До Переяслава приїздив вокаліст гурту “ТНМК” Олександр “Фоззі” Сидоренко. Про що він розповідав?

18 листопада до Університету Григорія Сковороди в Переяславі приїздив вокаліст гурту “ТНМК”, автор книг Олександр Сидоренко, більш знаний як Фоззі. Говорили про музику та літературу, процес написання книг та діяльність під час війни. На зустріч прийшли понад пів сотні студентів та містян, вона відбулася у рамках університетського проєкту “Платформа можливостей”. Інформатор переповідає найцікавіше.

“МИ ГЕНЕРУЄМО ГРОШІ ДЛЯ ВІЙСЬКА АБО СТВОРЮЄМО КОНТЕНТ, ЯКИЙ ЗАКЛИКАЄ ЦІ ГРОШІ”

– Я із Харкова, багато років займався музикою, хоча було ще дуже багато напрямків: телебачення, радіо, газети. Можливо, й ваші батьки читали гороскопи, які я писав у газеті “Теленеделя”. “ТНМК” – гурт Харкова. Зараз ми генеруємо гроші для війська або створюємо контент, який закликає ці гроші. У такий історичний момент потрібно працювати на армію. У нашому гурті є військові – гітарист на Курському напрямку, а бас-гітарист служить у Національній Гвардії. Тому переважно збирали кошти для їхніх частин. Якщо виїжджаємо за кордон, куди нас випускають тільки з “танцями і бубном”, то збираємо на Головне управління розвідки. Нещодавно був тур Америкою та Канадою, де ми зібрали загалом 194 тисячі доларів.

Насправді всі збори падають. Коли вп’яте гастролюєш у певному місті, то бачиш за цифрами, що українці у Європі вже відриваються. Наша держава регулярно постачає інформаційні нагоди, які вбивають збори, і росіяни вдало комунікають з українцями, поширюючи корупційні історії. Люди перестають донатити, бо зникає гострота відчуттів потреби. А в Америці більше грошей і легше достукатись.

“У РОТТЕРДАМІ, ЯКЩО В ЦЕРКВІ НЕМАЄ СЛУЖБИ, ТО ВИКОЧУЮТЬ БАР”

– За місяць ми збираємось з “вертепами” у Канаду. Це спеціальна різдвяна програма, де ми граємо ролі за віршованими скетчами, які я написав. Там персонажі класичного українського вертепу, а окрім діалогів є пісні. Минулої зими ми грали у старовинних церквах Європи. Там вони часто стають арт-об’єктам. Якось ми грали в Роттердамі. Там, якщо в церкві немає служби, то викочують бар. Поруч з церковною підсобкою є барна – стоять ящики з алкоголем. Нас полюбив настоятель берлінського храму, він дозволив нам взимку виступати у великій церкві. Вхід був безкоштовним, але ми збирали донати і робили аукціон. Йому так сподобалось, тож влітку ми виступали під Магдебурзькою брамою. Одного разу він сказав, що завдяки нам побачив, який вигляд має церква, заповнена людьми.

“АПТЕЧКА СОБІВАРТІСТЮ 3 тисячі ГРИВЕНЬ ВРЯТУВАЛа ЖИТТЯ ТРЬОХ ЛЮДЕЙ”

– Я є одним із засновників благодійного фонду. Звучить гучно, але це лише 10 людей, які у Івано-Франківську займаються такмедом. Збираємо аптечки та наплічники, безкоштовно передаємо їх на фронт. Ми збираємо донати, а група в свою чергу передає весь прибуток від продажу мерчу: футболок, бейсболок, худі та іншого. У минулому році ми перерахували десь понад 1 мільйон 600 тисяч гривень на виготовлення тактичних аптечок. Цього року буде більше, бо купують чимало. Думаю, точно буде понад 2 мільйони. Собівартість компонентів однієї аптечки 3100 гривень.

Навесні цього року ми передали аптечку на Донбас. За добу після отримання цей чоловік приїхав на позицію. В їхній бліндаж прилетів снаряд. У нас більше компонентів за ІFAK і взагалі за американський чи НАТОвський стандарт, бо у них є поруч лікарі і немає потреби мати багато бинтів. Так от, цьому чоловікові вистачило нашої аптечки, щоб врятувати трьох поранених. Аптечка собівартістю 3 тисячі гривень врятувала життя трьох людей.

