Як відомо, військові події на Сході спричинили велику хвилю вимушеного переселення людей в інші регіони країни. Є такі і серед сотень вихованців Переяслав-Хмельницького ЦПТО (Київська область). Оскільки зараз в училищі саме розпочалася виробнича практика і учнів на місці немає, про те, як переселенцям ведеться в цьому навчальному закладі, наш кореспондент поспілкувався із заступником його директора з виховної роботи Наталією Гайдар (59 років).

– Наталіє Володимирівно, скажіть, будь ласка, як ці учні потрапили до вас, скільки їх?

– Всього у нас 520 учнів, шестеро з них (всі хлопці) мають статус вимушених переселенців. Крім того, деякі з них – діти-сироти, а деякі позбавлені батьківського піклування. Закінчили вже другий курс і навчатимуться ще рік. Із середньою освітою отримають спеціальність кравців-вишивальників. Зараз їм вже по 18, а то й більше років.

До нас потрапили не за розпорядженням офіційних установ. Наш заклад вже давно співпрацює з деякими волонтерськими організаціями, що опікуються сиротами, переселенцями та іншими дітьми вразливих категорій. У 2015 році саме такий київський благодійний фонд звернувся до нас з проханням забрати оцих дітей з Донеччини. Раніше вони виховувалися в школі-інтернаті міста Сніжне (зараз це окупована територія). Коли почалися військові дії, їх евакуювали до міста Святогорськ, де військових дій не було. Влітку там вони проживали в дитячому таборі відпочинку. А з початком осені їм потрібно було визначатися і з подальшим навчанням, і з набуттям професій. Тому волонтери і звернулися до нас.

Двоє наших майстрів виробничого навчання спеціально їздили до Святогорська і привезли цих дітей.

– Молодші чи старші люди, які побували в умовах війни, очевидно, потребують особливого ставлення.

– Як я знаю, коли там розпочиналися військові дії, їх одразу ж евакуювали. Думаю, якихось особливо важких переживань від війни у них немає. Загалом же цю тему ми взагалі намагаємося не заторкувати. Психологи не радять, щоб не травмувати.

Більш складна ситуація виникла з відновленням тих чи інших їхніх документів. Повних пакетів документів, необхідних для оформлення у нас, набуття відповідних статусів не було ні у кого. Можливо, через те, що із Сніжного їх вивозили поспіхом і думали, що не надовго. Потім ми зв’язувалися зі тією школою-інтернатом. Спочатку нам обіцяли допомогти у відновленні документів, а потім відмовили, сказали, що вони інша територія і нічого надавати нам не можуть. Між тим ситуація була така, що, скажемо, у одного з хлопців не було паспорта. Йому нараховувалася стипендія, а отримувати гроші у банку без паспорта він не міг.  Дійшло до того, що мені довелося писати листа навіть представникові Президента у справах дітей Кулебі. Потім нам добре допомогла в цій справі заступник міського голови Валентина Губенко. З міської ради представники їздили на Схід і знайшли там певні ксерокопії документів цих дітей. На відновлення документів ми витратили майже цілий рік.

– Діти-переселенці проживають у вас постійно?

– На повному державному утриманні: триразове харчування в нашій їдальні, виділи їм чотири кімнати в гуртожитку, отримують стипендії по тисячі гривень на місяць, також і допомогу, як переселенці. Після нашого училища всі хочуть продовжувати навчання у вишах. Я вважаю, що вони у нас прижилися, і загалом не відрізняються від інших вихованців. Займаються і спортом, і творчістю. Ось, наприклад, коли сьомого травня на центральній площі Переяслава проходив молодіжний мистецький захід, Саша Зайцев виконував циганський танець.

До речі, коли ці хлопці лише приїхали, київський благодійний фонд “Наш будинок” надав фінансову допомогу десь до 100 тис. грн. На ці гроші в їхніх кімнатах замінили старі вікна на енергозберігаючі, придбали нові доріжки, стільці, столи, шафи тощо. Як нам казали, гроші через фонд передав якийсь благодійник аж з Італії.

– Влітку на канікулах у них є, куди поїхати?

– На Донеччині ніяких родичів у них немає. У деяких хлопців є батьки на Херсонщині. Але вони були позбавлені батьківських прав і цими дітьми не цікавляться. Проте ними увесь час опікуються волонтери, які діють від церковних громад. Вони турбувалися про дітей вразливих категорій ще до війни, і співпрацювали з нами. В Іванкові у них є садиба з великою ділянкою, будинком. От туди вони забирають хлопців не лише на канікули, а часто й на вихідні. Проводять там час в домашніх умовах. Там ці волонтери збирають десь до півтори десятки таких дітей, не лише наших. Допомагають хлопцям і одягом, є у них і ноутбуки, і смартфони. Ну, а якби не було цієї можливості, ми б шукали для них табори відпочинку, бо у нас влітку ні гуртожиток, ні їдальня не працюють. На ремонті.

До речі, коли хлопці на літо їдуть туди, то гроші за харчування ми їм відшкодовуємо. Минулого року було десь до трьох тисяч на місяць.

– У ваших вихованців розпочалася виробнича практика. Зараз багато підприємств, організацій приватні. Чи немає труднощів із влаштуванням дітей?

– Ні. Багато підприємств до нас звертаються самі і запрошують дітей. Наприклад, старинська птахофабрика бере і трактористів, і електриків, у місті на швейній фабриці досвіду набираються кравці. А от, скажемо, до десятка наших кухарів-кондитерів зараз проходять практику в міжнародному дитячому таборі “Артек”, що відкрився минулого року під Києвом у Пущі-Водиці. Два дні працюють, дві там же відпочивають. Це нас вперше запросили. Ну, і, буває, що діти й самі знаходять місця для проходження практики. Раніше влаштовувалися кондитерами в магазинах “Фуршет” у Києві і таке інше. Тож практично всі діти працевлаштовуються і, що важливо, за тими фахами, які набувають.

Сайт міськрайонної газети “Вісник Переяславщини”