24 лютого — дата, що болить і водночас єднає. У четверту річницю повномасштабного вторгнення Переяславська громада знову зібралася разом, аби мовчки й щиро вклонитися тим, хто віддав своє життя за Україну.

Чотири роки… Вони вимірюються не лише календарем. Вони — у сиренах, у сльозах матерів, у світлинах на стінах, у тиші, що настає після страшних звісток. І водночас — у силі, що проросла крізь біль. У єдності, що загартувалася в боротьбі. У вірі, яка не згасає.

Біля  Алеї  Героїв переяславці схилили голови. У хвилині мовчання звучало більше, ніж у словах: вдячність, невимовний сум, любов до тих, хто вже не повернеться. Молитва від духовенства Переяславщини, на чолі з  єпископом Васильківським Єфремом, линула до неба як прохання про мир для рідної землі й про день, коли Україна зустріне свою Перемогу.

Поруч стояли представники міської влади, військові, працівники установ, жителі громади. Стояли разом — як одна родина. Бо війна навчила нас головному: цінувати одне одного і берегти пам’ять.

Ми пам’ятаємо кожне ім’я. Кожен погляд. Кожну історію. Схиляємося перед батьками, дружинами, дітьми наших Героїв. Ваш біль — це біль усієї громади. Ваша гідність і витримка — наша спільна сила.

І сьогодні особлива вдячність тим, хто продовжує тримати небо й землю України. Нашим захисникам і захисницям — за мужність, за стійкість, за кожен світанок, який ми можемо зустрічати вдома. Завдяки вам у наших містах звучить дитячий сміх, працюють школи, живе надія.

Світла пам’ять полеглим…
Честь і шана живим!
І непохитна віра — разом ми прийдемо до Перемоги!!!