Олег Самиков народився 8 червня 1978 року в селищі Нове на Кіровоградщині. Свій життєвий шлях із Переяславщиною він пов’язав під час проходження строкової служби у 43-й артилерійській бригаді в селі Дівички.

Тут, у Переяславі, він вирішив залишитися і будувати власне життя, тут зустрів своє кохання і створив сім’ю з дружиною Лесею. Понад десять років чоловік працював монтажником у місцевій компанії з обслуговування котлів.

Рідні та друзі згадують Олега як надзвичайно світлу та життєрадісну людину. Колега по роботі Денис розповідає, що він мав легку вдачу, був позитивним, життєлюбним і завжди вмів підняти настрій. «Кожну зміну ми жартували, веселилися. Олег був дуже хорошим хлопцем», – каже товариш.

Брат захисника Андрій з болем та теплою усмішкою згадує: хоч Олег і був старшим, він ніколи не втрачав дитячої безпосередності. «Він любив дуркувати, – додає брат. – Зробити з ним серйозне фото було просто неможливо. У нього завжди все було чудово, він випромінював радість».

У перші ж дні великої війни Олег із Денисом прибули до центру комплектування. Тоді Дениса призвали на службу, а Олега тимчасово залишили в резерві. Проте чоловік був готовий будь-якої миті стати до зброї. 10 серпня 2025 року, отримавши повістку, він без вагань став до лав Збройних Сил України. Служив командиром відділення – командиром машини взводу морської піхоти батальйону 37-ї окремої бригади морської піхоти (в/ч А4548).

Незадовго до свого останнього бойового виходу Олег спілкувався з другом. Ділився планами: після виконання завдання мав іти у відпустку, хотів приїхати до Переяслава, де на нього чекали близькі. Але цим планам не судилося здійснитися. Залишаючись до останнього подиху вірним військовій присязі та українському народу, 2 вересня 2026 року штаб-сержант Олег Самиков героїчно загинув у бою поблизу населеного пункту Зелений Гай Волноваського району на Донеччині.

Чин відспівування та прощання з полеглим воїном відбувся у Свято-Успенському соборі. Віддати шану Герою прийшли рідні, друзі, побратими, представники влади та небайдужі містяни.

Звертаючись до присутніх, отець Іван Поліжак наголосив на високій ціні нашої свободи та жертовності українських воїнів:

«Вільна людина здатна мислити, любити і, з великої любові, віддати своє життя за інших. Раб на це не здатний – він лише сліпо виконує волю господаря, не сміючи підняти голови. Нас століттями намагалися зробити рабами, змусити коритися чужому ярму. І сьогодні ми бачимо, якою великою є ціна нашої свободи. Це життя наших синів, дочок, батьків та братів, які розривають ці кайдани. Ворог приходить на нашу землю, несучи свій “рускій мір”, смерть і руйнування, намагаючись знову поставити нас на коліна. Але дивлячись на домовини наших Героїв, ми маємо усвідомити: ми не маємо права опускати голову. Ми повинні бути господарями свого життя заради пам’яті цих світлих ангелів, які віддали найдорожче за вільну й незалежну Україну».

Останній спочинок Герой знайшов на Підварському кладовищі. З глибокою шаною рідним полеглого – дружині Лесі, батькам Надії Олегівні та Сергію Петровичу, брату Андрію – передали прапор України як символ держави, за незалежність якої він боровся до останнього подиху.

Висловлюємо найщиріші співчуття родині, близьким, друзям та побратимам загиблого. Низький уклін за життєвий подвиг, відвагу та безмежну любов до Батьківщини. Світла і вічна пам’ять Герою!