Сьогодні, 18 червня, у Переяславському академічному ліцеї імені Івана Мазепи відкрили меморіальну дошку його Герою-випускнику Віталію Роману, який віддав життя за свободу та незалежність України. Пам’ятний знак встановили напередодні 37-го земного дня народження захисника.
На подвір’ї навчального закладу зібралися найближчі люди полеглого воїна, керівництво громади, духовенство, освітяни та небайдужі мешканці міста. Почесне право відкрити меморіальний знак надали матері Героя Ларисі Дмитрівні та дружині Анні.
Ведуча церемонії відкриття Влада Черненко розповіла присутнім про життєвий шлях захисника. Віталій Роман народився у Переяславі 21 червня 1989 року. Він рано дізнався, що таке праця й відповідальність, ставши надійною опорою для матері та сестри.
Після закінчення дев’ятого класу Віталій вступив до місцевого професійно-технічного училища, де опанував фах механіка. Автомобілі, техніка та швидкість були його справжньою пристрастю. Згодом він працював у Києві, де став першокласним спеціалістом, якого поважали колеги.
За кілька років до повномасштабного вторгнення доля повела Віталія до Польщі. Там разом із дружиною Анною вони збудували стабільне, безпечне життя. Проте лютий 2022 року перекреслив усе. Коли перші російські ракети полетіли на Київщину, Віталій не знаходив собі місця. Ведуча наголосила на важливому етапі, який передував його поверненню:
«Проте тоді він мав виконати інший, не менш важливий обов’язок чоловіка й брата. Його сестра Аліна разом із дітьми змушена була тікати від жахів війни. І Віталій з коханою дружиною Анною став для них тим самим надійним прихистком. Він зустрів їх у Польщі, аби вони могли перечекати там найстрашніші для Київщини місяці, облаштував побут, допоміг племінниці адаптуватися та піти на навчання у чужій країні. Увесь цей час він був опорою, тилом, тим самим турботливим і найріднішим “Дядею”, який оберігав їх від усього».
Коли родина сестри змогла безпечно повернутися в Україну, Віталія більше ніщо не могло стримати за кордоном. Його місія там була виконана. Тепер, коли найдорожчі були разом і в безпеці, настав час для його власного головного вибору. Можливо, роль зіграли гени – його дідусь пройшов фронтами Другої світової війни, – а можливо, особливості характеру, але спостерігати осторонь він не міг.
Віталій прагнув воювати саме у лавах Третьої штурмової бригади. Служив на посаді командира екіпажу безпілотних літальних комплексів – командира 2 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 1 взводу роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини А5127 (підрозділу технічних засобів розвідки у межах розширення Третьої штурмової бригади до армійського корпусу).
«Хлопець із золотими руками механіка став незамінним на фронті. Його завданням було під постійним вогнем прориватися до операторів БПЛА, вчасно привозити та вивозити їх з-під ворожих ударів. Віталій мужньо виконував цю смертельно ризиковану роботу й щиро радів, коли побратими поверталися живими», – сказала ведуча.
Життя захисника обірвалося 4 січня 2026 року поблизу населеного пункту Лиман на Донеччині. Під час виконання чергового бойового завдання внаслідок ворожого обстрілу його екіпаж потрапив під удар. Віталію Роману назавжди залишилося 36 років.
«Їх назвали титанами»
Настоятель релігійної громади парафії Святого Вознесіння Київської Єпархії Православної Церкви України, протоієрей отець Михайло Юрченко звершив чин освячення дошки та звернувся до присутніх із молитовним словом:
«Сьогодні помолимося за упокоєння його безсмертної душі, яка тепер відійшла від цього тимчасового світу. І помолимося про освячення цього знаку. І буде нагадувати тим, хто тут працюють, адміністрації, викладачам, тим, хто навчаються і здобувають дорогу життя, як Віталій, що є такі люди серед нас».
