Олег Коломієць – поет, член Національної спілки письменників України, історик, автор численних краєзнавчих розвідок-досліджень, Почесний громадянин нашого міста. Напередодні 70-річчя, яке Олег Родіонович святкує 6 вересня, журналіст Переяслав.City зустрівся з ювіляром.
– Олеже, я знаю тебе понад тридцять років, та ніколи не питав: ти свої перші вірші пам’ятаєш?
– Звичайно, і навіть зберігаю їх. Вони були далекі від досконалості, саме тому, очевидно, відмовив мені в публікації редактор районки Володимир Литовка: «Ми дітей не друкуємо. Ти підучися, підшліфуйся, а тоді приходь». Про що вони були? Дитячі теми – про козлине (саме козлине, а не козяче!) молоко, монпансьє, пташечок… Тож, уперше мої вірші удостоїлися публікації у стінгазеті школи №1.
– Але ж наскільки знаю, ти народився у Великій Каратулі?
– Так, і перші десять років життя провів у цьому селі. Спогади найромантичніші: любили з хлопцями й дівчатками залазити повище на дерево і об’їдати вишневий клей чи ласувати у бабці Постимеї білими шовковицями. Вона була дуже доброю, проте ображалася, коли ми обчухрували листя, щоб прогодувати шовкопрядів – відповідно до партійно-колгоспного завдання. Вона прожила 85 років, а її дід Юхим – 95. Всі зуби мав, але буквально стер їх. Які історії він розповідав, а які пісні старовинні знав! А дід Прокіп заходив до батьків і оповідав, як колись парубкував. Потім батька підвищили – перевели в Ташань у десятирічну школу (у Каратулі була семирічна). Однак ми з мамою туди не поїхали: на той час родина мала пів будинку в Переяславі, тож я пішов спочатку в першу міську школу, потім – у третю. Правда, тато не став терпіти, коли в мене погіршилися справи з хімією та математикою, і таки забрав мене до Ташані. У тамтешній школі оцінки мої і справді покращилися.
– Розкажи детальніше про свою сім’ю.
– Мій батько Родіон Васильович керував кількома школами в районі, був істориком, а ще викладав суспільствознавство та географію. Воював, був поранений, потрапив до німців у полон, потім – до уманської «ями» (табору), повернувся додому. Потім, із 43-го, знову воював і знову зазнав поранення, тепер на Букрині. Підлікувався, брав участь у Корсунь-Шевченківській та Яссо-Кишинівській операціях. Орденом Червоної Зірки нагородили, я його і зараз зберігаю. Мама, Марія Максимівна, була вчителькою початкових (тоді це були перші-четверті) класів.
Олег Коломієць зі своїми старшими братами
Мав двох значно старших братів – на 12 та 15 років – Владислава та Володимира, я їх називав «довоєнними». Вони мене більше балували ніж батьки: ті намагалися мене виховувати «правильно». А братики то якісь книжечки, то кольорові олівці, то ласощі привозили з Києва. До речі, ось моя фотка з ними, поставте в газеті, який я малорослий порівняно з ними (сміється). Володимир став відомим поетом, мав безліч приятелів у літературних колах, працював у Держлітвидаві та молодіжному журналі «Дніпро». А Владислав став військовиком, закінчивши військове училище зв’язку. Ще на мене великий вплив мав дід Максим, мамин батько. Це йому належить афористична фраза, яку хочу використати в назві своїх мемуарів: «Я більше забувся, аніж дехто знає».
– У тебе була спроба й свою сім’ю створити…
– Очевидно тепер, що це була й справді лише спроба, але разом з тим, на відміну від інших, я мав не один, а цілих три медових місяці: червень, липень, серпень (сміється). Я називав її Лі. Вона навчалася в педучилищі, мала намір стати істориком, мій батько вітав це бажання. Познайомилися завдяки народній пісні. На якійсь вечірці я завів «Як служив я в пана», пам’ятаєте, у ній ще приспів про «курку-чубатурку». Дівчина підхопила… Через три місяці оформили шлюб. Однак нам завадив, як це нерідко буває, любовний трикутник. До ситуації, що я втратив «жону в законі», хоча й сумненько було, поставився по-філософськи – мені вже 32 було, зріла людина. І в чому парадокс – у мене з іншими жінками (і до, і після) стосунки триваліші були, інколи ніби й глибші, а до шлюбу не доходило. А її востаннє бачив років шістнадцять тому, вона десь в Росії осіла, стала дуже набожною, навіть до монастиря збиралася, а от істориком не стала. А ось я, хоча й закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка, ним став…
– Почавши працювати в переяславському історико-культурному заповіднику? Як це сталося?
– Після отримання диплома я три роки пропрацював у Києві. Ще в студентські роки за читання забороненої літератури до мене підбиралися кагебісти. Щоб не дражнити «органи» та й собі, як кажуть, не «лізти на рожон», я вирішив повернутися в Переяслав. Ще одна вагома причина – хотів попрацювати в Сікорського, слава про якого вже сягала столиці. Михайло Іванович подивився на мої документи і сказав: «Приходь через тиждень». День зарахування на роботу пам’ятаю й досі – 27 серпня 1976 року. Пропрацював в історичному музеї (згодом – музеї Заповіту Шевченка) 34 роки!
