Ранок на Борисоглібській площі у Переяславі сьогодні був незвично тихий… Навіть вітер, здавалось, ступав обережніше, щоб не порушити щось крихке — ту спільну тишу, у якій живе чекання.

Там виросло дерево. Не з землі — з людського болю, любові й віри.

Його назвали “Деревом надії”.

Металевий стовбур, холодний на дотик, але зігрітий руками тих, хто прийшов. Гілки тягнуться вгору — ніби руки, що не втомлюються благати небо: поверніть. На них — імена. Жетони. Прапори з обличчями. Долі, які не зникли — лише загубилися у невідомості.

Того дня зібралося близько чотирьох сотень людей. Вони тримали синьо-жовті прапори, портрети, саморобні плакати. “Поверніть мені сина”. “Віримо. Чекаємо”. І в кожному слові — любов, яка не має меж.

Перед початком усі завмерли у хвилині мовчання. І в тій тиші було більше, ніж у будь-яких промовах. Потім над площею піднявся гімн — як спільний подих, як нагадування, заради чого тримається ця віра.

Міський голова В’ячеслав Саулко говорив про надію. Про те, що це дерево — не просто символ, а обіцянка пам’ятати й чекати кожного. Його слова лягали на серця тих, хто вже давно живе між “було” і “буде”.

Серед присутніх був і Дмитро Богатюк — представник структури, що працює з питаннями зниклих безвісти. Він говорив про складну, майже непомітну роботу держави: облік, ідентифікацію, повернення імен. Про ДНК, про пошук, про системи, які мають знайти кожного. Але навіть у цих словах звучало головне — ніхто не має залишитися безіменним.

Та найсильніше звучали не офіційні виступи.

Говорили жінки.

Юлія Мурзаєва — одна з тих, хто стояв біля витоків цього об’єднання. Вона згадувала, як усе починалося — з кількох десятків родин, розгублених і самотніх. Як поступово вони стали одне одному підтримкою. Родиною. Як дочекалися тих, хто повернувся. І як навчилися жити далі — з надією, яка інколи болить сильніше за втому.

Поруч — Людмила Шанкар. Її слова були тихими, але в них звучала сила: створити місце, де можна просто бути разом. Без зайвих пояснень. Без страху, що тебе не зрозуміють.

Ветеран Сергій Павлюківський сказав коротко, але так, що запам’яталося: хотілося б, аби вся громада стала таким деревом. Щоб у ній було місце для підтримки. А якщо не для слів — то хоча б для тиші, яка не ранить.

І були історії.

Найважчі — від тих, хто чекає.

Анастасія Швиденко читала вірш про свого батька — Миколу Швиденка. В її голосі не було пафосу. Лише те, що не сховаєш: любов, яка не зникає навіть тоді, коли немає відповіді. Вірш, написаний через рік після зникнення, звучав так, ніби цей рік тривав вічність.

Марина Хандошко дякувала всім, хто допоміг створити це дерево. Але насправді вона говорила про інше — про шлях. Про той довгий шлях через біль, сльози, очікування. Про те, що кожен листок на цьому дереві — це чиєсь життя. І що це дерево — не просто метал. Це спільна молитва.

Неймовірною силою вирізнялися і промови Оксани Денисової та Ольги Клокової. Жінки вірять і сподіваються…

Коли стрічку розв’язали, не було оплесків, які зазвичай бувають на відкриттях. Була тиша. І рух.

Люди підходили до дерева.

Обережно. Майже пошепки.

Кріпили жетони з іменами — батьків, синів, чоловіків, братів. Наче боялися зробити боляче. Наче вірили, що той, чиє ім’я тримають у руках, відчує цей дотик.

І, можливо, відчуває.

Тепер це дерево стоятиме тут — серед міста, серед щоденного життя. З прапорами, які знову майорітимуть поруч. З іменами, які не дозволять забути.

Понад сто вісімдесят історій. Понад сто вісімдесят сердець, які чекають.

Це дерево — не про втрату.

Воно про любов, яка сильніша за відстань.
Про віру, яка не згасає навіть у невідомості.
І про надію, яка тримає — навіть тоді, коли здається, що триматися вже нічим.

Захід провела Влада Черненко, а вихованки студії Переяславського БХТДЮМ Дана Мушенок та Вікторія Заболотна (керівник – Алла Захарченко), виконали тематичні пісні.

Цей мітинг мав ще одну благодійну мету – допомогти 10-класниці ліцею «Патріот» Вероніці Маляровій подолати важку хворобу. Дівчині діагностували гострий мієлоїдний лейкоз. Зараз вона проходить складне та тривале лікування. Кожен день — це боротьба за життя. Вартість лікування є дуже високою, і родина самостійно не може впоратися з фінансовим навантаженням.Тож, бажаючі могли долучитися до цієї боротьби, шляхом надання посильної матеріальної допомоги у скриньку, яка стояла на площі.