28 жовтня у Мистецькій галереї Переяславського центру культури і мистецтв відбулася тепла й водночас глибоко емоційна творча зустріч із поетесою, волонтеркою та авторкою десяти збірок віршів Віолетою Кравченко, відомою в інтернет-просторі під псевдонімом Nezlamna Vi. Захід під назвою «Не знаєш української – біда» приурочили до Дня української писемності та мови, повідомляє Proslav.
Віолета Кравченко народилася на Миколаївщині, у мальовничому селі Семенівка, що розкинулося на берегах Південного Бугу. Саме там пройшли її дитинство і юність. Після закінчення школи навчалася в Арбузинському професійному аграрному ліцеї, який закінчила з відзнакою.
Писати вірші Віолета почала ще з дитинства. Її перша публікація з’явилася, коли вона навчалася у восьмому класі – це був вірш про Україну, надрукований у місцевій газеті. Згодом її твори неодноразово з’являлися на шпальтах видань «Ранок над Бугом» та «Нове життя».
У ті роки поетеса писала про любов, красу рідного краю, природу, романтику життя. «За натурою я великий романтик, – зізнавалася Віолета. – Також люблю писати про рідне село, любов до України. На жаль, зараз ці теми відійшли на задній план». І справді – на зміну ліричним поезіям прийшли вірші гострі, пронизливі, як зброя.
Тепер вона пише про українських Героїв, про матерів, що втратили синів, про дітей, які чекають батьків з фронту. Так, творчість Віолети Кравченко зворушує до сліз, але водночас читачі знаходять у її рядках життєствердну силу й віру в Перемогу.
Віолета Кравченко – лауреатка численних літературно-мистецьких фестивалів та конкурсів. У 2022 році вийшла її збірка «Вірші, обпалені війною». Книга облетіла всю Україну й дісталася понад десяти країн світу. Вже наступного року світ побачила нова поетична праця з ліричними творами «Ти – мої крила».
Творча зустріч у Переяславі розпочалася зі щирих слів вдячності. «Ця зустріч присвячена нашій рідній солов’їній мові», – сказала Віолета Кравченко. Поетичну імпрезу Nezlamna Vi розпочала віршем «Мова – ДНК нації».
У своєму виступі вона наголосила, що українці не раз переживали культурний геноцид, адже українську мову забороняли щонайменше 134 рази в різні історичні періоди. Це були укази, циркуляри, репресії, обмеження на публікації, викладання, діловодство, а інколи – навіть ув’язнення за українське слово.
«Я впевнена, що після війни всі перейдуть на українську, – сказала поетеса. – Послухайте тих, хто повернувся з полону. Вони кажуть, що російська мова – це мова катувань, знущань, убивств. Їх катували за українське слово. І коли мені говорять про «лагідну українізацію» після більш ніж тридцяти років незалежності, я відповідаю: наша лагідність розтеклася кров’ю по вулицях Києва».
Її виступ пролунав як потужний заклик до мовної свідомості та єдності. Поетеса закликала присутніх стати поколінням, за життя якого розквітнуть Україна та мова, а також не забувати допомагати війську – «хто чим може».
Віолета Кравченко розповіла, що намагається регулярно відвідувати навчальні заклади, бібліотеки, зустрічатися з молоддю, щоб передати любов до рідного слова й навчити нові покоління берегти українське. Примірник своєї книги вона вручила і Переяславській публічній бібліотеці.
Музичним подарунком на зустрічі стали виступи співака Віталія Кормільцева та вихованця Переяславської музичної школи Назара Бомка.
На завершення начальник відділу культури Переяславської міської ради Валентин Шуткевич подякував поетесі за активну громадянську позицію, патріотизм і творчість, а також вручив подяки Віолеті Кравченко та співакові Віталію Кормільцеву.
Пропонуємо ознайомитися з кількома віршами Віолети Кравченко (Nezlamna Vi).
Чому вам так огидне українське?
Не знаєш української — біда,
Але для мене гірше, коли знаєш.
І у державі, де іде війна,
Ворожою ще й досі розмовляєш.
Чому? Не зрозумію я ніяк,
Невже вам не болить за Україну?
Чому «язик» убивць і посіпак
Дорожчий вам за рідну, солов’їну?
Робоче місце змушує людей
Державною сьогодні розмовляти.
Ото й усе. Навіть своїх дітей
Не вчить любити рідну мову мати…
Багато виправдовують себе,
Що хлопці, котрі всіх нас захищають,
Боронять Україну, й дотепер
Російською спокійно розмовляють.
Скажу вам так, що ви — то не вони!
Не до навчань, коли орда стріляє.
Вони зречуться вже після війни!
У вас є час! Бажання лиш немає…
Російську чую зі свого вікна,
Затихли вибухи, не гупають снаряди.