Тиждень на місяць, якщо я в Україні, то допомагаю збирати аптечки, бо не всім така робота подобається. Я збираю асорті пластирів і розливаю перекис із пляшечки. Мені подобається це робити, бо це ідеальний день війни. Ти не читаєш новини, а включаєш музичку і весь день сортуєш пластирі. Я не думаю, що хтось не поїхав дахом протягом цієї війни. Кожен з нас зійшов з розуму, просто іноді тримається.

“Я НЕ СПРАВЖНІЙ ПИСЬМЕННИК. КНИЖКИ – ЦЕ ЛИШЕ ХОБІ”

– Щодо книжок, то я не справжній письменник, це лише хобі. Якщо ти хочеш заслужити погратися пару годин у відеогру, то можна написати кілька сторінок. І буде відчуття, що ти заслуговуєш відпочинок. Моя книга казок “Гупало Василь. П’ять з половиною пригод” є у шкільній програмі. Вона про героя нашої однойменної пісні з дитячим хором. Там є рядки “Щоб там не було… Все одно добро закохає зло”. Коли ми виступали у Чикаго трапилась ситуація. Оголошуємо цю пісню, а приспів має співати натовп. Вони співали три різні розв’язки “закохає”, “закопає” і “переможе”. З’ясувалось, що вона потрапила до рекомендаційного списку пісень для розучування у дитячих садочках України. Тому й змінили, нас не запитуючи, на фразу “переможе зло”.

Книга “Хеві-метал”

– Вона вийшла цього року. До цього лежала у загашнику кілька років. 7-8 років ми з “ТНМК” виступали у зараз тимчасово окупованому місті Олешки на великому фестивалі. Я прийшов послухати, що там грають місцеві артисти. Там якийсь хлопчик співав кавер-версію Алєксєєва на Ірину Білик “А я пливу у човні”. Але з трішки зміненим текстом. На той час я був капітаном футбольної команди артистів клубу “Маестро”. У нашому чаті у Viber я написав Алєксєєву про цього хлопця, мовляв, порушує авторські права. Чому це зробив, й досі не знаю. Я далі стояв і дивився на того хлопця, раптом відчув таке співчуття. Подумав: “У них дуже швидка кар’єра”. Тобто їх обирають і показують у прайм-таймі. Вони дуже швидко підіймаються, за рік викатують тури і потім їх кидають. Якщо хтось не підібрав або не знайшли гроші, то ці люди просто зникають. Бо наступного року буде нове шоу і люди у прайм-таймі. Цей перехід часто збиває.

Я хотів зайнятись чимось новим – почав писати сценарії для серіалів. Задумав мінісеріал про хлопчика, який виграє талант-шоу. Шоу-бізнес, як і будь-що приємне, – це наркотик. Коли дія закінчується, то починається детокс. Відповідно виходити із шоу-бізнесу так само складно. Я роки чотири вагався, дещо нотував. Уявляв персонажа – змонтував його з трьох різних людей: вокаліста хеві-метал та двох знайомих переможців шоу. Написав серіальну заявку – це короткий опис того, що відбуватиметься.

Він бере участь у телевізійному шоу, де різні знаменитості на один день змінюють професію. Йому запропонували стати помічником слідчого. Я відштовхувався від реального шоу. Ведучим виписав Вячеслава Узелкова, який нещодавно помер. Це був такий “внутрячок”, я йому вставив це за те, що він балотувався від ОПЗЖ у депутати. Він знав про це. Років 10 тому ми вдвох знімались у пілотному випуску шоу на каналі ICTV. Узелков став головним редактором жіночого глянцю, а я військовим. Так як Узелков програв, він танцював у костюмі печива.

Після надсилання заявки мені пояснили, що український глядач не буде таке дивитись. Порадили написати книгу. Я спочатку образився, а тоді стукнув “харківський момент” – якщо ногу в двері просунув, то треба відчиняти. Відповідь щодо видання книги мала прийти 24 лютого 2022 року. Зрозуміло, що жодних відповідей не було і я надовго забув про неї. Через деякий час ще чекав відповідь від “КСД”, а ще за неї згадав мій директор. Ми вирішили все ж її випустити, хоч і сумнівались, бо вона не про війну. Важко співчувати людині, до якої не прилетіла ракета. Ну як співчувати хлопчику, у якого швидко закінчилась кар’єра?

