Марія Роман працює завідувачкою переяславського дитсадочка «Золотий ключик» протягом останніх 36 років – з моменту заснування закладу. За цей час здобула позитивну репутацію серед колег, батьків та вихованців. Має численні грамоти, дипломи та подяки, а у 2014-му їй присвоєно звання «Почесний громадянин міста». Сьогодні Марія Харитонівна святкує своє 75-річчя. Напередодні знаменної дати журналіст «Вісника» поспілкувався з нею про роботу, родину та плани на майбутнє.

– Маріє Харитонівно, як ви прийшли в «Золотий ключик»?

– Після закінчення школи-інтернату в Переяславі (тепер – ліцей «Патріот» – ред.) я навчалася у нашому педучилищі, а потім заочно в Київському інституті імені Горького на вчителя початкових класів. Навіть попрацювала рік в інтернаті – вела клас. Проте запропонували роботу в райкомі комсомолу, після тривалих роздумів погодилася. Через десять років потрапила до райкому партії. Там була заввідділом пропаганди та агітації, тож освітні питання також підпорядковувалися моєму відділу. Минуло ще сім років, я розрахувалася й повернулася до педагогічної діяльності – наприкінці 1983-го очолила «Золотий ключик». Він належав тресту «Київводбуд»: тоді кожне велике підприємство мало будувати для дітей своїх працівників дошкільні заклади. У 1992 році його передали в комунальну власність міста.

Пам’ятаю, у грудні 1983-го цю будівлю здали в експлуатацію, а потім три місяці ми готувалися до відкриття (відбулося 29 березня 1984 року – ред.): мили, прибирали, обладнували, комплектували групи. Спочатку було 180 дітей, групи були переповнені. Але зараз їх не набагато менше – у шести групах 161 дитина. А за нормами їх має бути близько 110. Однак працівники справляються. Штат складається із 36 осіб, половина з яких – педагогічний персонал. Віднедавна маємо і психолога, і логопеда, і інструктора з фізичного виховання.

У роботі з людьми найголовніше – ніколи не бути над ними. Треба бути з ними разом: щоб вони розуміли тебе, а ти їх. Лише працюючи спільно, можна досягти хорошого результату. І буває, після якогось заходу в садочку йдеш додому і думаєш: «От молодці в мене дівчата». У мене дуже гарний колектив, стабільний. Ідуть від нас зазвичай лише на заслужений відпочинок. А винятки хіба що позитивні. У нас працювала вихователькою Ніна Миколаєнко. Зараз вона завідувачка у «Сонечку». Звичайно ж, я рекомендувала її на цю посаду. Вона молодчина, добре справляється.

– У вас насправді дуже складна робота…

– А я не пошкодувала про неї ні на мить. Моє, так би мовити, кредо: любити дітей, робити так, щоб вони були щасливими. Завжди дуже хвилююся за діток. Навіть ніби дрібничка якась – упало, – а я переживаю, чи воно не забилося. За весь час ми випустили близько півтори тисячі дітей. Є серед них тепер і педагоги, і прокурори, і медики, і прості робітники. Всіма дуже пишаюся.

А скільки цікавих проектів нам вдалося втілити! Зокрема, обмінюємося досвідом з американським дитсадочком «Ворота знань» (м. Тампа-Лутц). І їхній заклад, і наш мають природничий напрямок. Тому свої педагогічні напрацювання, особливо, які можна використовувати на ручній праці, передаємо їм, а вони свої нам. Деякі американські діти вперше почули не лише про Переяслав, а й про Україну. Їх там і наших народних танців у садочку навчають, і пісні наші дають послухати. Є ще в нас проект співпраці з педуніверситетом щодо морально-етичного виховання. Ось іще працюватимемо конкретно з вихователями – в напрямку природничого розвитку.

– Де берете сили для того, щоб працювати?

– Змогла так довго пропрацювати завдяки родині. Чоловік і діти дали мені змогу відійти від домашніх справ. А в нас же і город є, часто вони самі там вправлялися. Тож роботі в садочку я віддавалася повністю. І коли втомлена приходила додому мало не посеред ночі, звичайно ж, чоловік підтримував. Та й у молодості спортом займалася, то, може, загартувалася? (Сміється).

Але досить вже працювати, пора йти на відпочинок. Шкода розлучатися з колективом, із дітьми. Важко уявити, як це я буду не в звичних щоденних турботах. Оце допрацюю до 13 серпня, підготую всі матеріали до нового навчального року, потім піду у відпустку, можливо, трішки здоров’я поправлю і буду розраховуватися.

– Ви маєте прекрасний вигляд. Хіба почуваєтеся на свій вік?

– Так, свій вік відчуваю. Навіть якщо згадати себе п’ять років тому, то зараз вже зовсім інше. Особливо турбує тиск. Хтозна, де він і взявся… Авжеж, від хвилювання. Ви ж розумієте, що таке – робота в дошкільному закладі. Постійні переживання. Як оце сталася біда, що у хлопчика куля влучила (31 травня п’ятирічний Кирило Тлявов отримав вогнепальну травму голови, внаслідок якої помер 3 червня. Наразі триває слідство – ред.), це ж наша дитина, з групи «Казка». Боже, це така втрата!.. І для батьків, і для нас також. Такий хлопчик – блакитноокий, кучерявий… Не можу уявити, як всі ось повернуться в садочок, а Кирила немає.

– Чим будете займатися на пенсії?

– Заняття я собі знайду, аби лише здоров’я було. Думаєте, на домашні справи йде мало часу? Діти в гості приходять, внуки, треба ж їх чимось смачненьким пригостити. То хто приготує? Читати люблю, тепер для цього з’явиться більше часу.

– Розкажіть трохи про свою родину.

– Із чоловіком познайомилися ще в Ковалині, ми обоє звідти родом. Одружилися в 1967 році. Перебрався до мене в Переяслав, коли вчителювала в інтернаті. Він працював водієм, а зараз у садочку – робітник з обслуговування. Загалом він мене тут підтримує. Разом з ним на пенсію й підемо.

Моя донька Лариса Гончаренко працює в «Золотому ключику». Спочатку я з нею була, як кажуть, «бий своїх, щоб чужі боялися», але її роботою задоволена – вона насправді велика молодчинка. А син Ігор зараз працює у військовій частині. Внук Ярослав та внучка Наташа свого часу відвідували цей садочок. Було, внучок забіжить до мого кабінету: «Бабусю, ти уже вільна? Може, підемо до тебе додому?». Кажу: «Синок, я ще зайнята. Біжи з дітками погуляй на майданчику». А він через якийсь час знову прибігає, заглядає. Внучка вже заміжня. Є у мене й правнучка, їй два роки.

Віталій Усик (Вісник Переяславщини)

Сьогодні ювілярку вітали із Днем народження міський голова Тарас Костін, його заступник Валентина Губенко, начальник відділу освіти Петро Ярмоленко, голова профспілки працівників освіти міста Анелія Ковальська, численні друзі та колеги. Багато квітів, вітальних адрес, пам’ятних подарунків і щирих побажань, впевнені, додадуть натхнення і сил Марії Харитонівні.