Моєю сферою досліджень стали події XVII століття та Шевченківський період. Я ж став досліджувати не стільки саму особу Шевченка, скільки його добу, епоху, його сучасників. Сікорський схвалив цей мій вибір, сказавши: «Правильно, бо про Шевченка так багато написано, що ніби й про Леніна менше». А ще в обов’язки наукового співробітника входить проведення екскурсій. На жаль, здебільшого російською – так тоді бажали групи. Причому мене відразу попередили, щоб я не вчинив якогось разу так, як попередник Микола Луговик. У нього була група із Запоріжжя. І ось вона побажала екскурсію російською. На це він обурився: «Що це за українці, нащадки козаків, такі задрипані?» Був скандал. Я особисто любив дитячі групи – не треба було їм ідеології нав’язувати. А якось, запам’ятав назавжди, до мене підходить жіночка, гід київської групи, і каже: «Вы же смотрите, это группа особенная, это дети партийных руководителей». Дуже мене це зачепило, то я їй: «У нас не може бути дітей начальників, у нас є діти Країни Рад!». І спробуйте мені тут заперечити (сміється). Я сам викликався редагувати сторінку «Люби і знай свій рідний край», що регулярно в 70-х та 80-х виходила в нашій районній газеті, яка називалася тоді «Комуністична праця». Публікації до неї готували науковці-музейники.
– А коли вийшла твоя перша збірка поезій?
– У 89-му. Її підредагував і видав у київському видавництві брат Володимир. Він же дав і назву «Кросно», я, чесно кажучи, хотів «Журавлівна» – за назвою поеми, що ввійшла до збірки. Вихід був величезною радістю, мене з цим поштовою листівкою привітав Олесь Гончар. А ще через пів року прийняли до лав НСПУ.
Згодом я вже видав у Переяславі збірки: «Вогонь Леля» (2001 р.), «Переяславна», «Прапор Переяславського Полку», «Трубежеві оркестри» (2005-2006 рр.). Були й безтиражні (по кілька примірників): «Весільні балади», «Любограй», «Календарі для Незабудки», «Орнаментальні серенади». А ось до двох своїх прозових романів поставився самокритично і ходу не дав, розцінивши, що читачеві буде нудно, тож так вони й залишилися у первісному стані – машинописному. Проте все ж мої повість «Сомко» і новела «Мар’яна» з’явилися в «Комуністичній праці», а згодом потрапили до антології творів місцевих письменників, які вивчалися студентами переяславського вишу.
– Ти учасник усіх патріотичних заходів, що відбуваються в місті. Хто сформував цей твій інтерес, любов до українськості?
– Цікавість до питання української ідентичності в мене з’явилась ще в шкільні роки. Спонукали до цього різні люди. Мій батько зберігав давнє видання Костомарова «Богдан Хмельницький», мав книгу «Очерки истории украинского народа» Михайла Грушевського, 1904 року. Він брав участь в постановці в Ташанській школі п’єс Кропивницького, Карпенка-Карого, Шевченка. Дід Максим, який був розкуркуленим у 1930 році і відбув заслання під Мурманськом, якось звізнався, що два його брати, Макар та Павло, воювали в Петлюри. На жаль, помер, не встигнувши детальніше розповісти.
Старший брат привозив книги реабілітованих після XX з’їзду КПРС письменників: Вороного, Самійленка, Олеся, Грінченка. Чи давав читати молодого Павла Тичину «Золотий Гомін», «Замість сонетів і октав». А Станіслав Вишенський – «Скорбна Мати», «Пам’яті тридцяти» («На Аскольдовій могилі…»). Десь із 14-15 років я приохотився слухати по радіо передачу «Пісенні скарби українського народу» (особливо мене вражали козацькі та гайдамацькі пісні). А ще на мене великий вплив мав той же Стась Вишенський, який став згодом прекрасним поетом-постшістдесятником. Він був старшим від мене на років шість, та мені дуже легко було з ним. Він багато відкривав мені в царині історії, нашої літератури…
– Твій псевдонім – Князенко – здається, теж завдяки йому?
– Так, коли я закінчував школу, він подарував фото з таким написом: «Любому хлоні (хлопчикові – авт.) Княженкові Олегу від Стасіка». Чому «Князенко»? Бо ж молодий місяць – князенко, пам’ятаєте з пісні? А у вересні якраз і з’являється новий місяць. Я згодом і взяв це за псевдонім. Щоправда, брат Володимир казав мені: «Тобі треба було брати Книженко». І ось немає братів, немає вже і багатьох друзів, та сняться вони, сняться – молодими…
– Чим займаєшся нині?
– Передусім упорядковую особистий архів матеріалів – хочу його осучаснити. Укладаю пісенник маловідомих пісень: народних, літературного походження, перекладених, у ньому будуть лише тексти без нот. Також готую власні спогади про 1950-ті та 1960-ті роки – вони мені дуже цікаві, пізніше були вже не такі… Хочу дослідити спільність доль двох поетів – Миколи Гумільова та Григорія Чупринки (обидва були розстріляні більшовиками наприкінці серпня 1921 року). А ще веду започатковану на початку 2000-х Андрієм та Ольгою Будугаями літературну студію «Дитинець». А взагалі маю досвід, знання, маю ще й сили – тож і надалі волів би бути корисним для суспільства!
