Кладовище мікрорайону Підварки розташоване на вул. Новокиївське шосе й належить до найдавніших у Переяславі. Існує версія, що воно виникло на місці давньоруського курганного некрополя, нині зруйнованого. Проте точних доказів цьому немає, тому виводити його «родовід» із таких глибинних часів ризиковано. Натомість достовірно можна вести відлік від XVIII ст., адже в топографічному описі Малоросійської губернії згадується церква Усіх Святих, освячена 1784 року, яка стояла на кладовищі Задовгомостянського фордштату, що здавна входив до конгломерації міста Переяслава. Одночасно, в документах і на планах міста вживалася ще одна назва цієї території – Підварки (Подворки), тобто поселення під міським воротом – валом, ворітьми. Згідно описів міст Лівобережної України за Великим мостом через р. Трубіж (на старих планах це добре видно) мешкали корінні жителі – міщани, які підпорядковувались ратуші, служиві військові чини (козаки), а також «зайшлі люди» – коломійці (тобто чумаки, які привозили сіль з Коломиї), мірошники, срібники, кравці. Кількість дорослого населення з 1747р. по 1875 р. в середньому коливалось у межах від 1359 до 1458 осіб. Тож для забезпечення поховальних потреб мешканці організували своє кладовище подалі на схід від житлової забудови, на пустці.
Надмогильні знаки XVIII ст. тут не збереглися, проте в метричних книгах Петропавлівської церкви, до якої була приписана згадана кладовищенська церква, з XIX ст. регулярно зазначалося місце поховання – «на местном кладбище Всех Святых».
Церква Усіх Святих простояла два століття й була спалена у 1935 році. Її місце, як і раніше, умовно вважається центром кладовища. Тут побожні люди встановили дерев’яний хрест, який періодично поновлюють. Саме біля нього відбуваються щорічні загальні панахиди – у Проводи та в день Усіх Святих. У 1990-х роках поруч поставили ще один хрест на спомин про жертв Голодомору 1933 року.
Найстаріші поховання корінних підварчан організовані за родинним принципом – «кутками». Усередині них простежується організація рядового розташування могил. За історичними джерелами з XVIII ст. і до середини ХХ ст. тут ховали представників різних станів: козаків, селян казенних і власницьких, а також міщан. Прізвища, зафіксовані в метричних книгах XVIII–XIX ст., добре корелюються із написами на сучасних надгробках, що підтверджує спадковість поховань [Козацькі роди: Богуш, Білоголовий, Бугай, Варивода, Вовк, Годун, Гоярин, Гулак, Дмитраха, Довгий, Довгополий, Ждан, Жадан, Зубковський, Кізяк, Кіріченко, Кіян, Копадзенко, Костюк, Кучеренко, Лазен, Лазенько, Лазаренко, Левчук, Литвишко, Лукьянов, Лябах, Манжула, Микула, Мовчан, Настич, Ніколаєнко (Миколаєнко), Олефіренко, Павленко, Приходько, Романенко, Савина, Садовий, Самсоненко, Симоненко, Солоденко, Соломко, Трубач (Трубачев), Усенко, Хоменко, Шабельник, Щербак, Щербина, Ященко. Міщанські роди: Анікеєви, Василенко Карноухи, Мисани, Майбороди, Склярі, Шевченки. Селянські роди (казенні та власницькі): Авраменко, Алексієнко (Олексієнко), Арапін, Бакум, Белецкій (Білецький), Близнюк, Бойко, Бражник, Бугай, Бурдонос, Бурдоносенко, Бурдюк, Василенко, Васильченко, Ведмеденко, Веремієнко, Войцак, Гетьман, Горілий, Гріненко, Деревій, Дихтин, Доброгорський, Довгий, Довгополий, Дудка, Євтушенко, Журавлев, Зачепи, Зленко, Зеленський, Зінченко, Зозуля, Кальчевскій (Кольчевскій), Качкалда, Кибалка, Кириленко, Кисляк, Коркач, Лазоренко, Левченко, Летун, Литвиненко, Лисенко, Литовченко, Малько, Манацкий, Марченко, Медведенко, Місевра, Міщенко, Могильний, Музиченко, Нижник, Омельяненко, Орел, Охрименко, Петруня, Плужник, Попов, Правдина (Правда), Рева, Ревденко (Ривденко), Романко, Ромсик, Руденко, Рудешко, Рябко, Сідало, Сидоренко, Сконченко, Тарасенко, Тесля, Ткаченко, Тригубенко, Трикопенко, Фуртес, Черненко, Чемерис, Чирка, Чуприна, Шаповал, Шеремет, Шкіра, Яковенко.].
З другої чверті ХХ ст. на кладовищі почали ховати небіжчиків не лише корінних мешканців, а й переселенців із навколишніх сіл, які прибули у 1920–1930-х роках і розселилися на землях місцевих жителів націоналізованих радянською владою. Таким чином у 1940–1950-х роках кладовище опинилося серед житлової забудови та радгоспних ділянок. Ще одна хвиля активного переселення до мікрорайону відбулась в 1980–1990-х роках, особливо після аварії на ЧАЕС.
Звичайно, що переселенці стали ховати своїх родичів на Підварському кладовищі, обираючи вільні ділянки між родовими кутками або серед старих безіменних могил. З кінця 1940-х років з’явилася окрема ділянка поховань ромського етносу. Всі ці об’єктивні факти спричинили потребу в розширенні кладовища, що й було здійснено в 1994 році на західній ділянці (додано1,6 га). Є тут і групове поховання – братська могила 74 воїнів Червоної армії, які загинули восени 1943 року, визволяючи Переяславщину від окупантів нацистської Німеччини (розташована одразу при вході).
Кладовище є християнським, тому тут переважають хрести. Кам’яних небагато, більшість датуються першою половиною ХХ ст., або взагалі відсутнє датування. Традиційно жителі Підварок встановлювали на могилах дерев’яні хрести, і, частково, звичай цей зберігся аж до ХХІ ст. Проте, з кінця 1950-х років поширилися залізні та бетонні хрести, а з 1970-х – набули популярності цементні та гранітні пам’ятники у вигляді прямокутної стели чи паруса з емалевими фотографіями. З 1990-х років на надгробках стали гравіювати портрети, епітафії. Пам’ятники останніх десятиліть вирізняються складною конструкцією—хвилясті стели, а також масивними надгробками. Та все ж часто-густо встановлюють прості залізні хрести. Почастішали випадки встановлення одного хреста/пам’ятника над кількома могилами, де на табличці перелічують усіх похованих родичів. Всі поховання орієнтовані на схід, хрест чи пам’ятник встановлюють в головах, а от іменні таблички, чи гравіровані написи розміщують на західному боці. Ця цікава локальна традиція притаманна тільки цьому кладовищу. Давність цього звичаю підтверджують поховання початку ХХ ст., і він зберігся навіть у XXI ст. Деякі старовинні родини продовжують його підтримувати, пояснюючи, що головний вхід на кладовище розташований із заходу, і так легше знайти могилу, а інші зазначають, що небіжчик в могилі зустрічає сонце, а його ім’я з ним прощається на заході.
Ще одна особлива традиція зберігається на кладовищі Усіх Святих – це пов’язування рушника на могильному хресті. Їх можна побачити не лише над новими похованнями, а й на могилах предків, що сягають майже столітньої давності. І хоча деякі хрести, так як і на інших Переяславських кладовищах, оздоблені штучними квітами, тільки на Підварському кладовищі рушник постає як найстійкіший символ родинного шанування й пам’яті — у просторі й часі.