Книга “Чорний хліб”

– Це теж серіал, який не вийшов. Коли я був маленьким, тато їздив на Чукотку, щоб заробляти гроші. Він розповів мені, як вони під час короткого літа заливали летовище бетоном. Їх зупинили на один день, бо там поруч ядерні об’єкти, а одна жінка мисливиця-снайперка почала вбивати. За віруваннями чукчі, якщо людина впала під час морського чи річкового полювання, то її не можна рятувати. Якщо морські духи не отримають цю пожертву, то всі постраждають. У неї був єдиний син, якого вона сама ростила. Під час такого полювання він випав із човна, а хтось з віруючих його ще й добив. Тому вона почала по одному вбивати всіх у човні.

Тато захворів на онкологією, а я згадав цю історію, і знаючи, що він писав кілька оповідань, то запропонував разом попрацювати над заявкою для серіалу. Він не захотів, але додав фактів. Потім тато помер, а в мене лишились нотатки. Якщо пів року думаєш про бабусю-чукчу, то починаєш на людей дивитись як вона. Якщо хтось раптово тримав мене за плече, я повертався і дивився як той кілер.

У кінці історії я мав привезти головну героїню в Україну, не про Чукотку ж писати. Але співавтор сценарію пояснив, що випустити це майже неможливо. Найголовнішою правкою було те, що бабуся має вбити когось на Майдані під час Революції Гідності. Через деякий час знову вирішив написати книгу. В результаті “КСД” випустили її, і вона пролізла у короткий список книг року ВВС. Це був мій максимум як письменника. Тому, коли з’явилось бажання написати ще один сценарій до серіалу, я відразу почав із книги.

Книга “ДНК” 

– Ідея цієї книги була моя. Вона дуже давня, це антологія із сімома авторами. У багатьох країнах заборонені експерименти з ДНК. Я вирішив, що Китаю все одно байдуже на правила. Тому вигадав, як у 2050-х роках саме китайські науковці знімають сім шарів ДНК з українського студента. Тобто бере пам’ять про людей. Я запропонував поділити ці сім історій між різними авторами. Сергій Жадан був єдиним, кого я знав, а далі вже він писав іншим. Свою історію я писав, щоб поширити інформацію про ядерний вибух, який відбувся у Харківській області. Мало хто про нього знає.

Коли я лежав у лікарні, поруч зі мною був хлопчик звідти, де не могли загасити пожежу після вибуху. На території України таких було два – вдалий на Донбасі і невдалий у Харківській області. Радянський союз тоді блокував цю інформацію. Хлопчик розповів мені, що фактично всі дорослі на їхній вулиці з часом вимерли. Тоді я опитав людей, і вони казали, що з Москви приїжджали військові, які не підпускали до місця. А все місцеве населення зібрали на полі. У них померла худоба, були руйнування, потім їх відпустили додому. З часом вони загинули від онкології. Це остання історія, яку я писав російською.

“ТОЙ ХТО ВИГОРІВ, ТОЙ ЗГОРІВ”

– Хейтери є у кожної людини, просто не всі зізнаються. Я не хайполов та не чекаю багато коментарів, бо якщо мені скажуть вкотре щось образливе – почну думати, що так і є. Слід ставитись до себе критично, але, як і з будь-якою проблемою, краще переспати. А тоді зранку мати план дій та якийсь набір пластирів. Головне, щоби була якась штука, за яку ти собі потім віддячиш.

На мою думку, вигорання придумали боягузи. Сучасне інфантильне суспільство підстеляє собі солому. Вони так пояснюють свою слабкість. Дорослих не існує, все потрібно вирішувати самостійно. Тож той, хто вигорів, той згорів. Після туру мені треба трішки помовчати або погратися у відеоігри. Якщо такої можливості немає, розумію, що вже після наступного туру, я точно це зроблю. Якщо вигадати собі класний приз, наприклад, тиждень помовчати, тоді буде легше.

Одну із книг Сидоренка передали бібліотеці університету