Голова Переяславської громади Вячеслав Саулко під час свого виступу підкреслив надважку ціну свободи та закликав молодь ніколи не забувати подвиг земляка:
«Не можна передати словами почуття, коли ти дивишся, коли мати піднімається зараз сюди, найрідніша близька людина, разом з дружиною, і відкривають оцю меморіальну дошку. Це насправді дуже важко. Коли мамі ніколи не зможе сказати син, а дружина ніколи не зможе сказати “коханий”.
Коли обірвало життя великого нашого героя, солдата, захисника. Роман воював там, де плавився метал. Але виживали і стояли насмерть лише тільки люди. Їх назвали титанами. Саме там вони зупинили ту нечисть, яку не можна назвати людьми. Вони віддали своє життя, віддали за кожного із нас, за кожну сім’ю, за кожну родину, за всю нашу країну.
Я звертаюсь завжди до дітей. Зупиніться, подивіться і згадайте, що саме ці хлопці віддали своє життя за кожного із них, за кожного із нас. Коли буде лунати, чи то останній дзвоник, чи то перший дзвоник, коли діти підуть в перший клас чи будуть випускатися, вони повинні це завжди пам’ятати.
Хочу висловити найщиріші слова скорботи найріднішим людям, дружині, матері. Ваш син, ваш чоловік, він назавжди залишиться в нашій пам’яті і залишиться Героєм. Ми його ніколи не забудемо. Його пам’ять буде жити в наших серцях вічно».
Спогади вчителів
З особливим трепетом про свого вихованця згадала його перша вчителька Катерина Лой, для якої клас Віталія був дебютним у професійній діяльності.
«Це був мій перший випуск. Віталій вирізнявся серед дітей – його сіро-блакитні очі, така щира посмішка. Але в нього такий був стержень якийсь внутрішній, така впертість, що “я це зроблю”. Так, він довів усім нам – він це зробив. Нелегке у Віталіка було і дитинство. З дитинства в нього була турбота про родину, про тих дітей, які були поруч в класі. Хороші були діти, великий клас… Я ніколи б не подумала, що на долю наших дітей випаде така тяжка місія.
Незадовго до його від’їзду на передову ми побачилися і він сказав: “Катерина Іванівна, ви вірите в мене, все буде добре”. Я говорила: “Віталій, так би хотілося, щоб це так було”. Так, Віталій, у нас у всіх все добре. Ми живі-здорові. Ми тобі дякуємо. Дякуємо матері, яка витримала оце все, виховала і виростила такого сина. Низький вам уклін», – зі сльозами на очах сказала Катерина Іванівна.
Своїми спогадами поділилася й класна керівниця захисника Катерина Ковальчук:
«Воні приходять до нас дітьми маленькими. Потім стають підлітками, юнаками. І в цьому хаосі безмежному, щоденних буденних клопотах ми іноді не помічаємо, що формується характер справжнього чоловіка. А Віталій став саме таким. Я задаю собі питання. Коли він повертався з-за кордону, невже не розумів, що в цьому пеклі війни його життя може зупинитись будь-якої миті? Мабуть, розумів. Але разом з тим виконав свій святий обов’язок. І сьогодні ми повинні пам’ятати, що це не просто людина, не просто наший учень, не просто син, не просто брат, не просто чоловік. Це наш Герой. Це наш небесний тепер уже воїн. Доземний уклін сім’ї, родині, що виховали такого сина, брата і вічна і світла пам’ять нашому Герою Віталію».
На завершення церемонії присутні вшанували пам’ять воїна, поклавши до підніжжя меморіальної дошки живі квіти як символ безмежної поваги та мовчазного «дякуємо» за кожен мирний ранок у рідному місті. Ведуча Влада Черненко сказала:
«Віталій дуже любив дарувати квіти своїй мамі, дружині та сестрі. Приносив їх просто так, без жодного приводу, щоб побачити їхні посмішки. Останній його букет мама береже й досі. Сьогодні ми принесли квіти йому. Бо квіти – це мова нашої пам’яті, яка не потребує слів».
