Минулого тижня в НІЕЗ «Переяслав» відбулася довгоочікувана подія. Група висококваліфікованих реставраторів Національного науково-дослідного реставраційного центру України завітала до заповідника, аби відновити життя кількох унікальних пам’яток минувшини – Переяслав.City

У центрі невеликої майстерні, розміщеної на території музею просто неба, кілька столів, заставлених різноманітним приладдям та історичними артефактами. Над одним із них упродовж кількох годин зосереджено працює Тетяна Мінжуліна. Вона – завідувачка відділу реставрації творів із тканини та шкіри.

– Я тримаю в руках козацький кисет ХІХ століття – шкіряний мішечок для зберігання тютюну. Щоб він став ось таким м’яким та блискучим, була проведена низка дій: очищення поверхні від забруднень, видалення плісняви, обробка дезинфікуючим розчином, три етапи пластифікації, консервування шкіри британським мастилом, – пояснює художниця-реставраторка.

Поряд після проведених маніпуляцій «відпочивають» врятовані порохівниці ХІХ століття, кинджал, мундштук, портсигар. Їх у майстерні столичні спеціалісти відреставрували за два дні. Пані Тетяна ніби помічає моє захоплення її кропіткою роботою й зазначає, що в цій професії вона понад 30 років. Не те що таких відданих працівників, а взагалі кадрів у реставраційному центрі обмаль. Охочі займатися ремеслом реставратора є, та працювати не йдуть – зарплати замалі.

Тетяна Мінжуліна: «Реставрація – складний та тривалий процес» Автор: Ірина Мадісон

– У моєму відділі всього чотири реставратори, а наш центр – єдиний орган організації науково-дослідної роботи в Україні. Ми обслуговуємо всі музеї країни, підпорядковані міністерству культури, нині це 500 із лишком музеїв. У кожному величезні фонди і чи не половина предметів, що в них зберігається, потребує негайного реставраційного втручання Ми жартуємо, що нам для того, аби відновити всі артефакти, які чекають реставрації, працювати доведеться років двісті без відпочинку.

Майстерність реставраторів зазвичай непомітна, а самі вони, як правило, залишаються в тіні. Між тим історичні артефакти – наче хворі пацієнти, і старіють вони так само, як люди, а то швидше. Щоб вберегти експонат і показати людям ще через сто років, реставратори мають продумати програму порятунку як лікарі, без права на помилку.

Врятовані від руйнації пам’ятки 18-19 століття Автор: Ірина Мадісон

Спеціалісти б’ють тривогу: без правильної консервації та реставрації цілі музейні колекції прийдуть у непридатність і будуть втрачені. Під час цього візиту вони опрацювали близько десяти невеликих експонатів – напередодні відібрали найнагальніші, які б встигли відновити за короткий термін. Складніші роботи виконуються лише на базі реставраційного центру, цьому передують огляд, відбір предметів, тривалий процес узгодження з Мінкультом, транспортація і зрештою реставрація, яка може тривати й кілька років.

Нещодавно наші музейники їздили до центру, аби забрати ряд відреставрованих предметів: ікони «Святий Преподобний Серафим Саровський», «Трійця Новозавітна», «Воскресіння Христове», книгу «Атлас Російський» 1745 року, а також вазу з подарункової колекції Михайла Сікорського. Ваза, експонована в кімнаті Сікорського в музеї заповіту Шевченка, розбилася на дрібні уламки, й у 2019 році була передана на реставрацію.

Такий вигляд мала ваза Сікорського до зустрічі з реставраторами Фото: надане Аліною Задорожньою

Музейний предмет не лише повернули до життя, а і представили на виставці музейних раритетів, відреставрованих фахівцями центру «Духовна велич: меморії видатних українців», що експонується в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

Відновлена ваза зайняла чільне місце на столичній виставці Фото: надане Аліною Задорожньою

– З реставраційним центром ми співпрацюємо з 2010 року, він один такий в Україні, і кожен візит фахівців звідти – велика честь для нас, – коментує головна зберігачка фондів НІЕЗ «Переяслав» Аліна Задорожня. – При музеях повинні бути штатні художники-реставратори, які мають освіту та ліцензію, а в наших музеях навіть немає таких посад. У заповіднику є реставратори, але це фахівці лише з нерухомих об’єктів. Один наш співробітник – Євген Сусь – пройшов стажування в реставраційному центрі, отримав посвідчення й має право виконувати певні консерваційні заходи. Далі він повинен пройти атестацію в спеціальної комісії – це тривалий процес, вона здійснюється один раз на 5 років, досі ніхто її не проходив.

Плюс до всього матеріали для реставрації досить дорогі, в Україні їх немає, здебільшого привозять з-за кордону. Добре, що в нас є майстерня, де можна працювати, більшість музеїв не може цим похизуватися. Щоб «прожити» ще принаймні кілька десятків років, тисячі пам’яток історії потребують порятунку, тож сподіваємося на подальшу співпрацю з реставраційним центром, – наголосила музейниця.