підтримає. Та життєві ситуації у всіх різні.
Юлія Мурзаєва розповідає історію, згадувати яку досі не може без сліз.
– У одного хлопчини були значні поранення і травми, а його не хотіли списувати у військовій частині. Збиралися повернути назад – із пересадженою шкірою, не працює половина м’язів. Ми зібрали всі документи і поїхали на комісію. Я розповіла там подробиці його історії.
Коли повідомили, що йому призначили другу групу інвалідності довічно, я розплакалася. Обнімаю його і кажу: “Ніколи в житті не думала, що буду радіти тому, що людина отримала групу інвалідності”. Але я ж розуміла: це означає, що він живий, що в нього буде сім’я і цей хлопчина проживе своє нормальне життя. Бо він заслужив, бо він таке пережив…
Через якийсь час до нас за допомогою із Дніпра на двох милицях приїхав його побратим. Він майже у той же час теж був поранений, і теж не міг списатися.
І отак ми працюємо: коли взяли одного за руку, повели буквально по всьому шляху і дійшли до результату, тоді це додає сил, мотивує. І потім приходить другий. Він уже готовий довіритися, бо знає, що ми допоможемо.
Таким чином фахівчині супроводу Юлія Мурзаєва та Людмила Шинкар разом із іншими службами громадами, самими ветаранами та родинами захисників створюють простір, де допомога стає доступною, а підтримка – відчутною.
Допоки у Переяславській громаді вирішується питання з облаштуванням окремого приміщення для “Ветеранського простору” як спеціалізованого центру підтримки, обладнаного за всіма потребами, команда супроводу вже сформувала його сенсове наповнення професійною допомогою, довірою і людяним ставленням.
Фахівчині супроводу з учасниками команди адаптивного спорту “Сильні Переяслава”
Фахівчині супроводу з учасницями проєкту “Рушник надії” від переяславського об’єднанння родин зниклих безвісти та полонених захисників
“Ми захистили права полонених змінами на державному рівні”
У медіа щоразу сплеск радості й ейфорії, коли повертаються наші військовополонені.
А що далі? Виявляється, держава не підготувалася як належить до масових повернень, до потреб їхньої реабілітації, адаптації, і важливо – формування пакету документів, зазначають фахівчині супроводу супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб у Переяславській громаді. Саме цю категорію військових аж до 2025 року оминали в плані рівного доступу до прав на соціальний захист. У чому суть?
Юлія та Людмила розповідають кілька таких прикладів із досвіду. Без імен, адже вони працюють на цілком конфіденційних умовах.
– Після звільнення у першому ж госпіталі їх обстежили похапцем, поставили всім діагноз ПТСР, вони отримали УБД і ніби все нормально, – розповідає фахівчиня з супроводу. – А на те, що орки в полоні йому поламану ногу двічі складали і вона неправильно зрослася, чоловік не скаржиться, навіть спершу сам не дуже зважає – радіє, що вже вдома. А час минає, і це вікно його можливостей.
Ветерани з фахівчинями супроводу долучаються до Хвилини мовчання й акції на підтримку зниклих безвісти та полонених захисників у Переяславі
Після полону військовослужбовець може або продовжити службу, або списатися. Поки він у статусі діючого військового, є більше шансів і пройти безоплатне лікування, і оформити належні пільги. Зі встановленням відповідної до стану здоров’я групи інвалідності – найбільше питань.
– Оформити їм статус, групу – це сім кіл пекла пройти. Це дуже важко, і хлопці самі точно не впоралися би з цим. І те, що ми нашим звільненим із полону захисникам оформили і статуси, і групи – це наш успіх, – каже Юлія Мурзаєва.
Саме їхній досвід роботи зі звільненими з полону військовими став прецедентом, після якого на державному рівні змінили умови оформлення для них певних документів, що урівнювало їх у правах як учасників бойових дій.
– Коли ми почали це питання порушувати на рівні Мінветеранів, то з’ясувалося, що в нас не поодинокий випадок: немало хлопців повернулися з полону з переламаними, ампутованими кінцівками, а в документах це належно не прописано. Завдяки цьому кейсу ми на всеукраїнському рівні добилися справедливості, я навіть була в комісії по зміні відповідного наказу.
Після того дали вказівку: обов’язково після повернення військовополонених, хто з травмами, видавати довідки “форма №5” – про обставини травми і що це пов’язано із захистом Батьківщини. Ця довідка має велике значення потім – при призначенні категорії і відповідного розміру пенсії, виплат та інших пільг, – зазначає Юлія Мурзаєва.
Переяславці зустрічають звільненого з полону захисника, серпень 2025 р.
Проблеми ветеранів, про які уникають говорити
Попри велику кількість ветеранів, які повертаються з фронту і кожен потребує відновлення, не те що в громадах, а і в області, в державі є проблема з можливістю задовольнити цю потребу.
– Навіть не вистачає елементарного – фахових реабілітаційних центрів. Ми добре комунікуємо з місцевими такими закладами і вирішуємо питання в разі крайньої потреби. Але це одиничні ситуації. Взагалі таких центрів можна порахувати на пальцях однієї руки. А в деякі, побувавши один раз, хлопці вже не хочуть повертатися й іншим не радять: кажуть, там не реабілітація, а ліжко для відпочинку і “пігулочка на ніч для сну”, – розповідають переяславські фахівчині з супроводу.
Що вже казати про спеціалізовані заклади для лікування залежності від алкоголю та медикаментів. І так, про це воліють не говорити на загал, але проблема існує і не поодиноко.
