Під такою назвою в кінці минулого місяця видавництвом «Український пріоритет» була видрукувана друга книга серії «Затоплені села Переяславщини» (перша була про с. Андруші). Кореспондент «Вісника» зустрівся з одним із авторів видання Миколою Михняком (73 роки) і попросив його відповісти на кілька запитань щодо цієї події.

– Миколо Кононовичу, вітаю вас з нагоди виходу другої книги. Якщо з виданням про Андруші ви впоралися самостійно, то в цієї книги два автори-упорядники. Чому?

– Дякую за вітання, і справді вихід книги для кожного автора – неабияка подія. Нагадаю, я приступив до збору матеріалів про затоплені села рівно три роки тому, коли мене запросили до співпраці з громадською організацією «Старий Дніпро» і запропонували зайнятися пошуком інформації щодо трьох сіл – Андрушів, Підсінного і Трахтемирова. Тоді ж таки, у 2016 році, на традиційній зустрічі підсінян на березі Дніпра я познайомився із науковим працівником НІЕЗ «Переяслав» Світланою Миколаївною Зубер. Вона розповіла, що уже має деякі напрацювання по цьому затопленому селу, звідки родом її батьки, тому я і запропонував співавторство у написанні книги про Підсінне. І я дуже вдячний Світлані Миколаївні, вважаю, у нашому тандемі народилася насправді пізнавальна книга.

– Ви сказали «пізнавальна». Що знайде для себе читач у книзі?

– Всі книги серії «Затопленні села Переяславащини» побудовані за принципом «менше доступного, більше невідомого». Як це розуміти? Кожне село має свою багату історію, яку можна почерпнути з різних джерел: архівних, з друкованих видань, з інтернету. Тож ми до мінімуму звели доступну інформацію, а головну увагу зосередили на спогадах старожилів, яких стає все менше і менше. Ми і так трохи запізнилися. А мине ще зовсім небагато часу, і вже ніхто не розповість, чим жило село, перш ніж піти в небуття. Чого варті тільки оповідки Одарки Петрівни Щоки. Вона у сторічному віці пам’ятала такі деталі сільських звичаїв, про які не прочитаєш у жодному виданні. Шкода, не дочекалась виходу цієї книги. Неможливо спокійно читати розповіді теж уже покійної Ольги Захарчук про сталінські репресії проти свого підприємливого діда Леонтія, якого розстріляли у Биківнянському лісі. А спогади решти підсінян? Як голодували, як воювали, як відстоювали своє село! А безцінні світлини з підсінських родин! Але лейтмотивом цих спогадів, звичайно, залишається туга за своєю затопленою малою батьківщиною. Та що говорити, треба просто гортати і читати книгу.

– Доводилося багато чути про згуртованість підсінської громади. Це вам якось допомагало у роботі?

– Скажу навіть більше. Підсінська громада – це взагалі унікальне явище. Підсіняни настільки дружні і доброзичливі, що за ці три роки і я став ніби членом цієї великої родини. У скількох родинах я побував, і полічити важко. І всі намагалися щось розповісти, знайти якісь старі фотографії. Але постала друга проблема – за що друкувати, адже ми – громадська неприбуткова організація, ні державних, ні власних коштів на свою діяльність не маємо. Тож підсіняни одностайно вирішили: «Самі назбираємо грошей, аби тільки була книжка про наше село». І пішло-поїхало. Знайшлися активісти, які і взялися за цю справу. Їх слід назвати. Це колишні підсіняни Марія Тоболько, Григорій Перчук, Надія Коваль. Вони ходили не тільки до своїх земляків, а й до фермерів, підприємців, службових осіб, і за короткий час певна сума була зібрана. Та її все одно дещо не вистачало, адже видати книгу – задоволення не з дешевих. Тож знову прийшов на допомогу директор ВКФ «Укрпромпостач-95» Сергій Доброскок, за що йому щира вдячність.

– Коли слід очікувати на презентацію нової книги?

– Власне кажучи, перша презентація вже відбулася у так званій виїзній формі 3 серпня на березі Дніпра, коли підсіняни традиційно зібралися на своє храмове свято. До речі, цього року була ювілейна – п’ятнадцята – їхня зустріч. Зібралося чи не найбільше людей з усіх куточків Київщини і за її межами за всі ці роки, більше 80 колишніх жителів Підсінного та їхніх нащадків. Цьому якраз і посприяло те, що ми привезли на зустріч «свіжоспечену» довгоочікувану книгу про їхнє рідне село, про них та їхніх батьків і дідів. Офіційне ж представлення книги проведено в педуніверситеті у жовтні-листопаді, дата ще не уточнена.

– Знаю, тепер ваші зусилля зосереджені на написанні книги про Трахтемирів. На якій стадії ця робота?

– Це буде книга про село Трахтемирів і хутір Монастирок, бо їх роз’єднати ніяк не можна ні в історичномиу сенсі, ні в побутовому, ні в соціальному. На жаль, на місці цих поселень, які хоч і не були затоплені, залишилися здебільшого тільки руїни та хащі. Зазначу таке: Трахтемирів – це моя маленька батьківщина, де минули дитинство і юність, тож це не могло не накласти свій відбиток як на зміст, так і на структуру майбутнього дослідження. Хоча в цілому це буде науково-популярне видання, але воно пишеться від першої особи, пропущене через душу і серце автора. Збір матеріалів практично закінчено, на одну третину вже зверстаний робочий макет. Саму ж віддруковану книгу сподіваємося побачити на початку наступного року.

Валерій Шкребтієнко (“Вісник Переяславщини”)