#Переяслав_Nabok_історія Знайомлячись з переяславською старовиною Тарас Шевченко свою увагу зосереджує лише на храмах Вознесенському, Покровському та Михайлівському. Але й серед названих зачарував художника своїми формами лише один Вознесенський собор. Вочевидь Тарас Григорович вирішив розкрити всі принади архітектурного образу, тому не випадково обирає для етюду північно-західний фасад пам’ятки. Перспектива зі сторони монастирського подвір’я, була в той час єдиною, яка вповні передавала грацію архітектурних форм споруди. Адже вівтарна абсида, а також, південний та західний портали собору майже впритул закривалися двоповерховими мурованими крамницями, дзвіницею, колонадою вздовж архієрейської доріжки та садом. На акварелі художник зафіксував: намет над льохом, арку головного входу до монастиря, верхній ярус і купол дзвіниці, частину архієрейського саду. Усі ці споруди були збудовані протягом 1698-1825 років. Окрім графічної фіксації Шевченко дав оцінку архітектурного образу в “Археологічних нотатках”: “Бывший монастырь, ныне Соборная церковь во имя Вознесения Господня, построенная 1701 года гетманом Мазепою, великолепная снаружи и до невозможности искажена внутри возобновлениями”. Шанувальникам Тараса Шевченка відомо, що ця пам’ятка переяславської старовини настільки вразила митця своїми досконалими пропорціями, що потім неодноразово ставала об’єктом його уваги в художніх творах та листуванні. Проте звертаємо увагу на той факт, що митець, жодного разу красень Вознесенський храм ні в повісті “Близнецы” (1855) ні в поемі “Сон” (1847) не назвав його офіційним ім’ям. Можливо це авторський художній прийом, а можливо Тарасу Григоровичу було жаль оминати пам’ять про гетьмана Мазепу. Хоча, припускаємо, що поет хотів бодай ще раз уславити Матір-Богородицю, адже в ході краєзнавчих досліджень з’ясувалось, що переяславці, поміж собою Вознесенський собор часто-густо називали Богородичним. Чому? Цьому факту є дуже просте пояснення. У 1814 році монастирські іконописці прикрасили іконами ліхтар та фронтони. Зокрема на ліхтарі зобразили постаті восьми апостолів, а на фронтонах розмістили сюжетні ікони присвячені образу Богородиці, покровительці насельників. Так вівтарний фронтон, звернений до головного майдану міста – прикрасила ікона Покровської Богоматері зі святителями переяславськими Єфремом і Сімеоном (так звана Переяславська Покрова), південний, зі сторони дзвіниці, який слугував прочанам входом до монастиря – Різдва Богородиці. А от на північному фронтоні, зверненому до монастирського подвір’я, монахи розмістили ікону Благовіщення, і лише над фронтоном західного входу, головного, возвеличувався образ Вознесіння. Таким чином барокові фронтони Вознесенського собору постійно асоціювались в зоровій пам’яті переяславців і подорожуючих із образами Богородиці, тому й не дивно, що часто-густо храм відповідно називали то Різдвобогородичним, або й просто Богородичним. Тарас Григорович у своїй акварелі змальовує північно-західний фасад пам’ятки на якому чудово було видно саме ікону Благовіщення. Цілком імовірно, що іконографічний сюжет став прототипом назви “Мазепиної церкви” в повісті “Близнецы”, в якій Шевченко неодноразово милується обрисами Благовіщенської церкви: “Каждое воскресенье и каждый праздник он (Сокира) ездил к обедне с женою в соборный храм Благовещения. Вместе с прекрасной, гармонической архитектурой храма на него действовало и пение семинаристов…Вот церковь так церковь, хоть с нашим Благовещением рядом поставить…”
P.S. Насправді окремої церкви Благовіщення в Переяславі ніколи не було, хоча при Михайлівському монастирі до 1786 р., в трапезній, була Благовіщенська церква. Тож на момент приїзду Тараса Григоровича цієї трапезної вже не було і церкви також. З історичних джерел також відомо, що семінаристи співали на Літургії тільки у Вознесенському соборі.