У госпіталях пораненим знеболювальне дають часто необмежено, але потім від цього важко відмовитися, водночас про наслідки цієї залежності поки не дуже говорять навіть у професійних колах.
Тому фахівчиням із супроводу, які стають для кожного ветеран довіреною особою, доводиться часом чи вночі, чи у вихідні їхати й допомагати з крапельницями, ліками і просто контролювати ситуацію. Адже рідні з таким не завжди справляються.
На старті програми планувалося, що робота фахівця – консультативна. Прийшов ветеран, якого цікавить алгоритм вирішення того чи іншого питання, отримав пораду, куди і з чим звертатися, контакти і координати, а далі він сам їх вирішує. Тобто фахівець супроводу як координатор перенаправляє до відповідних служб. Спектр дуже широкий.
– Але насправді, все виявилося зовсім не так. Бо перенаправити ветерана – це означає, що він вийшов із нашого кабінету і далі нікуди не пішов. У більшості випадків так і стається. Бо він нам відкрився, довірився, прийшов за допомогою, а ми його просто відправили.
І навіть якщо дійшов до лікаря, а той виявився некомпетентним, чи відправив ще кудись, то історія на цьому закінчується. Потім у хлопців виявляється, що не оформлена група інвалідності і півтора-два роки, а це втрачені статус, соціальні гарантії. За великим рахунком через такі труднощі і неувагу чимало хлопців після поранення повертається на фронт – там їм комфортніше і все зрозуміло, – зізнається Юлія Мурзаєва.
Патріотична зустріч учнівської молоді з ветеранами, учасниками команди адаптивного спорту “Сильні Переяслава”
Єдиного реєстру ветеранів громади немає
Зрештою, коли ж доходить справа до питання, скільки ветеранів є в Переяславській громаді, то навіть у фахівчинь із супроводу цієї статистики немає. З одного боку – через змінність ситуації в умовах війни, з іншого – через розрізнений облік.
– Ми знаємо тільки тих ветеранів, хто до нас звертається безпосередньо. Запровадили за порадою колег із Мінветеранів вести власний реєстр тих, кому надаємо послугу супроводу, а це наразі близько трьохсот людей. В основному це чоловіки, але є і шість ветеранок.
Усіх додаємо у спеціально створену в соцмережі групу, де викладаємо різну корисну і важливу для них інформацію. Там вони також уже між собою ведуть комунікацію і називають цю групу “спілкою ветеранів”. Але це не офіційна організація, – наголошує Юлія Мурзавєва.
На одній із сесій міськради депутати запропонували впровадити окрему програму підтримки ветеранів і ветеранок. Тоді озвучили загальну кількість понад півтори тисячі осіб разом з ветеранами АТО/ООС.
Юлія Мурзаєва: “У нас є облік лише тих ветеранів, які звернулися до нас за допомогою”
– Це така приблизна цифра фігурувала ще наприкінці 2024 року, коли ми починали працювати, – зауважує Юлія Мурзаєва. – Чому в нас немає статистики? Статус ветерана отримує людина в першу чергу, коли отримає посвідчення учасника бойових дій. Це автоматично. Але є багато інших категорій.
Зокрема, після демобілізації з різних причин (по догляду за немічними рідними) вони стають на облік в ТЦК, а такі дані не поширюються. Частина з них може повернутися до цивільної роботи. А хтось навіть із групою інвалідності повертається у військо – кажуть, там почуваються впевненіше ніж у цивільному житті.
Є облік людей із інвалідністю внаслідок захисту Батьківщини, які отримують посвідчення через управління соцзахисту. Але їх кількість змінна, бо статус не постійний, група інвалідності не дається всім довічно. Якщо вчасно не поновив, блокуються виплати, певні статуси і відповідний облік. Але ж ветераном людина не перестала бути!
Ветеранами є і люди з інвалідністю внаслідок проходження військової служби. Вони обліковуються через Пенсійний фонд, а там працюють екстериторіально і в них немає списку ветеранів окремо по Переяславській громаді.
Фахівчині з ветеранами на емоційному релаксі в лісі
– Ми намагаємося зібрати всіх ветеранів через різні служби, через них самих, щоб вони відгукувалися і гуртувалися, а ми могли надати допомогу тим, хто потребує. Бо саме до нас часом звертаються і благодійники, які хотіли би підтримати ветеранів, залучити до якихось подій, ми самі їм пропонуємо провести заходи, то долучені бувають, звісно, ті, про кого ми знаємо і маємо контакти.
Адже ми не обмежуємо свою роботу просто консультуванням. Ми фізично супроводжуємо дуже багатьох буквально за руку. І коли провели одного-двох від початку до кінця, коли оформлені всі статуси, групи, лікування, реабілітація – є результат, то видихаєш і розумієш задля чого ти все це робиш. Бо вони свою роботу для нас уже зробили, і платили здоров’ям, а немало і життям.
А потім, коли ти вже сама у відчаї і знесилена через всю цю бюрократію, хтось із цих ветарнів телефонує і пропонує поїхати в ліс подихати. Таке буває нечасто, але тоді дуже оновлюються сили. Адже це ще один прояв результату твоєї роботи – ветерану цікаве життя і він вдячний за підтримку, коли вона була йому необхідна.
Загалом, як зауважують співрозмовники, усі фахівці працюють в однакових законодавчих умовах, рівень забезпечення відносно теж схожий. Тільки люди на цих посадах різні, а особистісний фактор у цій роботі дуже важливий. І це теж своєрідний маркер того, чи отримають всі ветерани і ветеранки рівний доступ до своїх законних прав та можливостей згідно зі статусом і заслугами перед всіма нами.
Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом
