У п’ятницю, 17 квітня, фасад Переяславської гімназії №2 поповнився ще одним болючим символом пам’яті. Тут відкрили меморіальну дошку випускнику закладу, полеглому воїну Олегу Іванову, повідомляє Proslav. Вшанувати подвиг Героя зібралися його найрідніші люди, друзі, побратими, вчителі, учні та представники місцевої влади.

Олег Іванов народився 4 січня 1976 року. Під час церемонії відкриття ведуча Влада Черненко пригадала, яким він був у мирному житті та як прийняв своє найголовніше рішення. У Переяславі багато хто знав його як майстра із «золотими руками» – безвідмовну людину, яка по-сусідськи могла відремонтувати, налагодити чи просто прийти на допомогу:

– Коли лютневий ранок 22-го року розірвав тишу вибухами, Олег бачив це пекло на власні очі у Вишгороді, де на той час працював охоронцем. Він не був професійним військовим, щось будувати для нього було ближчим і звичнішим. Але щоб будувати далі, треба спочатку захистити свою землю. Рідні відмовляли. Мама, сестра, дружина, донька – кожна серцем відчувала небезпеку. Але його коротке «Хто, як не я?» стало вироком для його власного спокою та порятунком для нашого.

У липні 2023 року чоловік став до лав Збройних Сил України. Служив розвідником-навідником 1-го відділення 1-го розвідувального взводу 1-го механізованого батальйону (в/ч А4773). На війні він навчився бачити крізь темряву, а на світлинах із фронту рідні бачили не втомленого солдата, а щирого й усміхненого Олега, який навіть зі зброєю в руках випромінював спокій. «Все добре, воно вам не треба», – казав він своїм дівчатам, поки сам не змикав очей на позиціях.

У листопаді 2023 року зв’язок із воїном обірвався. Через півтора року очікування підтвердилося найстрашніше: 17 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новокалинове Покровського району на Донеччині Олег Іванов загинув.

– Свою останню обіцянку – повернутися додому, у рідну Борисівку, до берега свого дитинства – він виконав уже після смерті. Цього року йому могло б виповнитися 50, але Герою назавжди 47, – сказала ведуча.

Право відкрити меморіальну дошку надали найріднішим жінкам Героя – мамі Тетяні Василівні та доньці Вікторії.

Чин освячення пам’ятного знака здійснив настоятель Свято-Володимирського храму ПЦУ протоієрей Іван Будняк.

Звертаючись до присутніх учнів, голова Переяславської громади Вячеслав Саулко закликав молодь завжди пам’ятати ціну їхнього мирного навчання:

– Колись тут навчався і наш Герой Олег. Він був таким самим, як ви: бігав коридорами цієї школи, усміхався, радів життю, гарно навчався і був прикладом для інших. Але в Україну прийшла страшна війна. Тисячі таких чоловіків взяли до рук зброю і пішли нас захищати. Сьогодні важко уявити, що було б з нашою країною, якби не вони. Ми отримуємо трагічні звістки з фронту, щомісяця відкриваємо меморіальні дошки на ліцеях, гімназіях та будинках, де жили наші воїни. Боляче дивитися, як їх стає все більше, як майорять прапори на кладовищах… Це страшна ціна нашого життя. Олег, як і його побратими в окопах, віддав найдорожче, що дав Господь, заради того, щоб ми жили у вільній Україні. Я висловлюю найщиріші слова вдячності матері, яка виховала справжнього патріота.

Директорка Переяславської гімназії №2 Валентина Одинець розповіла про шкільні роки Героя та подякувала родині:

– Сьогодні важкий день у житті нашої гімназії. Усі слова даються нелегко. Ми не були знайомі з Олегом особисто, ми просто однолітки, але наші долі назавжди переплела рідна школа, де він навчався з першого по дев’ятий клас. Його перша вчителька, Алла Василівна Шульга, та однокласники згадують Олега як спокійного, товариського юнака. Він любив спорт, брав участь у змаганнях з волейболу, баскетболу, футболу. Це був простий і добрий хлопець, якого поважали всі. Боляче усвідомлювати, що чорних мармурових табличок на кам’яних грудях нашого закладу стає все більше. Їх уже дев’ять… Щоранку ця варта Захисників зустрічає нас біля рідного шкільного дому і проводжає очима. Тут було їхнє життя: метушня, уроки, мрії про майбутнє. Тепер їхній супровід – це наша небесна охорона у буденному житті, а ще – вічний привід замислитися про ціну нашого спокою. Низький уклін і подяка від серця матері Героя, Тетяні Василівні. Здоров’я вам, сили і віри. Ми всі віримо, що «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».

Своїми спогадами поділився ветеран війни Роман Шевченко, друг та родич Олега, який тримав свій напрямок фронту, поки Олег тримав свій. Він, як ніхто інший, знає, що відчував розвідник, ідучи в невідомість, і скільки насправді коштувало його коротке «все добре».

– Тяжко говорити в такий день, одразу накочуються спогади, – зізнався Роман. – Олег пішов на фронт трохи пізніше за мене. Ми постійно переписувалися, дізнавалися, як справи. Якраз у той період ми стояли під Авдіївкою, а їхній підрозділ перевели трохи лівіше – у них пункт постійної дислокації був в Очеретиному. Коли ми востаннє списувалися, я дуже зрадів, що він так близько. Кажу: «О, ти в Очеретиному! Круто, зможу приїхати, побачимось». Здавалося, все складається якнайкраще. А потім ми зв’язалися, і він сказав, що виходить на бойове завдання. Я написав йому: «Тільки-но повернешся – відпиши, я до тебе по-любому заїду». Але відповіді я так і не отримав… Згодом дізнався, що Олег зник безвісти. І лише через тривалий час його знайшли. Олег був чудовою людиною, ніколи нікому не відмовляв. Він поклав своє життя, як і багато інших хлопців, які зараз тримають фронт. Тому благаю: згадуйте, пам’ятайте і ніколи не забувайте.

Далі до слова запросили Олега Гриценка, який сьогодні також носить військовий однострій і захищає українське небо:

– Знаєте, є таке правило: про померлих або добре, або нічого. Але у випадку з Олегом не треба нічого вигадувати чи прикрашати. Він дійсно був чудовим однокласником, надзвичайно щирим і гарним хлопцем. Він пройшов справжнє пекло війни. Як я казав своїм батькам: якщо на землі є пекло, то ми його побачили. На жаль, така доля: хтось повертається, а хтось – ні. Я особисто втратив не одну сотню побратимів, і це нестерпно тяжко. А родині втрачати сина, батька і брата – тяжче стократ. Хай Господь дає вашій сім’ї терпіння. А до вас, діти, я маю окреме прохання. Пам’ятайте не лише Олега і тих хлопців з вашої школи, які загинули. Пам’ятайте і підтримуйте тих військових, які служать просто зараз, бо їм дуже нелегко. Ми цю війну обов’язково виграємо. Повірте мені. Вкрай важкою ціною, великою кров’ю, але виграємо. І я дуже сподіваюся, що коли ми її відстоїмо, ваше покоління не втратить те, що ми здобули ціною життів. Я вірю, що ви збудуєте справді незалежну, європейську країну. Тоді всі ці втрати – хлопців, які віддали життя, кінцівки чи здоров’я – не будуть даремними.

На завершення церемонії присутні поклали живі квіти до меморіальної дошки на знак безмежної шани та вдячності подвигу Захисника. Вічна слава Герою Олега Іванову!