Прокиньтесь, люди! Досі йде війна!
На сході й півдні досі луплять «гради».
Невже патріотизму ні на грам?
Чому все українське так огидне?
Невже тоді дійти повинно вам,
Аж коли кров на руки рідних бризне?
Російське прищепили нам колись
І ми жили. І нам було байдуже.
Сьогодні ти ворожого зречись!
Зречись, прошу! Благаю тебе, друже!
Ми Україну мусим зберегти!
Її нащадкам нашим передати!
Тож переходь на українську ти!
На цій землі вона має лунати!
Нехай тобі не буде все одно!
«Какая разніца», — нехай тобі не буде!
За кораблем російське все! На дно!
Пишайтесь нашим, українським, люди!!!
Слава Україні!!!
МОЄ СЛОВО – МОЯ ЗБРОЯ
Моє слово то моцна зброя,
Воно ріже і б’є у груди.
Я цим словом зову – «До бою!»
Я ним кличу – «Прокиньтесь, люди!»
Слово кріпке, немов з граніту,
Воно ворогу не під силу.
Моє слово піде по світу,
Бо воно має вільні крила!
Словом можна з колін підняти
І добити ним також можна.
Його можна сховать за грати,
Та не вбити! Хай знає кожен,
Що вмирає лише людина, –
Але вічно живе ідея!
Мої вірші – вони не згинуть!
Мої вірші, мої Прометеї!
ЧЕКАЄ МАТИ СИНА, ЯКИЙ ЗНИК
Сидить вона вся чорна край вікна,
З надією синочка виглядає.
Його у неї викрала війна…
Десь зник, а де? Ніхто того не знає…
Чи він живий? Чи взяли у полон?
Чи десь поранений, без пам’яті, в лікарні?
Аби не годував лише ворон,
Аби не це! Хай краще в буцегарні.
Вона не плаче, вже тих сліз нема.
Сухими й неживими стали очі.
На світі цим залишилась одна,
Що син не прийде – вірити не хоче.
Вдивляється, як бачить вояків,
У кожному хлопчині бачить сина.
А у очах питання вже без слів:
«Можливо, бачили? Ось він – моя дитина…»
І фото із кишені дістає
Потерте, бо щодня з собою носить.
«Синочку мій, дитятко ж ти моє…»
На фото гляне і в душі голосить…
Їй сорок, а на вигляд – шістдесят,
За місяці чекання постаріла.
Пішов країну захищать солдат,
А мати з горя просто побіліла…
Вже стали впізнавати на вокзалі
Ту жінку, з пиріжками у руках.
Щодня їх смажить, кутає у шалі,
Щоб були теплими і не згубили смак.
Військового зустріне – пригощає,
Стоїть вся, ніби, знята із хреста.
І кожного про сина все питає…
Цілують фото висохлі вуста…
А далі йде додому, до вікна…
Вслухається… Чекає кроків сина.
Молитва біля свічечки луна:
«Нехай живе!.. Аби не домовина…»
Ось так живуть сьогодні матері
В стражденній нашій Україні…
Чекають, що повернуться живі
Їх діти, котрі зниклі, і донині…
Ви мовчите, а нас тут убивають
Каховка, Кривий ріг, тепер Одеса,
Свої жнива продовжує москаль.
Плач України до небес несеться,
В людей жалоба, сльози і печаль…
Лишаються німими запитання,
Немає слів… Немає більше слів…
Чи буде справедливе покарання?
Коли на землю зійде Божий гнів?
Нас просто убивають!.. Убивають!
В якому світі зараз живемо??!
Народи бачать і спостерігають…
А ми уже ночами не спимо…
Бо кожна ніч провісниця біди,
Не всі, на жаль, до ранку доживають…
Куди ж ви, люди, дивитесь? Куди?
Ви мовчите, а нас тут убивають…
Б’є у дзвони Україна
Б’є у дзвони Україна, до самого Бога, —
«Зглянься, Отче! Цвіт мій гине! Де ж та Перемога?!!
Діти гинуть! Сини й доньки злітають до раю,
Земля кров’ю молодою напилась до краю…
Може, досить? Подивися, — стільки жінок плаче…
Ворогу війни цієї вони не пробачать.
Нападники мали вибір, ми ж його не мали,
За свою, за рідну неньку ми до бою стали!
Полишали хати рідні і батьки, і діти,
Вдови слізьми поливають на могилах квіти…
Подивися на народ мій! Пошли нам спасіння!
Хай до кожного сьогодні вже прийде прозріння!
Досить крові! Досить смерті! Досить могил свіжих!
Поможи нам зупинити цих нелюдів хижих!»
Б’є у дзвони Україна, плаче й Бога просить, —
«Отче, змилуйся над нами! Досить війни! Досить!..»
